СВІДОК ІСТИНИ І МУЧЕНИК
ЗА СВЯТЕ ПРАВОСЛАВ'Я(До 54-ї річниці мученицької смерті протопресвітера Гавриїла Костельника)
“Ніхто не має більшої любові від тієї,
як хто душу свою покладе за друзів своїх”Сивої давнини сягає Історія Православної Церкви на землях Галицької Русі... Однак тяжкі випробовування випали на її долю. В силу історичних, політичних і релігійних обставин, Галицька Русь неодноразово з одного поневолення переходила в інше... В неволі минали віки, зневажалась Православна віра. Особливо важкий період затяжної боротьби католицизму з Православ'ям розпочинається після Брестського собору 1596 року.
Поступове поглинання Східної Православної Церкви Західною, латинською, з подальшим поширенням папського домініону далеко на Схід та повна асиміляція Західної Русі з Польською Річчю Посполитою - такими були далекосяжні плани ініціаторів унії.
Брестська церковна унія була сумним лихоліттям в нашій історії, періодом страшних братовбивчих незгод і чвар, періодом мук і страждань українського народу. Поширення її позначалося актами ворожнечі, ненависті, презирства до Православної Церкви і православних людей.
Та “Бог зневаженим не буває” (Гал.6, 7). Після багатьох років духовних поневірянь, розпочинається складний процес прозріння і перш за все серед самого греко-католицького духовенства, в чиїх серцях під попелом уніатського віровідступництва не згасав жар любові до православного благочестя предків. До православного Сходу схилялися їх серця, спрямовувалися думки і надії.
З рядів уніатського духовенства виростає історична “Руська Трійця”: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Про “Русь і Православ'я, про те, що “Русь - наша батьківщина”, а “Православна віра - віра наших предків”, “руська віра” - заговорили в XIX і на початку ХХ ст. Зубрицький, Петрушевич, Наумович, Сандович... І знову жорстокі гоніння і переслідування. Серед них - судовий процес проти уніатського священика Наумовича, який разом з усією парафією перейшов на Православ'я, суд над священиком із Закарпаття Кабалюком, фізичне знищення священика Сандовича.
Галицьке населення, розбуджене тяготінням до своєї Матері-Русі, до предковічної Православної віри, австро-угорський уряд пробує зупинити тортурами концтаборів Талергофа і Гмінда. Але процес відродження правоcлавно - народної свідомості розпочатий “Руською трійцею” вже не припинявся. Під впливом першої, світової війни та революційних подій і перемін цей процес ще більше посилився. Не зупинила його і тимчасова окупація Галичини Польщею.
У великі історичні епохи Провидіння Боже обирає пророків, які розуміють волю Божу і здатні вказувати іншим людям шлях до спасіння. Таким обранцем Божим у західних областях України був о. Гавриїл Костельник. Господь дав йому ім'я Свого слуги-архангела Гавриїла і поклав на отця протопресвітера велике “благовістя” духовного зцілення галицького народу, відродження прабатьківської Православної Церкви Христової в Західній Україні.
З особою видатного церковного діяча і богослова о. Гавриїла Костельника пов'язана вся історія Церковного життя Галичини в першій половині XX століття, а особливо, історія повернення греко-католицької спільноти, відірваної історичною недолею від Святого Православ'я, в лоно духовної Матері - Руської Православної Церкви.
Народився Гавриїл Костельник 15 червня І886 року в селі Руський Керестур Бачванського округу в старій руській колонії, (Югославія). Початкову освіту здобув в селі Вінковцях, а гімназію закінчив у м. Загребі. Після гімназії він вступає до Загребського університету на богословський католицький факультет. За порадою місцевого єпископа Діонісія Ньяраді в 1906 році переїжджає до Львова, де продовжує навчання у Львівській греко-католицькій духовній семінарії. Закінчив свою освіту Гавриїл Костельник у католицькому університеті в м. Фрайбург (Швейцарія), де в 1913 році здобув вчений ступінь доктора філософії за дисертацію, написану латинською мовою, “Основні принципи розумового пізнання”.
Повернувшись до Львова, Гавриїл Костельник приймає сан священика. Крім душпастирськоі праці о. Гавриїл викладає Закон Божий у гімназіях м. Львова та філософію в духовній семінарії і в богословській академії, редагує єпархіальний журнал “Нива”. З 1941 року - настоятель Преображенської церкви у м. Львові.
