Книжкова полиця

ДОГМАТИ  ПРАВОСЛАВНОЇ  ЦЕРКВИ

Символ вiри - коротке й точне викладення всiх iстин християнської вiри, складене та затверджене на І та ІІ Вселенських Соборах (в 325 р. в Нiкеї та у 381 р. в Константинополi. Хто цi iстини не приймає, той не може бути православним християнином.

Весь символ вiри складається з 12-ти членiв i в кожному з них мiститься особлива iстина, або, як ще її називають, догмат православної вiри. З 381 року Символ вiри Православною Церквою сповiдується незмiнним на вiдмiну вiд Католицької церкви.

Читається Символ вiри так:

 
Церковно-слов'янська мова
Пояснення українською мовою
1 член:
 		Вірую во Единаго Бога Отца Вседержителя, Творца небу и земли видимым же всім и невидимым. Вiрую во Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба i землi, всього видимого i невидимого (до невидимого свiту належать ангели та душi всiх людей, живих та вже померлих).
2 член:
 		И во Единаго Господа Iисуса Христа, Сына Божiя, Единороднаго, Иже от Отца рожденнаго прежде всіх вік, Світа от Світа, Бога истинна от Бога истинна, рожденна, не сотворенна, единосущна Отцу, Им же вся быша (Вiрую) i во Єдиного Господа Iiсуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що вiд Отця народженного перш за всi вiки, Свiтла вiд Свiтла, Бога iстинного вiд Бога iстинного, рожденного, несотворенного, одного єства з Отцем, через Котрого все створено;
3 член:
 		Нас ради человік и нашего ради спасения сшедшаго с небес, и воплотившагося от Духа Свята и Марии Девы и вочеловічшася; Для нас людей і для спасiння нашого зiйшов з небес, прийнявшого тiло (плоть) вiд Духа Святого i Марiї Дiви, i ставшого людиною;
4 член:
 		Распятого же за ны при Понтiйстем Пилате, и страдавша, и погребенна; Розiп'ятого за нас при Понтiї Пiлатi, страдавшого i погребенного;
5 член:
 		И воскресшаго в третий день, по писаниєм; Який воскрес в третiй день згiдно з писаннями (пророцькими у Старому Заповiтi);
6 член:
 		И восшедшаго на небеса и сидяща одесную Отца; I що зійшов на небеса i сидить праворуч вiд Отця;
7 член:
 		И паки грядущаго со славою судити живым и мертвым, Его же царствию не будет конца. I який знову має прийти зi славою судити живих i мертвих, царству Його не буде кiнця.
8 член:
 		И в Духа Святаго, Господа Животворящаго, Иже от Отца исходящаго, иже со Отцем и Сыном спокланяема и сславима, глаголавшаго пророки. (Вiрую) i в Духа Святого, Господа, Який дає життя, Який вiд Отця походить, якому поклоняємось i якого прославляємо нарiвнi з Отцем i Сином, Котрий говорив через пророкiв.
9 член:
 		Во едину, святую, соборную и апостольскую Церковь. (Вiрую) i во єдину святу, соборну (вселенську) i апостольську Церкву.
10 член:
 		Исповідую едино крещение во оставление гріхов. Iсповiдую єдине хрещення для прощення грiхiв.
11 член:
 		Чаю воскресения мертвых. Чекаю воскресiння мертвих.
12 член:
 		И жизни будущаго віка.
Аминь. 		I життя майбутнього вiку.
Iстинно так.

 

Догмат - iстина християнської вiри, яка не пiдлягає сумнiву внаслiдок її богоодкровенного походження i яка є обов'язковою для всiх членiв Церкви. Догмати є основою вчення Православної Церкви, i не пiдлягають змiнi. Як Бог є незмiнним та вiчним, так i догмати Його Церкви є незмiнними до кiнця вiку.
 

Догмат шестисот тридцяти отцiв IV Вселенського Собору, Халкiдонського (451 р.)

ПРО ДВА ЄСТВА В ОДНОМУ ЛИЦI ГОСПОДА НАШОГО IIСУСА ХРИСТА.

Наслiдуючи божественних Отців, всi одноголосно повчаємо сповiдувати єдиного Сина Господа нашого Iiсуса Христа iстинним у божествi та iстинною людиною, з душею та тiлом: єдиносущним Отцю по божеству та єдиносущним нам по людськості:
у всьому схожим на нас, крiм грiха; народженному перш за всi вiки вiд Отця по божеству, в останнi ж днi заради нас i нашого ради спасiння народженного вiд Марiї Дiви Богородицi як людина: Єдиного i Того Самого Христа, Сина, Господа, єдинородного, у двох єствах(природах) незлиянно, незмiнно, нероздiльно, нерозлучно пiзнаваємого [нiяка з цих двох природ (божественна i людська) не має переваги над iншою при їх поєднаннi, а зберiгається якiсть кожної природи в єдиній Особі та в єдинiй iпостасi сполученого]. Не на дві особи, що розсiкається або подiляється, але одного i того самого Сина, Господа Iiсуса Христа, як про Нього говорили стародавні пророки, i як Сам Господь Iiсус Христос навчив нас, i як передає нам Символ віри наших Отцiв.
 

Догмат ста семидесяти святих Отців VI Вселенського Собору, Константинопольського.

ПРО ДВI ВОЛI I ДВI ДIЇ В ГОСПОДI НАШОМУ IСУСI ХРИСТI.

I двi природнi волi або два прагнення (бажання) в Ньому, i двi природнi дiї нерозлучно, незмiнно, нероздiльно, незлиянно, за вченням наших святих Отцiв. Також проповiдуємо: два природних хотiння не протидіють один одному: та не буде, як вчать нечестивi єретики; але Його людське хотiння наслiдує, а не протистоїть, не протиборствує, а пiдкоряється Його Божественному та всемогутньому хотiнню.
 

Догмат трьохсот шестидесяти семи святих отець сьомого Вселенського Собору, Нiкейського (787 р.)

