Світлана Придатченко,
м. ЛьвівЦЕРКОВНІ ЗОБРАЖЕННЯ НА СХОДІ І ЗАХОДІ
Як відомо, вшанування святих ікон відіграє в Церкві велику роль. Тому що ікона не тільки прикраса храму, чи ілюстрація Святого письма, вона - повна йому відповідність і органічно входить в богослужбове (літургійне) життя Церкви. Ні зрозуміти, ні пояснити ікону поза Церквою і її життям неможливо. Ікона, як образ священний, є одне з проявів церковного Передання. Вшанування ікон Спасителя, Божої Матері, Ангелів та святих - це догмат християнської віри, догмат, сформульований Сьомим Вселенським собором, догмат, що випливає з основного сповідання Церкви - втілення Сина Божого. Його ікона свідчить про істинне, а не оманливе Його втілення.
У всі часи Церква надавала велике значення образу, але оцінює вона його не з точки зору художньої цінності, а як елемент проповіді. З IV століття вже бачимо приклади того, як Церква не тільки вчить з допомогою образа, але й бореться з єресями. В боротьбі з ними за чистоту церковного життя і вчення, Церква на Лаодікійському соборі (біля 343 року) кладе край імпровізації в богослужіння, завдяки якій в нього проникали лжевчення. На ці лжевчення Церква відповідає не тільки вченням святих отців, не тільки досвідом великих подвижників, але і богослужінням та образом. То окремі деталі, то ікони, то цілі цикли настінного розпису протиставлять хибній думці здорове вчення Церкви.
Так, у відповідь на єресь Арія, який вчив, що Христос був не Богом, а творінням, по обидва боки символу або образу Спасителя з'являються грецькі літери А (альфа) і О (омега) відповідно до слів Апокаліпсиса: «Я є Альфа і Омега, початок і кінець, Перший і Останній» (22, 13) і вказують на Божество Іісуса Христа, на Його єдиносущність Богу Отцю.
В 431 році Ефеський собор засудив Несторія, який не визнавав поєднання в Особі Христа природи Божественної і природи людської, і тому заперечував Богоматеринство Діви Марії. Несторій називав її Матір'ю Іісуса або «Христородицею» Ефеський собор на основі Святого письма і Священного передання визнав, що Діва Марія є воістину Богородиця. Відразу після цього з'являється і розповсюджується особливо врочисте зображення Божої Матері на троні з Божественним Немовлям на колінах в оточенні Ангелів.
Доки Захід був разом з Східною Церквою, то і образ, і богослов'я образу були спільними. Але це богослов'я не ввійшло богослужбове життя Західної Церкви і не проникло в церковну свідомість...
І не випадково, що одночасно прослідковуються два протилежних розуміння і відношення до образу. Сьомий Вселенський Собор правдивими іконописцями визнає святих Отців, залишаючи художнику лише художню частину справи: «Вони (святі Отці) споглядають і являють в собі те, що належить зображати». В той самий час на заході Каролінові книги підривають саму основу церковного мистецтва, виривають його Церковного передання і соборного досвіду Церкви, залишаючи його на розсуд художника (так звані «Libri Carolini Quator» були написані біля 790 року франкським богословами за дорученням короля Карла. Вони виникли як відповідь на рішення VII Вселенського Собору. Через поганий переклад і нерозуміння термінів, франкським богословам здалося, що грецькі отці закликають поклонятися іконам так, як творіння поклоняється тільки Богу. На їхній погляд, «ікони дозволяється використовувати для пам'яті про минуле та для прикрашання, але поклонятися їм не дозволяється» (кадити, ставити свічки)). В той самий час на Заході затверджується Filioque (Філіокве - вчення про походження Святого Духа від Отця і Сина).