Це була всебічно обдарована людина - богослов, філософ, історик, публіцист, філолог, поет, літературний критик, видатний суспільно-церковний діяч, громадянин-патріот.
Шлях о. Гавриїла Костельника до Православ'я був довгим, складним і нелегким - це був шлях шукання істини. Він, уніатський священик, народжений і вихований у католицькому середовищі, тільки поступово здобуває критичне, об'єктивне бачення такого явища, як унія. Через вагання і сумніви, після тривалих пошуків порятунку унії й гірких розчарувань, о. Гавриїл приходить до пізнання правди Православ'я і твердого стояння у Православній вірі.
Своє пастирське служіння о. Гавриїл Костельник починає у Львова помічником настоятеля Преображенської церкви, професора, літургіста і візантолога о. Володимира Садовського.
“Голос моєї душі говорив мені, що я не можу знайти для свого серця нічого вищого над те, щоб відправляти Службу Божу і говорити Боже Слово. Тож коли справдились мої мрії і я відправляв свою першу літургію, я плакав, бо моє серце знайшло те найвище, що на землі можна знайти”... - ці щирі слова о. Гавриїла Костельника є свідченням його відповідального, ревного ставлення до свого духовного покликання.
Тривале перебування під благотворним впливом свого настоятеля, який був прихильником Святого Православ'я і східного обряду та противником латинізації унії, підготували в свідомості о. Гавриїла той добрий грунт, на якому згодом проросла ідея повернення до Православ'я.
Всім своїм серцем о. Гавриїл віддається богословським і церковно-історичним дослідженням причин, через які сталось розділення Церкви на Східну і Західну. Будучи редактором церковного журналу “Нива”, він відчуває обов'язок “виробити собі ясний погляд на все, що діється, коли мав вести інших за собою”.
Отець Гавриїл усвідомлював, що вся історія унії - це історія гіркої долі й ганьби. Неповноцінність унії, як окремого віровчення, постійно підкреслювалась римо-католиками. В унії, що була тісно зв'язана із Східною Церквою, з її обрядом і звичаями, вони вбачали постійну небезпеку повернення її назад до Православ'я. Зважаючи на це, робилося все, щоб якнайбільше змінити, принизити, знецінити східний обряд, який залишився уніатам у спадок від Православ'я.
Починаючи з Замостського собору 1720 року почалась відкрита латинізація східного обряду уніатської Церкви (змінюється церковний православний устав, порядок богослужінь, внутрішній вигляд храмів, ікон, зміст богослужбових книг, запроваджуються нові празники і культи).
З цією ж метою був скликаний і уніатський собор 1891 року у Львові, діяльність якого була спрямована на дальше зближення унії з латинством (монастирі, виховання і освіта уніатського духовенства передавались в руки єзуїтів, ставилась вимога впровадження целібату).
Отець Гавриїл, як ревний пастир, розумів, що одна з головних трагедій унії полягає і в її внутрішньому роздвоєнні: чужа віра тягнула її на Захід, рідний обряд - на Схід. Відкинута Православ'ям за зраду і визнана неспроможною і неповноцінною римо-католицизмом, уніатська Церква поділилася на два табори: латинізаційний (латинофільський) і провізантійський (грекофільський).
На відміну від латинофілів, що проводили політику цілковитого облатинення східного обряду, повного окатоличення і полонізації унії (“немає спасіння ні на землі, ні на небі, як тільки в римській Церкві”), грекофіли виступали за відродження і чистоту східного обряду, який зазнав такої деформації, що вже не був ні грецьким, ні латинським.
Візантиністи, формально залишаючись уніатами, під гаслами “очищення обряду” насправді виступали проти агресії латинства, прагнули відновлення східної церковної традиції, яку латинофіли називали “сміттям”, прагнули збереження своєї руської народності, що не по своїй волі перебувалав чужоплемінній й іновірній державі. У свідомості значної частини візантиністів визрівала думка про єднання з православними братами на Сході. Інша частина притримувалася вузько національної тенденції збереження греко-католицької Церкви як національної української Церкви.