ПРО IКОНОПОЧИТАННЯ

Зберiгаємо всi не нововведенi встановленi для нас церковнi передання (чи через писання, чи без писань); серед них же - зображення iконного живописання, що є відповідним до оповідань євангельської проповiдi; цi зображення є для нас пiдтвердженням iстинного, а не намрiяного (вигаданого) втiлення Бога Слова; i приносять нам велику користь. Йдучи iстинним, або царським шляхом, прямуючи за Богонатхненним вченням святих отцiв наших i переданням Кафолiчної (Вселенської) Церкви (переконанi, що це вчення вiд Духа Святого, Який в Церквi живе), зi всякою достовiрнiстю та достименним розглядом постановляємо: подiбно до зображення Чесного i Животворящого Хреста ставити у святих Божих церквах, на священних сосудах та одежах, на стiнах та дошках, в будiвлях та на дорогах чеснi та святi iкони, написанi фарбами і зробленi з дрiбних камiнцiв або з iншого придатного для цього матерiалу: iкони Господа i Бога i Спаса нашого Iiсуса Христа, Непорочної Владичицi нашої святої Богородицi, iкони чесних ангелiв, всiх святих i преподобних. Оскільки через зображення на iконах вони видимi для нас, то тi, хто на них дивляться, спонукаються згадувати та любити першообрази - тих, хто зображується на iконах; та до вшановувати їх лобизанням (цiлуванням) i благоговiйним вклонiнням. Не iстинним, як ми вiруємо, богопоклонiнням, яке належить лише єдиному божескому єству, але почитанням першообразу того зображення, яке ми бачимо на iконi. Зображенню Чесного i Животворящого Хреста, Святому євангелiю та iншим святиням шанування воздається кадiнням фiмiаму та поставленням свiчок, що є стародавнім Церковним благочестивим звичаєм. Бо шана, яка надається образу, переходить на першообраз, i той, хто вклоняється iконi, той по сутi вклоняється особі, на нiй зображеній.Таким чином стверджується вчення святих отцiв наших, що є переданням Кафолiчної Церкви вiд краю до краю землi, що срийняла Євангелiє.
 

Єресь - вчення, яке протирiчить церковним догматам. Єретики (послiдовники єресi) на основi власного свавiлля у питаннях вiри прагнуть протиставити християнським догматам особисту суб'єктивну точку зору, претендуючи на захват iстини поза межами Вселенської Православної Церкви. Це приводить до виникнення нових церков (Армянської, Католицької, Протестантських церков), сект або розколiв.

Анафема - вiдлучення вiд Церкви тих, хто вiдкидає або самочинно змiнює основнi iстини вiри.Такi люди вилучаються з Тiла Христового - Церкви, вiддаляються вiд спiлкування з православними вiруючими. На Соборах проголошувалась анафема єретикам i нерозкаянним грiшникам. В Православнiй Церквi обряд вiдлучення здiйснюється досьогоднi у недiлю Православ'я. Примирення з Церквою i з Богом можливе через покаяння вiдлучених.

Розкольник - людина, яка ухиляється вiд з'єднання з Православною Церквою, яка вiдiйшла вiд Церкви за полiтичними, нацiональними або iншими мирськими мотивами , або яка тримається особливих обрядiв. В розкольничих церквах вiдсутня благодать спасаюча, Таїнства не дiйснi.

Священне Передання - другий з двох первинних джерел християнської вiри: вчення Господа Iiсуса Христа, апостолiв , яке було передано ними Церквi усно, а записано було пiзнiше.
 

Вiдступлення Католицької церкви вiд древньої віри і Передання Церкви.

Поєднання свiтської влади i духовної.

Диктат папи Григорiя VII (1073-1085) визначає владу папи наступними положеннями:

На початку ХІІ ст. при папi Iннокентiї ІІІ Римо-католицька церква офiцiйно затвердила iнквiзицiю. В 1232 роцi папа Григорiй ІХ оформив iнквiзицiю як постiйну установу, яка має метою розшук, суд й покарання єретикiв. На посади iнквiзиторiв призначались в основному монахи ордену домiнiканцiв.

Хрестовi походи

ХІІІ ст. - абсолютна перемога папства над свiтською владою. Папа роздає i вiднiмає королiвськi корони, вирiшує суперечки князiв, одним своїм словом розпочинає або припиняє вiйни мiж ними, вiднiмає i роздає королiвства, призначає i низводить королiв та iмператорiв, розрiшає їх пiдданних вiд присяги.

1300 р. - папа Бонiфатiй VIII з'явився на свято в iмператорському одязi, перед ним несли два мечи як ознаку його духовного та свiтського володарювання над всесвiтом. Свою промову вiн закiнчив словами:" Я сам iмператор".

1302 р.- папа Бонiфатiй VIII видав знамениту буллу Unam Sanctam про право Церкви на свiтську владу i на володiння мечем не лише духовним, але й матерiальним.

1609 р.- папа Павло ІІ заявив: "Вiдмовлятись вiд права низводити королiв значило би для папи впасти в єресь".

Коли посли папи Iннокентiя ІІІ переконували князя Романа Мстиславовича у вигодах його пiдкорення Римському Першосвященнику , котрий мечем св.Петра готовий пiдкорити князю Роману сусiднi народи i зробити його королем, князь, оголивши свiй меч, сказав папському послу : "Чи такий меч Петровий у папи? Якщо такий, то вiн може брати ним мiста i дарувати iншим, проте це протирiчить Слову Божому: бо мати такий меч i воювати ним Господь заборонив Петру. А я маю меч, вiд Бога менi данний..." Коли папа запропонував свiй "меч Петровий" благовiрному князю Олександру Невському, вiн вiдповiв папi: "Не в силi Бог, а в Правдi".

Коло 1600 р.- в римський Требник були введенi слова, згiдно яких Христос нiбито передав ап.Петру царства усього свiту: "Ти є пастир овець, тобi Бог передав царства усього свiту".

