Книжкова полиця

Де є мед – бджоли прилетять

Від найперших часів Антонія Великого до Ісихія Єрусалимського, від Григорія Палами до подвижників наших днів триває могутня традиція православного старецтва. Перед сивими ченцями-пустельниками схиляли голови церковні ієрархи та імператори. Перед тихими старенькими подвижниками завмирала будь-яка сила. Звідки такий безумовний авторитет? Звідки така вага духу? Цими таємницями вічної молодості з нами, молодими, діляться саме ті, хто проніс її через усі випробування часу.

"То Божий дарунок, - розповідає о. Олексій Миханчук, секретар Кам'янець-Поділської єпархії про нашого співрозмовника. – Скільки священників лине до нього за порадою, скільки вірних щодня приходять зі своїми скорботами!.. Як тільки вичитки чи будівлю від нечистої сили порятувати – одразу по о. Філагрія. А як із родинними проблемами людям допомагає. Здавалось – що може допомогти чернець у подружньому житті, у спілкуванні з підлітками? Але ж сподобляє Бог таких чудес..."

Народився 1908 р. У 14-літньому віці йде до Бершадського монастиря (1923). Там перебуває на послушництві і аж 1933 року приймає чернечий постриг. Тоді ж о. Філагрія посвячено в ієродиякона. 1944 р. він уже служить у сані ігумена. 1953 року закінчує богословіє у Ленінградській Духовній Академії та їде до Волинської Духовної Семінарії інспектором. 1955 року ієрей серед братії Троїце-Сергієвої Лаври, а 1956 р. - в скиті Свято-Успенської Почаївської Лаври. 1957 р. - починається нелегке служіння по різних парафіях: Чернігівщина, Холмщина, Підляшшя, рідне Поділля... 60-70-ті роки - до мандрівок о. Філагрія додається сухумська єпархія Грузинської Православної Церкви, різні єпархії Польської Православної Церкви. Нарешті у 80-х роках повертається на батьківщиину. Сьогодні архімандрит Філагрій - офіційний духівник Кам'янець-Подільської єпархії УПЦ. І 22 лютого священики та вірні багатьох парафій Поділля вітали із 90-літнім ювілеєм свого духовного наставника.

Жодної долі не вишукаєш такої, як доля самітника. Вона дивує тим, як зрослася з долею всього народу Божого. І вже немає отого звичного бар'єру: тут особисте, а отам - суспільне життя. В наших білобородих духівників суспільне настільки стає особистим, що годі натрапити на упереджене ставлення - в кожному слові глибокий образ, за кожним образом - біль і сотні очей щоденно грядущих на сповідь. Розмовляєш із старцем і відчуваєш, як наші немочі кудись випаровуються, а постає брила, якої неможливо думкою осягнути.

Чернець говорить уривчасто. Тяжке старече дихання, наче велетенські жорна, перекидають думку з одного виміру в інший. А ти слухаєш і поринаєш туди, звідки чекаєш відповідей на свої найсокровенніші запитання.

- Для мене, - розповідає о. Філагрій, - Підляшшя та Холмщина стали другою Батьківщиною. Чермна Русь - велич неабияка. Коли Червону нашу Русь (Галичину) в католики "дипломатією" заганяли, Підляшшя православним трималося ще довго.

Українці та білоруси дуже допомогли православним полякам. Відтак і автономію їм набагато раніше вдалося отримати, бо вона фактично існувала в початках. Відкривалися духовні навчальні заклади, зміцніли єпархії і, незважаючи на західні тиски, є цілком сильна Польська Православна Церква. А о. Філагрій вже тоді бував там, де ще існувало Люблінське воєводство. Служив під Варшавою у скиту на озерах. На Підляшші в обителі... Тепер там каменя на камені не лишилося.

- Наше православ'я кровоточить. Великий гріх розколу. Не просто це все... По гордині... Що з одного, що з іншого боку.

А як позбутися гріхів без покаяння? Тут старець справедливо звинуватив нас, журналістів, адже газетні баталії сьогодні лише розпалюють біль ран, замість того, щоб сприяти взаєморозумінню. І радив не поспішати з написанням, доки немає на те Божого благословення.

- Ніхто нічого не поможе, як ми самі правди не шукаємо... А таке ж самісіньке в державі... Нашій наївності не позаздриш. Ніякі кошти європейські не зарадять - доки самі порядку не наведемо. У нашім нестатку ми губимо головне - людське ставлення одне до одного, чесноти, від яких залежить порядок між людьми: "Не надійтеся на князі, на сини человіческія — них же ніт спасенія".