В умовах санаційної Польщі (1926-1939 р. р.) боротьба в лоні греко-католицької Церкви набирає дедалі гостріших форм. Особливо велику тривогу викликають в о. Гавриїла Костельника події, що відбувалися в Польщі після укладання Ризького миру 1921 року. На приєднаних до Польщі православних землях Холмщини, Волині і західної Білорусії закриваються, нищаться, горять православні храми. (“Серпня 1-го 1914 р., на Холмщині і Підляші було 318 православних церков, а 1-го вересня 1939 р. було їх там 51. Поляки 149 церков перемінили на костели, а 189 знищили”, Василь Кудрик, “Маловідоме з історії греко-католицької церкви”, т.III, стор.22, Вінніпег Манітоба 1955р.). З 1.06 по 27.07.1938 року Польща проводить масове знищення православних церков на Холмщині - за сім тижнів було знищено понад 100 церков. Проводиться також примусове переведення православних на католицизм. Запопадливо насаджується монахами латинських орденів, католицьким духовенством нова унія “wschodniego obrzadku”, яка повністю підпорядковувалась польсько-латинським єпископам. Уніатським священикам давалось право, так званого біритуалізму, - права відправляти службу як за східним чином так і за латинським, почергово, що забезпечувало перемогу латинському чину в умовах панування римо-католицизму в Польщі. Посилено запроваджується целібат духовенства. Ватикан все це благословляє і затверджує згідно конкордату 1925 року.
Отець Гавриїл розумів, що така політика папи Пія XI прирікала Брестську унію на поступове вимирання через заміну її новою ще страшнішою польською унією. В цей час він пише ряд своїх статей під спільним заголовком “Доля унії”, що з'явилися на сторінках журналу “Нива” та газети “Діло” 1924-1926 рр. В своїх статях він не тільки поставив болючі питання : “Що з нами буде? Що нам робити?”, але й рішуче виступив проти нового курсу Ватикану, проти силуваного целібату духовенства, як шкідливого рішення для греко-католицької Церкви, а також проти заборони вживати в богослужбових текстах слова “православний”, проголошеної галицьким єпископатом (“Лист до високо преподобного крилошанина”, “Нива”, 1924, стор.189-193, “Целібатна реформа та її наслідки”, 1925, № 2-3, “Віз і перевіз”, 1924, стор.257-268, “Єпископ Григорій Хомишин, яко спаситель народу. Письмо священика до єпископа”, “Так чи не так?”, 1924, №9).
Ці праці поставили ще молодого професора Львівської духовної семінарії в перші ряди “східного”, візантійського напряму в галицькому уніатстві, зробили його полум'яним і натхненним проводирем борців проти латинізаторських тенденцій в греко-католицькій церкві.
В 1925 році о. Гавриїл Костельник подорожує до Риму. Та папський Рим не став рідним для його серця. Незабутні хвилини молитовного піднесення, глибокого духовного єднання із східним Православ'ям о. Гавриїл переживає в православному храмі м. Загреба, де він побував, повертаючись до Львова з Риму. Тут у храмі, близького йому колись Загреба, він дає собі обітницю, що повернувшись, негайно візьметься за святу справу відродження Православ'я в Галичині.
25 лютого 1926 року о.Гавриїл Костельник, виступаючи на Академії в честь митрополита Андрія Шептицького з нагоди 25-ти літнього ювілею митрополичого служіння, виголосив реферат “Нова доба нашої Церкви”.
“Скільки то було в нашій Церкві латинізаторських експериментів, а скільки ще нині раз у раз уводиться нового - не з нашого самостійного джерела, але з потоків що пливуть із Заходу... А якщо спротивишся цьому, щонайменше підозріватимуть тебе, що змагаєш до православ'я, хоч би ти був і митрополитом. Так далеко ми зайшли, що свого боронити уходить за єресь! Візантизм, що повинно бути нашим ідеалом, бо Візантія створила наш церковний характер, це уходить в нас за образливе слово. Така доля всіх, що підпали під продуктивну асиміляцію, їх рідне, матірне, в них у погорді... А ця вічна болячка нашої Церкви - ота внутрішня неопреділеність, несамостійність у житті, сліпе й необмежене підлягання чужим впливам...”, - з сумом і болем свідчить о. Гавриїл (стор. 13).