Євангелiє не знає таких слiв Христа до Петра; цi слова були сказанi Христу спокусником (сатаною): " Я дам Тобi усi царства свiту".

Папа Пiй ІХ (ХІХ ст.) проголосив, що для вiруючого католика є релiгiйно-обов'язковим визнання за римським єпископом свiтської влади.

Свідчення Святого Письма проти вчення католицизму.

"Знову бере Його (Христа) диявол на вельми високу гору, i показує Йому усi царства свiту i славу їх, i говорить Йому: усе це дам Тобi, якщо впадеш і вклонишся менi. Тодi Iiсус говорить йому: вiдiйди вiд Мене, сатано; бо написано: "Господу Богу твоєму вклоняйся i Йому одному служи" (Мф.4: 8-10).

"I ось, один з тих, хто був з Iiсусом , простягнувши руку, вийняв меч свiй i, вдаривши раба першосвященника, вiдсiк йому вухо. Тодi говорить йому Iiсус: верни меч твiй в його мiсце, бо всi, хто взяв меч, вiд меча загинуть" (Мф.26:51,52).

1. Римо-католицьке вчення про походження Святого Духа вiд Отця i Сина (Filioque).

Всупереч з загальною (соборною) точкою зору святих Отцiв Захiдна Церква (спочатку не вся в цiлому, а лише її iспанський єпископат) ввела змiни до Нiкео-Царгородського Символа вiри - фiлiокве (Filioque).

Це додавання значить, що Дух Святий походить не лише вiд Отця, але й вiд Сина. Це i стало визначним фактором у 1054 роцi, коли Схiдна Церква остаточно припинила спiлкування з латинянами.

2. Свiдчення Святого Письма про походження Святого Духа вiд Отця:

"Я умовлю Отця, i дасть вам iншого Утiшителя, щоб iз вами повiк перебував" (Iн.14,16);

"Утiшитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Iм'я Моє, Той навчить вас усього..." (Iн.14,26);

"А коли Утiшитель прийде, що Його вiд Отця Я пошлю вам, Дух Iстини, що вiд Отця походить, Вiн засвiдчить про Мене" (Iн.15,26);

"I охрестившись, Iiсус вийшов з води. I небо розкрилось, i побачив Iоан Духа Божого, що спускався, як голуб, i сходив на Нього"(Мф.3,16). Якби Дух Святий походив не лише вiд Отця, але й вiд Сина, то неможливо було б зрозумiти те, що при Хрещеннi Господньому Дух Святий зiйшов на Нього вiд Отця.

3. Вчення Римо-Католикiв про первородний грiх

Католики вчать, що Бог створив людину з двох протилежних частин, якi не можуть не протидiяти одна одній: з душi i тiла, з розуму й чутливостi. Бог згладив цей дуалiзм тим, що особливим поза творiнням актом надав праотцям надприроднiй дар "благодатної праведностi", який до грiхопадiння й утримував душу й тiло в гармонiї, вiдхиляючи мiж ними природнiй розлад. Джерелом розладу була похітливiсть, почуття, але це джерело було паралiзовано до грiхопадiння дiєю благодатi. Католики вчать, що стан перших людей був надприроднiм, що з падiнням людини вона лише втратила благодать, яка стримувала її вiд грiхопадiння, що природа людини залишилась неушкодженною.

Православне вчення про первородний грiх:

Святе Письмо, Вселенськi Собори та Святi Отцi вчать, що перша людина вийшла з рук Творця досконалою як душею, так i тiлом (Бут.1,31), що падiння потягло за собою не лише втрату благодатi, але й порчу єства людини, ушкодження сил її душi (Бут.3,7-13), затемнення в них образу Божого.

"Бог створив людину безгрiшною по єству i свобiдною по волi; безгрiшною не тому, що вона була нездатною грiшити, бо один Бог не може грiшити; але тому, що згрiшити чи нi залежало не вiд природи людини, а вiд її свобiдної волi. При допомозi благодатi Божої людина могла би вдосконалюватись в добрi; через власну свобiдну волю при попущеннi Божому могла вiдпасти вiд добра i бути у злi" (преп. Iоан Дамаскiн).

Якщо, як вчать католики, Сам Бог пiдтримував в перших людях рiвновагу мiж нищими й вищими бажаннями, якщо надприроднiй дар благодатi стримував плоть в покорi духу, то чому в нiй нижчi сили отримали перемогу над вищими? Невже благодать, яка направляє волю людини до добра, виявилась нездатною продовжувати подальшу свою дiяльнiсть? Чи вона залишила людину на самоті? Чому? Все це є несумiсним анi з Бiблiйним вченням, анi з поняттям про Бога як про iстоту всемогутню. Римо-католицьке вчення приводить до думки, що Сам Бог є винуватцем зла в свiтi (створив недосконалу людину, стримував її певний час вiд грiхопадiння, надаючи благодать, а потiм кинув її напризволяще з її недосконалою природою на боротьбу з собою i змiєм, знаючи, що перемога буде за злом...) Тобто їхнє вчення про первородний грiх приводить до абсурду.

4. Вчення католикiв про непорочне зачаття Пресвятої Дiви Марiї

Догмат, проголошений папою Пiєм ХІХ у1854 р. через особливу буллу (без Собору): "Вчення, яке мiстить у собі, що преблагословенна Дiва Марiя вiд першого моменту свого зачаття через особливу благодать i особливi привiлеї Всемогутнього Бога, через заслуги Iiсуса Христа, Iскупителя людського роду, була збережена вiд будь-якої плями первородного грiха, є вчення Богоодкровенне i тому має бути твердо й рiшуче сповiдувано всiма вiрними".