Коли о. Філагрій каже "ми", одразу бачиш оте співбоління. Аж самому передається почуття присутності в тому "МИ", і раптово помічаєш, як втратилося наше масове "ми". Біда в тім, що рідко в тому "ми" присутнє конкретне "я". Тому священик своїм прикладом пояснює, як кожен своїм займається, а бачить себе в спільній справі. І допомагає всім, а особливо в чужині сущим.

- Території перекраювати - діло нехристиянське. А пам'ятати за людей треба і то не словом, а ділом. У тій же Польщі, крім місцевих полян та лемків, цілі колонії наших українців із тих, хто за Петлюрою йшов. Тому там культурне життя вирувало. Але асиміляція відбувається. Діти мову забувають. То ж наша спільна біда. Як зайшла туди комунізація, народ попсували невір'ям... Тепер довго потрібно деталізувати історію, щоб усю правду було видно.

Окрім численних мандрівок та нескінченних спостережень священика, за словами старця, у нього неабиякий досвід наукової роботи. Отець Філагрій вів дослідження у Варшавській семінарії (сьогодні - академії).

- Брест, Бжест над Бугем - а по-нашому таки "Берестя" - від величної рослини, що восени цвіте. Всі мови потрібно поважати, але коли рідних діалектів не знаєш, то за нормативною лексикою пропадають перлинки: "Скуль вітьор дме?" - отак на Холмщині та Підляшші говіркували. Тож була Русь-Україна тамо аж по Муховець. От Бєльськ уже Білої Русі. Північ наша - Орловська, Білгородська області. Поїздите та попитайте людей: "Хто ви? Українки?" - "Ні. Росіянки?" - "Ні. Ми - хохлушки". Бідні люди без нашої підтримки, без нашої молитви. А скільки на Кубані? А Ставропольський край? Всі вже суржиком розмовляють. А чиста мова від землі - лише в старих. Не так давно стрів бабусю. 120 років на цім світі, а заслухаєшся - так чисто розмовляє нашим північним діалектом. У нас - "почекай", а там - "підожди", "одійди". На півдні теж своя краса: Сучава, Марморошчина, Пряшівська Русь - де українці разом із мадярами та словаками... Звуть себе русинами - і то добре. Русь - і є Україна. Нічого одхрещуватися. Зараз наша біда - несвідомість. Свідомих, може, відсотків 20. Решті - аби ковбаса. Не відчувають люди тимчасовості буття. І то завжди так було важко, бо поколіннями передається в людях та розпорошеність.

- І що ж ми тепер вдіємо?

- Не кричіть слідом за політиками. З молитвою, з повагою йдіть за нашою єдністю.

- А от коли пропадав стан молитовний, що ви робили?

- Що я робив? Те, що й завжди: намагався наслідувати наш древній аскетизм. Не той, сегочасний.

- А що, сучасна аскетика відрізняється од стародавньої?..

- На книжці ні, а на ділі бачисьте, до чого дожили... На ділі - Старий аскетизм і Новий, як ото професор медицини і санітар - отака різниця. А як пишете про старців, то не робіт, як воно завсіди, - розмалюют, як про Бога пишут. Правду пишіть, або краще би не писали... Як ті в КГБ, що нас прикликали й казали: "Хош бути святим — будеш, а не хош - грішником перед людьми зробим". Не воюйте, а з миром ідіт...

А для всієї читацької аудиторії в ювіляра таке благословіння:

- Не живіть самі. Візьміть до серця наші святині: Почаївську гору. Київські печери. Тоді їздіть, діти, шукайте та пишіть, доки ще вам Бог сили дає. Слухайтеся голосу від серця і робіть усе з Богом. Діла наші більше кричать, як слова. Не буде діл з благословенням - "всує трудятся зиждущії". Спомагайте одне одному. Коли щось комусь і радите, то просіть благословення і тоді кажіть ділами. Апостол як учить? "Будьте подібні до мене, як я до Христа". А тих ораторів, софістів завжди вистачало... І все, що пізнають, то свою пустоту, а в ділах - безблагодатність... Ви їх не бійтеся, а Бога, бо "де є мед - бджоли прилетять", а де його нема, то хоч би там як... - нич не вийде.

Розмову вів Тарас Андрусевич
м. Кам'янець-Подільський

На початок сторінки

Приспособление для уборки подсолнечника цена.