“Одинока можлива направа цієї слабої - нетривкої будови унії саме собою насувається: поставити унію на її власні ноги. Відчепити її від збігу обставин, від припадку, й переробити її на самостійну, внутрішньо сильну, життєздатну церковну організацію.
Без власної могутньої ідеї ніяка організація не може розвиватися: ні нація, ні держава, ні Церква. Отже тільки жива ідея може дати одушевлення, яке потрібне, щоб перемогти всі перешкоди й осягнути мету" (стор.6).
“Отже реставрація становища давньої Візантії - це Ідея, яка Сходові багато скаже, і яка не вичерпається ніколи!” (стор. 13). Реферат о. Гавриїла Костельника “Нова доба нашої Церкви” можна розглядати як один з етапів в еволюції його світоглядних засад і богословських поглядів, своєрідну концепцію подальшої долі уніатської церкви, перспективу розвитку якої о. Гавриїл бачив в очищенні її від латинізаційних нашарувань та в поверненні до східного візантійського обряду.
Красномовно змальовуючи руїну греко-католицької Церкви, як результат 330-літнього “з'єднання” Церков та добре розуміючи, що “поставити унію на власні ноги”, “переробити її на самостійну, внутрішньо сильну, життєздатну церковну організацію” з “власною могутньою ідеєю”, “реставрувати стару Візантію” римська курія ніколи не дозволить, отець Гавриїл фактично вказує єдиний шлях подальшого її існування і розвитку - в єдності з Святим Православ'ям, в поверненні до Матері - Руської Православної Церкви.
“Ми Схід і Сходом мусимо залишитись, бо в тому наша історія, наше ім'я, наша місія-наша будучність”.
* * *
Серед семи святих таїнств, які має Церква Христова для благодатного освячення вірних, Всещедрий Господь являє нам усе невимовне багатство Своєї милості в особливому і найвищому таїнстві Святої Євхаристії, яка займає виняткове місце в Службі Божій - Божественній Літургії.
В своїй праці “Спір про епіклезу між Сходом і Заходом”, написаної в результаті наукового вивчення догматики, права і церковної історії, о.Гавриїл Костельник рішуче виступив на захист істотної частини східного чину Літургії - призивання Святого Духа на освячувані Дари або так званої епіклези.
Підкреслюючи, що “погляд на епіклезу є дуже знаменним викладником цілої системи богословського думання на Заході й на Сході”, отець Гавриїл вказує на відхід римської Церкви від літургійних традицій первісного християнства:
“Зі Сходу в грецькій мові прийняв Рим християнство, в грецькій мові й удержував його в себе, отже послідовно треба думати, що Рим і свою первісну Літургію також прийняв зі Сходу, а не витворював собі своєї оригінальної Літургії” (“Спір про епіклезу між Сходом і Заходом”, Львів, І928, стор.65).
“Отже, коли маємо на увазі перші три, або й чотири століття, то з цілою певністю можемо заключити, що римська Літургія в своїх основних частях була така сама, як і всі східні Літургії. Адже сама схема римської Літургії й дотепер така сама, як схема східних Літургій. Значить, що в римській Літургії мусіла бути також епіклеза - та й то така, яка була в східних Літургіях”(стор.67). “Отже первісно всі Літургії на світі мали епіклезу - на тому самому місці, з тим самим логічним змислом. Про противний погляд, що ніби первісна римська Літургія не мала епіклези, нема й що говорити. Се погляд - недоносок" (стор.69).
У цьому глибокому дослідженні важливого літургійного питання отець Гавриїл Костельник відкрито й твердо стає на позиції Православного Сходу.
“Практично моєю ціллю було оборонити нашу Літургію перед тенденцією, щоб викинути з неї епіклезу... Заходить поважна небезпека, що в недалекій будучности латинізм тим способом здобуде рішучу й загальну перевагу в уніатських Церквах, а тоді з цілою певністю зможеться й спокуса, щоб вже раз ріщучо очистити нашу Літургію від “схизматичних решток” (як про це пишуть деякі польські теологи), передовсім, щоб викинути епіклезу. Ось такому “безумію” хотів я перешкодити сею розвідкою” (стор.147-148).
“Спір про епіклезу між Сходом і Заходом” викликав гостру критику з боку професора Спачіля, вченого єзуїта, на яку отець Гавриїл відповів сильною реплікою в “Ниві” 1929 року.