Вчення католикiв про первородний грiх, що виявився у вiдiбраннi вiд прабатькiв i у всього людства "зверхналежного дару благодатi", привело до догмату про "непорочне зачаття Дiви Марiї". Римо-католицький священник Тишкевич в свєму катехизисi пише: "Творець не допустив, щоб Пренепорочна хоча б тiльки в перiод її утробного життя перебувала б без благодатi i як би пiд владою грiха".

Православне вчення про Пресвяту Дiву

Хiба ж залишив Господь у Старозавiтний перiод тих, хто шукав Його, Своєї благодатi? Так, первородний грiх пошкодив, викривив людську природу, зробив її нездатною до виконання Божого задуму про людину, але i пiсля цього ушкодження грiхом в людськiй природi залишалось дещо добре, що дало змогу покаяння Адаму i Євi, внаслiдок чого i в Старому Заповiтi були можливi приклади великої Святостi i, нарештi, стало можливим явлення у свiт Пресвятої Дiви. I пiсля грiхопадiння Господь не залишив людство без Своїх благодатних дарiв. Поряд з зачаттям Дiви Марiї Церква святкує i зачаття Iоанна Предтечi.

Будучи повнiстю - i душею, i тiлом - дщер'ю Адама, залишаючись причетною первородному грiху, бо вiн є невiд'ємною частиною старозавiтньої природи людини, - Дiва Марiя зробила первородний грiх особисто в Собi безплодним, чим i перемогла диявола.

Можливiсть догмату "непорочного зачаття" вiдкидається i словами Апостола Павла: "Ось тому, як через одну людину увiйшов до свiту грiх, а грiхом смерть, так прийшла й смерть для всiх людей, бо всi в ньому згрiшили" (Рим.5,12).

За догматом про "непорочне зачаття" послiдувало проголошення в 1950 роцi догмату про воскресiння i вознесiння Дiви Марiї, i цей догмат став логiчним висновком з догмату про "непорочне зачаття", бо якщо Матiнка Божа не мала б на Собi первородного грiха, то Їй природньо мали бути данi надприроднi дари - праведнiсть i безсмертя, вона, як i прабатьки до грiхопадiння, не мала б пiдлягати закону тiлесної смертi.

Православна Церква також вірить у воскресіння і вознесіння Діви Марії з тілом на Небо, але це є не наслідком її "непорочного зачаття", а волі Божої про Неї.

5. В ХІ ст. в католицькiй церквi з'явилось вчення про чистилище.

Католики вчать, що є абсолютно праведнi люди, якi одразу потрапляють в рай, i є абсолютнi грiшники, яких, без сумнiву, чекає лише пекло. Але є й такi, загалом непоганi католики, котрi проте дуже багато нагрiшили; для них було вигадане чистилище. Малося на увазi, що вони постраждають деякий час в вогнi за свої грiхи, а потiм врешті решт потраплять в рай. Був такий католицький "святий" Петро Дамiанi, який вчив, що кожний католик може зробити для себе чистилище ще тут, на землi, не чекаючи своєї особистої смертi. Наприклад, якщо ти зробив якiсь важкi грiхи, не погано було б в той самий день зайнятись самобичуванням. В багатьох католицьких монастирях самобичування, сон на цвяхах, спроби спричинити собi неймовiрнi тiлеснi страждання стали цiлком звичним явищем. Все це було пов'язано й напряму випливало з вчення про чистилище. Практика аутодафе (спалення живцем на вогнi) також виводилась з нього ж.

6. В тому самому ХІ ст. розповсюдилось вчення про надлишковi заслуги святих,

яке не вiдкинуто й сучасним католицизмом. Воно спиралося на єресi, якi мали мiсце ще в V ст. Католики вчать: святi спочатку були грiшними. Потiм вони намагались щось робити: постили, працювали, молились i врештi решт стали святими, але на цьому не зупинились. Продовжували далi постити, молитись, проповiдувати. I цi надлишковi заслуги - адже самi святi вже спаслись - потрiбно кудись подiти. I католицька церква вирiшила їх подiлити, передати "зайвi" заслуги тим братiям, котрi так не старались.

Надлишковi заслуги були проголошенi власнiстю церкви. А якщо це власнiсть, то нею можна торгувати. I з'явився iнститут iндульгенцiй. Ти здiйснив якийсь злочин, приходиш до священника й говориш: "Я здiйснив грiх, менi потрiбнi надлишковi заслуги святих". Тобi дають папiр, на якому написано, що церква вiдпускає тобi цей грiх за певну пожертву. Iнша ситуацiя. Ти не здiйснив злочину, але хочеш його здiйснити. Приходиш до того ж священника i розповiдаєш про свої намiри. Вiн говорить: "Ну, сам розумiєш, це буде коштувати дорожче..." У свiй час реформацiя Лютера в Германiї виникла саме тому, що дехто Тецель буквально заполонив всю Германiю iндульгенцiями. Тодi в Римi будували собор святого Петра, i потрiбнi були кошти. I ось отриманi з Германiї за iндульгенцiї грошi на возах везли до Риму. Тодi iталiйцi посмiхались й говорили: "Ось вози з грiхами нiмцiв їдуть будувати собор святого Петра".

Католицька церква ввела цiлий ряд iнших нововведень. Нею було встановлена обов'язкова безшлюбнiсть для всiх священнослужителiв (целiбат).

Коли духовенство видiлилось в особливу "безшлюбну" касту, то iндульгенцiї для них зробили безкоштовними. I, звичайно, потрiбно було його обособити в найважливiшому - в здiйсненнi Божественної Лiтургiї. I народ на Заходi був просто вiдлучений вiд причастя Святої Кровi Iiсуса Христа. Посьогоднi лише католицькi ксьондзи причащаються двома видами - Тiла i Кровi, а мирянам дають причастя лише Тiла Христового i не допускають до Святої Кровi Христової.

Другий Ватиканський Собор (1962- 1965 р.р.) остаточно знищив зв'язок Католицької церкви з давньою традицiєю святих Отців. Римський папа Iоанн ХХІІІ вирiшив зробити бiльш сучасною свою церкву, знищуючи гранi мiж клiриками та мирянами. I зараз в католицькому храмi часто можна побачити вокально-iнструментальний ансамбль, який виконує свiй репертуар.