Після цього ікона стає приналежністю тільки народів православного віросповідання, незалежно від їх географічного положення, національності та раси, так само, як і образ римо-католицький - народів латинського віросповідання. Захід також не прийняв 82-е правило VI Вселенського Собору, яким відмінялися символи, що в ранній Церкві замінювали образ Христа. І цим зменшується значення християнського образу одкровення - Особи Христа, Слова і Образу Божого. І в західному образі особистість вже необов'язково є первообразом і може замінюватися символом, абстрактною схемою чи іншою особистістю або іншим витвором художника. Нерозуміння значення особистості в образі стало причиною й того, що почалися розповсюджуватися зображення Бога Отця і Святого Духа в образах людських. А зосередження як в богослов'ї, в духовному житті, так і в мистецтві Заходу на людськості Христа поза Його Божеством приводить до незвичайно емоційного переживання страстей Христових, котре доходить іноді до буквального наслідування в стигматах (коли в людини з'являються рани на руках або ногах, як у Христа від цвяхів). Звідси і «анатомічні» свята католиків: Серця Христового, Його Тіла...
Різниця католицької картини та православної ікони - не просто різниця двох шкіл, це - різниця духовного досвіду, досвіду молитви.
І в богослов'ї, і в містиці, і в музиці те, що Захід визнає за «духовно-благодатне», Схід оцінює як «душевне», рукотворне. Наприклад, як повинна тримати себе людина під час молитви? Святі Отці радять: не займатися самозбудженням, не провокувати в собі якісь гострі релігійні переживання, не шукати видінь та чудес. «Якщо допустите образ, то є небезпека - почати молитися не Бога, а до власної мрії» (святитель Феофан Затворник). «Не бажай бачити чуттєво ангелів, ні сили, ні Христа, щоб не зійти з розуму, прийнявши вовка за пастиря і поклонитись демонам. Якщо бажаєш молитися в дусі, нічого не позичай від плоті» (Святий Ніл Синайський, V ст.).
Католицька медитація (молитва) передбачає породження в думці і тримання в пам'яті якогось зримого образа. Надзвичайно емоційна, вона призводить до того, що в область релігійну вриваються людські почуття, яким там зовсім не місце. Поведінка подвижників латинства, огорнутих оманою, була завжди спричинена неабияким чуттєвим розгарячінням. У такому стані знаходився Ігнатій Лойова, засновник ордену Єзуїтів. Йому нічого не вартувало «тільки захотіти, як являлися перед його очима пекло або рай». Вищий стан у Лойоли «коли напруження працюючої уяви вже закінчилось, коли містерія з життя Спасителя з'являється вільно перед душею того, хто споглядає,, коли вона відбувається перед його очима і справляє враження на всі його тілесні відчуття».
Погляньмо на зображення Розп'яття Христового. Західні художники бачать в Хресті насамперед хресну муку, тому зображають Христа мертвим Чоловіком, Який перед смертю переніс муки та знущання. Біля Нього у великому горі заламують руки жінки. Православна ж ікона підкреслює високий, світлий зміст жертви Христа. Вона зображає Христа не покинутим в Його людськості, але сповненого слави Божої. На Хресті ніколи не зображається мертве, вимучене тіло. Хоча очі в Христа закриті, Він начебто уві сні схилив Свій Лик. Розпростерши руки, Він немов хоче обійняти світ: «Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мф.11, 28). Діву Марію підтримують сумні жінки. Божа Мати, сповнена горя, вказує правицею на Сина. Вона, в повній єдності з Ним, тихо приймає участь в любові Доброго Пастиря, Який добровільно віддає Своє життя за овець. Справа від хреста стоїть улюблений учень Христа - Іоанн. Поряд з ним зображається сотник Лонгин, сповнений здивування та поваги. Кров нового Адама витікає з Його ребер на череп першого чоловіка, омиваючи його гріх. Хрест - символ загального і космічного значення, спрямований на всі чотири сторони світу, возноситься на горі Голгофі, як центрі всесвіту. Хрест ніби поєднує три рівня космосу - вищий (Небеса), середній (Земля) і нижчий (Ад). Ангели, які поклоняються Христу, являють сферу божественного. їхні руки прикриті одежами на знак великої шани. На задньому плані - стіни Єрусалиму. На іконі панує не печаль, але Слава Божа, бо печаль преобразилася радістю Воскресення.