8. На Першому Ватиканському Соборi (1869-1870 р.р.) Католицька церква остаточно проголосила Догмат про непомильнiсть в питаннях вiри римського папи.

1870 р. - папа Пiй ІХ на І Ватиканському Соборi проголосив догмат Католицької Церкви про папську непомильнiсть у питаннях вiри. Ось його текст: "Твердо тримаючись Передання, що дiйшло до нас вiд початку християнської вiри, ми во славу Бога Спасителя нашого для пiднесення католицької релiгiї i на благо християнських народiв за згодою Священного Собору вчимо i проголошуємо як богоодкровенне вчення, що, коли Римський первосвященник говорить зi своєї кафедри, тобто коли, виконуючи своє служiння як пастир i учитель всiх християн, вiн в силу своєї вищої апостольської влади проголошує вчення про вiру або мораль, яким має керуватися уся Церква, вiн через Божественну допомогу, обiцяну йому в особі апостола Петра, володiє непомильнiстю, якою Божественний Спаситель благоволив надiлити Свою Церкву, для визначення вчення вiдносно вiри й моралi, i тому такого роду постанови римського первосвященника самi по собi, а не за згодою Церкви, є незмiнними. Якщо хтось наважився би протирiчити цiй нашiй постановi, вiд чого хай боронить Господь, то да буде анафема".

У вiдповiдь на це православнi патрiархи звернулись до свiту зi своїм окружним посланням, нагадуючи, що кожна людина є грiшною i може помилятись, яку б владу вона не мала у Церквi. Непомильною є лише Церква у Своїй соборності, у своїй єдностi в Iiсусi Христi.

Особливостi Римо-католицького Вчення про Таїнства

За католицьким вченням, для дiєвостi таїнства необхідне правильне його здiйснення, а також намiр його здiйснити зi сторони того, хто його здiйснює, i намiр того, над ким воно здiйснюється, прийняти таїнство. Рахується, що там, де вищевказанi умови виконанi, таїнство дiє само через себе (ex opere operatum), а не через вiру того, хто приступає до нього. Для дiєвостi майже всiх таїнств вiра вважається необов'язковою, для цього достатньо згаданого вище намiру, навiть якщо цей намiр продиктований брудними цiлями (recta fides baptizati non requitir ad baptismum).

Таїнство сповiдi (покаяння)

Ще в ХІІІ ст. Римо-католицькi богослови (Альберт Великий, Бонавентура, Фома Аквiнат, Дунс Скот i iншi) вiдстоювали положення, згiдно якого для отримання вiдпущення грiхiв у таїнствi Сповiдi не є необхiдним глибока журба (contritio), продиктоване любов'ю до Бога, а достатньо неповного жалю, тобто бiльш легкого жалiння за грiхи (attritio), яке продиктоване страхом або iншими мотивами. Це положення мiцно затвердилось в католицькому богослiв'ї. В ХVІ ст., не дивлячись на те, що протестанти гостро критикували це положення як антиморальне, суть його була пiдтверджена Тридентським Собором (1545-1563)(сесiя 19, канон 4).

Римо-католицькi Богослови мiркують так. Глибока журба (повне сокрушення), яке продиктоване любов'ю до Бога, примирює людину з Богом i поза таїнством. Змiст цього таїнства в тому, що воно дає можливiсть християнину отримати вiдпущення грiхiв бiльш легким чином, без повного сокрушення. В Х VІІ ст. навколо вчення про можливiсть отримати в таїнствi Сповiдi вiдпущення грiхiв без любовi до Бога велись сперечання. Папа Олександр ХVІІ заборонив у 1667 роцi представникам обох сторiн проголошувати осудження своїх противникiв. Разом з тим папа Олександр визнав, що тi, хто заперечує необхiднiсть будь-якої любовi до Бога в таїнствi Сповiдi, представляють точку зору бiльш розповсюджену. Пiзнiше гаряче заперечував таку необхiднiсть католицький святий - єзуїт Альфонс Лiгуорi (ХVІІІ ст.), який у католикiв рахується великим авторитетом в питаннях моралi.

Таїнство священства

Особливістю Римо-католицького погляду на таїнство Священства є принцип неодруженого духовенства, так званий целібат, затверджений папою Григорієм VІІ як закон.

Ані Євангеліє, ані будь-які інші Писання апостольських часів не містять в собі ніяких вказівок на те, щоб рахувати шлюб перешкодою до виконання священицьких обов'язків. Навпаки, навіть апостол Петро був одружений, як про це свідчить Святе Письмо (Мф.8,14). В Православній Церкві обітниця безшлюбності розповсюджується лише на єпископів.

Встановлення цієї протиприродної вимоги римського престолу мало наслідком занепад моралі в середовищі середньовічного духовенства і стало предметом нарікання і протесту в епоху реформації Римо-католицької Церкви з боку гуситів, лютеран та інших. В папській буллі 1054 року, яка увіковічнила церковний розрив, порушення цього принципу розглядається як єресь ніколаїтів.

До існуючих в Стародавній Церкві ступенів священства в Римо-католицькій Церкві було введено сан кардинала. Ці вищі духовні особи, які належать до всіх трьох ступенів священства і посідають місце в ієрархії безпосередньо за папою, є вищими за всіх архієпископів і єпископів.

В середні віки римські кардинали (папські клірики), навіть не маючи єпископського рукоположення (пресвітері, диякони, іподиякони) по призначенню пап (Євгенія ІV та інших) обіймали посади вищі за єпископів та патріархів. З 1962 року всі кардинали мають єпископський сан.

Таїнство шлюбу

До Тридентського Собору (1545-1563) церковним вважався шлюб, який вступав в силу при виявленні згоди з боку обох наречених перед свідками, навіть у відсутності представника Церкви. Тридентський Собор постановив, щоб заява про вступ до шлюбу відбувалася у присутності священика. Таким чином у католиків здійснювачами шлюбу є самі наречені, а основою і формою його є їхня спільна згода.

В Православній Церкві внаслідок дуже давнього звичаю при церковному благословенні на шлюб, його заключення є богослужебним діянням, яке має право здійснювати лише священик. Римо-католицьку Церкву також відрізняє повне виключення розведень, але існують так звані диспенсації, тобто визнання шлюбу недійсним.

В Православній Церкві внаслідок давнього церковного звичаю таїнством рахується вінчання. Шлюб тут є богослужбовою дією, правомочний здійснювати його - священик. В латинстві - таїнством рахується сам шлюбний зв'язок, а не вінчання.

Особливості Римо-католицького вчення про мораль

Різне тлумачення основного змісту норм морального життя Східною та Західною Церквами проявилось дуже рано. Моральним ідеалом для східного християнства завжди був монашеський ідеал аскетичного подвигу, віддалення від світу. Піст, молитва, споглядання, мир, роздуми про вічне, тлумачення життя лише як приготування до вічності - такі ознаки вищого християнського ідеалу на Сході.

У католиків дух юридизму проявився і в цій області. Римо-католицька система моралі розглядає добрі справи як заслуги, що дають право людині на отримання нагороди від Бога.

Добро розглядається не як самоціль, а як засіб, моральність - як сума певних вчинків.

Наприклад, в канонах Тридентського Собору (1545-1563) має місце така погроза: "Якщо хтось сказав би ... що той, хто має віру без любові (sine charitate), не є християнином, та буде анафема" (6 сесія, 28 канон). Скільки разів на протязі 5-ти років обов'язково потрібно полюбити Бога? Такі дивні запитання можна зустріти на сторінках цих керівництв (в католицькій церкві існують так звані керівництва з питань моралі).

На моральну поведінку в житті католицькі моралісти схильні дивитись швидше як на важкий обов'язок людини у відношенні до Бога, а роль Церкви вбачати в полегшенні цього обов'язку. Послух церковному керівництву, виконання його настанов дає людині, за їхніми поняттями, можливість спастись, тобто позбавитись від покарання порівняно більш легким чином. Що вимагається від грішника за Римо-католицьким вченням? По-перше, покаяння, по-друге, задоволення. Але в таїнстві Сповіді достатньо покаяння і недосконалого (attritio), яке продиктоване не любов'ю до Бога, а лише почуттям страху, а від необхідності принести задоволення католику можна визволитись посередництвом індульгенцій за рахунок "скарбниці заслуг".

Римський католицизм проповідує серед своєї пастви ряд методів, згідно яких дозволяється грішнику прикрити сумнівну моральність свого вчинку деякими хитрощами, які дають змогу приспати релігійну совість.

Ще в ХVII ст. виник так званий метод пробабілізму, згідно з яким людина може здійснювати вчинки, морально сумнівні, які заперечує її власна совість, і авторитетні моралісти, якщо на захист припустимості такого вчинку вона може послатись на точку зору інших моралістів, хоча б і менш авторитетних. Неприйняття цього методу було засуджено папою Олександром ХVII. Звичайно, моральні правила такого роду створювались не за свідомим наміром розхитати стійкі моральні правила віруючих, а ніби-то заради укріплення зв'язку людей з Церквою, заради можливо повнішого володарювання над їхніми душами.

Другий метод - напрямок наміру. Роблячи щось заборонене заповіддю Божою, потрібно пропонувати своїм думкам як мету щось таке, що само по собі не є гріховним. Тоді все, що здійснюється, втрачає характер гріховності. В якості прикладу можна навести слова одного з найавторитетніших католицьких моралістів ХVIIІ ст. - канонізованого святого Альфонса Лігуорі: "Вбивство образника забороняється як помста, але, за правдоподібним вченням, те ж саме вбивство і в тих же обставинах здійснене, дозволяється як захист честі ображеного".

Інший приклад: "Хто насолоджується злочинним зв'язком із замужньою жінкою, але не як з замужньою, а як з красунею, отже, абстрагуючись від обставин шлюбності, той грішить не перелюбом, а звичайним блудом". Ще один приклад: "Дозволяється сину ... бажати батьку своєму смерті, звичайно не як зла для батька, а як добра для себе, заради окремої значної спадщини". Це вже ХІХ ст., німець Бузенбаум, автор твору з морального богослов'я.

Це вчення не слід надто спрощувати, вважаючи, що такого роду доктрина приймається для розкладу моралі. І це не означає, що всі католики керуються нею, але тим не менше ця доктрина офіційно не засуджена і до сьогодні.

І, нарешті, третій спосіб, який називається ментальною, або розумовою, резервацією. Вона означає свідоме введення ближнього в оману тим, що частина думок проговорюється про себе, а не вголос. Таким чином, брехні ніби-то і немає. Тим не менше ближньому навіюється переконання, прямо протилежне істинному.

Проілюструвати цей прийом можна наступними прикладами. В книзі, що видана у 1821 р. каноністом-католиком Гюрі, наводиться такий приклад із посиланням на працю Лігуорі (святого католицької церкви):"Анна здійснила перелюб, але на питання чоловіка, у якого виникли підозри, вона відповіла перший раз, що вона не порушила шлюбу. В другий раз, коли вона вже отримала на духу розрішення від свого гріха, вона відповіла: "Я не винна в цьому гріху". Нарешті, втретє, оскільки чоловік продовжував розпитувати, вона рішуче заперечила, говорячи: "Не робила я", про себе розуміючи: "Такого перелюбу, в якому я мусила б зізнатись" або "який я повинна була б тобі відкрити". Питається, чи винна Анна? Відповідь: у всіх трьох випадках Анна може бути виправдана від звинувачення у брехні. А саме, в першому випадку вона могла б сказати, що не порушувала шлюбу, додаючи про себе: "Якщо він існує непорушнім до сьогоднішнього дня". В другому випадку вона могла сказати, що не порушувала шлюбу, оскільки через сповідання та отримання відпущення гріха її совість більше не засмучувалась цим гріхом, бо вона мала моральну впевненість, що він їй відпущений. Більш того - вона могла так стверджувати ще з клятвою" (Альфонс Лігуорі,№162). В третьому випадку вона навіть напевне могла заперечувати, що здійснила перелюб, маючи на увазі: "Так, щоб бути зобов'язаною відкривати гріх чоловіку".

Можна навести інший, історичний, приклад з нової історії. Коли в ХХ ст. до влади в Італії прийшли фашисти на чолі з Муссоліні, римський папа дозволив італійській молоді вступати у фашистські молодіжні організації і давати клятву, але роблячи про себе застереження, оту саму ментальну резервацію: "Приймаю цю клятву крім всього того, що відноситься до закону Католицької Церкви", тобто "де факто" це було дозволено при умові такого роду внутрішнього застереження. Ця одна з небагатьох офіційних загальних резервацій, які були дозволені папою.

Досить далекий від Євангелія дух таких моральних настанов, на щастя, не охопив собою всього життя Римо-католицької Церкви. На практиці прості віруючі католики набагато ближчі до Євангелія, ніж офіційні вказівки та правила їхньої церкви, які викликають інколи в них самих деяке занепокоєння і здивування. Про непридатність для своєї християнської свідомості правил своєї церкви інколи католики просто забувають. Та й саме керівництво Римо-католицької церкви вже стурбоване тим, щоб надати деяким з таких правил не таку відкрито приголомшуючу і буквалістичну форму.

Інші особливості Римо-католицького богослов'я та церковної практики

Священне Писання і Священне Передання

Основна різниця Римо-католицької і Православної Церков - у відношенні їх до віровчительних текстів зводиться до наступного: На відміну від православного Римо-католицьке богослов'я не робить різниці між канонічними і неканонічними книгами Старого Заповіту.

Другий Ватиканський Собор(1962-1965) поставив поруч зі Священним Писанням і Священним Переданням ще й церковне учительство, пояснивши при цьому, що жоден з цих трьох елементів "не може існувати один без одного".

Наявність в складі Передання цього папського учительства є головним моментом, що відрізняє католицький підхід до Священного Передання від Православного. Православна Церква бачить в Священному Переданні вираження загальноцерковної віри - "те, у що вірили завжди, всюди і всі".

У минулому Римо-католицька Церква забороняла читання Біблії мирянам. Зараз такої заборони вже немає. Навпаки, ІІ Ватиканський Собор постановив, що "віруючі повинні мати широкий доступ до Священного Писання".

Латинський обряд здійснення Таїнств

Переважною формою таїнства Хрещення в Римо-католицькій Церкві є обливання. За словами апостола Павла, в Хрещенні людина захоронюється з Христом, щоб стати учасником Його Воскресіння (Рим.6,4;Кол.2,12). Прийнята Православною Церквою занурювальна форма Хрещення є кращим виразом ідеї повного оновлення людини. Про те, яке значення надавала Церква саме цій формі Хрещення, говорять звичаї та правила Древньої Церкви і навіть її архітектурні пам'ятники. Хрестильні (баптистерії) завжди оброблювали з особливою любов'ю; їх прикрашали іконами та символічними зображеннями, обробляли мармуром, мозаїкою. В центрі вони мали спеціальний басейн для занурення.

При хрещенні за латинським обрядом використовується хрестильна формула від першої особи: "Я тебе хрещу в ім'я...". Тут доречно згадати слова св. Іоана Златоустого про те, що і Христос сказав апостолам не "Я вас хрещу Духом Святим", а "маєте охреститися", а також слова блаженного Августина про те, що Христос сказав жінці-грішниці не "Я відпускаю її гріх", а "відпускаються гріхи її числені".

Переважно здійснює таїнство Миропомазання в латинському обряді єпископ.

Євхаристія в латинському обряді здійснюється на опрісноках. Закликання Святого Духа (епіклеза) на Святі Дари в тексті Євхаристичного канона за латинським обрядом є відсутнім. Миряни на Заході звичайно причащаються тільки одним видом - хлібом, а маленьких дітей взагалі не причащають.

Для православних опрісноки є символом старозавітної Пасхи. З ними були пов'язані спогади про гірку працю в Єгипті. Проте, за словами апостола Павла, "стародавнє пройшло, тепер все нове"(2Кор.5,17). В Новозавітній Церкві Євхаристію здійснювали на тому хлібі, який в храм приносили віруючі, і призначався він не лише для Євхаристії, але й для загальної трапези - агапи. Це був звичайний хліб. Є підстава рахувати, що Христос здійснив таїнство на звичайному хлібі, оскільки Тайна вечеря проходила не 14-ого, а 13-ого нісана, тобто напередодні того дня, коли євреї Пасху творили(Ін.18,28;19,31). Ніде не говориться, що Христос для здійснення цього таїнства взяв опріснок, а говориться, що взяв хліб (artos).

Пости.

Правила про пости в Римо-католицькій Церкві насьогодні не відрізняються суворістю. У дні Великого посту, за виключенням п'ятниць і субот, дозволяється все, навіть м'ясо, але в понеділок, вівторок, середу і четвер їжу можна приймати не більше 3-х разів в день (один добрий прийом - обід чи вечеря і два легких; в проміжках між цими трьома прийомами дозволяються лише напої, наприклад кава з молоком). По п'ятницях і суботах Великого посту так само, як і по п'ятницях всього року дозволяється молоко, яйця і сало в розтопленому вигляді (як приправа до їжі), але не м'ясо. По неділях не буває ніяких обмежень.

Днями найбільш суворого посту у римо-католиків є "пеплова середа" на початку посту, Велика п'ятниця і різдвяний святвечір. В ці дні діють обидва вказані обмеження: і відносно утримання від м'яса, і відносно того, щоб не приймати їжі більше трьох разів на день. Але вживання в їжу молочних продуктів навіть і в ці дні не забороняється.

Деякі обмеження в їжі пропонуються також в кануни найбільших свят (якщо кануни ці не приходяться на неділю), а також на середи, п'ятниці і суботи чотирьох неділь в різні періоди року (так звані чотири строки в загальному - дванадцять днів в році). Ніяких інших постів римо-католики латинського обряду не знають. Та і вищевказані пости обов'язкові для них лише по досягненні 21 року і за умов, що ці обмеження не заважатимуть їх повсякденним заняттям і не впливатимуть на здоров'я. Особам, які не досягли 16-річного віку, поститись не обов'язково.

До недавнього часу причастники повинні були утримуватись від їжі з опівночі. Папа Павло VI значно скоротив цей термін так званого євхаристичного посту. Тепер від причастників вимагається лише, щоб вони переставали їсти за годину до моменту причастя.

В католицькому катехизисі викинуто другу заповідь, яку Господь дав людям через Мойсея на горі Синай про заборону створювати собі ідолів і вклонятися їм. А щоб зберегти кількість заповідей - 10, богослови латинства поділили 10-у заповідь на 2 частини. Отже, тепер вони почали корегувати заповіді Божі за своїми людськими мудруваннями.

Три знамення, що свідчать про істинність православної віри

В наш час можна чути: "А чому ви думаєте, що тільки Православна віра - істинна? А католики говорять, що їхня віра є істинною".

Для наших благочестивих пращурів сумніви були, звичайно, зовсім неможливими. Вони добре знали, що Православна віра була дана Самим Господом Його апостолам і збережена в незмінному вигляді тільки у святій Православній Церкві. Не людські суємудрі точки зору, а знамення і чудеса, що постійно творяться в нашому житті Господом, укріплювали віру в нашому народі.

Ці знамення здійснюються і сьогодні. Але тільки про них не говорять безбожна печать, радіо і телебачення, які цілодобово оповіщають будь-які новини окрім цих, найголовніших.

Ось три таких найголовніших знамення:

1. Перш за все - це сходження Благодатного вогню на Гріб Господній кожного року у Велику Суботу. Найбільше чудо, самовидцями якого кожний раз бувають багато тисяч людей, які приходять для того, щоб його бачити, у тому числі і наші співвітчизники. В минулому році, наприклад, у наш храм Покрова Божої Матері, що в селі Акулово під Москвою (платформа Отрадноє, з Білоруського вокзалу), приїздив старенький протоїєрей Василій (Швець), який всім розповідав про те, як він на власні очі бачив, як з неба миттєво зійшов вогонь, і помазував потім усіх маслом від Гробу Господнього білою єрусалимською свічкою, яка була запалена від Благодатного вогню. Причому, вогонь сходить тільки тоді, коли в Кувуклію (капличку Гроба Господнього) входить православний патріарх - і, звичайно, за день до Пасхи за старим стилем православного юліанського календаря. Патріарх тримає в руках незапалені свічки, в нього немає ані сірників, ані запальнички - його спеціально перевіряють, він входить в Кувуклію один, починається зосереджена молитва - і ось сходить Благодатний вогонь. Патріарх виходить з палаючими свічками. Вогонь миттєво передається всім, причому спочатку він навіть не пече, не опалює борід. У 1992 році делегація російської Православної Церкви привезла цей вогонь, здійснивши велику подорож по багатьох братських країнах, до Москви, до Кремля, і світильник з вогнем було встановлено в постаменті пам'ятника святим рівноапостольним Кирилу та Мефодію, вчителям слов'ян, у Москві на Слов'янській (б.Варварівській) площі.

2. Друге знамення - з'явлення кожного року в день Преображення Господнього, знову ж таки за старим стилем, на горі Фавор, навіть в абсолютно безхмарну погоду, хмари. Як відомо, коли на горі Фавор Господь преобразився, Його огорнула хмара - бо світло Його Божественної преображенної плоті було нестерпно яскравим для його учнів, які були присутні при цьому великому чуді.

3. І нарешті, третє знамення, свідками якого були багато прочан нашого храму в день Введення у Храм Пресвятої Богородиці. Увечері перед цим святом після всенощної, о півночі, на початку зими - і, знову ж таки, за старим стилем - розпускається верба. Якщо її зламати, то вона так і залишиться розпущеною. 4 грудня (за новим стилем, по старому - 21 листопада) 1992 року, коли наш отець протоієрей Валеріан (Кречетов) стояв на амвоні і говорив про це чудо, до нього підійшла Марія, яка працює в нашому храмі, і простягнула йому гілочку верби, яка тільки-но розпустилась, і він підняв її і показав усім присутнім. Гілка ця і досі в нас стоїть. Хто має очі - хай бачить!
 

Використана література

1. Д.П. Огіцький, священник Максим Козлов "Православие и западное христианство"/ Московская Духовная Академия, изд. "Отчий дом", 1995.

2. Протоірей Митрофан Зносько-Боровський "Православие, Римо-католичество, Протестантизм и сектантство", изд. Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1991.

3. І інші матеріали (свящ. храму в Москві на честь чудотворної ікони Божої Матері "Всех Скорбящих радосте" Олег Стєняєв і інші).

4. "Православные чудеса в 20 веке, свидетельства очевидцев", "Кобеляки".
 


  Дорогі співвітчизники! Якщо у вас виникли запитання щодо прочитаного, звертайтесь, будь ласка, до священиків канонічної Православної Церкви, їдьте до монастирів, подбайте про спасіння своєї вічної душі та своїх рідних.

Нам можете писати за адресою:

79008, м. Львів, а/с 1352.
Відділ освіти, катехизації і місіонерства Львівської єпархії
Української Православної Церкви.

На початок сторінки