На цей твір Ватикан зреагував негайним усуненням о.Гавриїла Костельника від редагування єпархіального журналу “Нива”, а також звільненням з посади професора в духовній академії.
Навіть словесна видимість вірності католицизму, за рамки якої отець Гавриїл із зрозумілих причин не виходив, не змогла прикрити духовної спорідненості автора з Православ'ям.
Великого розголосу набрала, також стаття отця Костельника “Так собі думаю”, в якій він рішуче засуджує звичай перейнятий уніатами від римо-католиків - служити Літургію на заздалегідь виготовлених, вирізаних і засушених агнцях.
Глибоке вивчення церковної історії, причин, що привели до розділення Церкви, внутрішня потреба служіння істині, привели о.Гавриіла Костельника до написання, починаючи з 1930 року, багатьох полемічно-богословських статей, спрямованих проти папства, його ідеології, проти єзуїтських планів латинізації Сходу.
“Сам Бог знає, що я духовно натерпівся в тих часах (1920-1929р.р.), а відкрито не смів говорити про це (бо шкодив би церкві і народові). Я вскорі прозрів, і зрозумів, що в Римі фальш. Але мене мучила журба за мій безталанний нарід, який я вже тоді прирівнював до “мухи на вікні”. І взявся я до студій над католицизмом, унією і православ'ям на основі самих джерел (соборів, папських листів і т.д.) та написав цілу серію книжок на ці теми, щоб мій нарід міг уже раз довідатися про дійсну правду”, - писав о.Гавриїл в післямові до книги “Апостол Петро і римські папи або догматичні підстави папства”, виданої в І945 році.
Перша книга “Апостол Петро і римські папи...” була написана в 193І році. Велика розповідь про “Розвиток папства в перших п'ятьох віках” - закінчена в 1933 році. До тридцятих років слід віднести і решту його творів: “Непомильність папи і римської Церкви”, “Примат латинської і уніатської Церкви”, “Як римські теологи воюють”.
Написані задовго до Львівського собору 1946 року, вони засвідчують докорінну зміну свідомості о.Гавриїла Котельника: “Для первісної апостольської і поапостольської Церкви сама християнська віра, нова і жива, була найвищим об'єднуючим чинником... Навіть Єрусалим до 70-го року не був таким “зависливим” центром усякої власті, як у теперішній римо-католицькій Церкві є Рим”. (“Розвиток папства в перших п'ятьох віках”, Православний вісник, №1, 1947, стор.25).
“На тлі візантійської історії папи виступають не як наслідники правового, божественного примату, а як узурпатори і вічні бунтарі, що дбали тільки за побільшення своєї влади - за всяку ціну”(стор.24).
“Уся історія так свідчить, що папський “божественний примат" виріс з папської політики, а не з Євангелія” (“Розвиток папства...”, №З, І947, стор.90).
“За римо-католицькою догматикою, “божественний примат” має не тільки сам папа, а також уся латинська Церква...Це засуд смерті для всіх східних Церков, які мають інший обряд... Римські уніати із східних Церков, за щирими латинськими поняттями, не є повними католиками, тому що не є римо-католиками. Вони тільки наче оглашені, кандидати для католицької віри й Церкви, а справжніми католиками стануть аж тоді, коли стануть римо-католиками.
Цього римська Церква одверто й щиро не може проповідувати, тому що вона конче потребує східних уніатів. Коли б римська Церква не мала жодних східних уніатів, то для кожного було б ясно, що вона не є католицькою, тобто, соборною. Власне східні уніати мають свідчити самій римській Церкві і цілому світові, ніби римська Церква є правовою спадкоємницею також і Східної Церкви. Вона, ніби зберігає віру й традицію давньої Східньої Церкви, а православні, що не підлягають Римській Церкві, це, ніби схизматики, які-через свою зарозумілість і ненависть до римської Церкви-частинно відкинули навіть віру й традицію своїх предків.
...Римська Церква перш за все хоче осягнути над східними абсолютну, безапеляційну владу - з того титулу, ніби вона є непомильною учителькою і матір'ю всіх Церков... Саме це зазіхання римської Церкви було причиною розколу між Римом і Царгородом” (“Примат латинської Церкви і уніатської Церкви”, Прав. вісник, №2, 1948, стор.55-66).
“Римські автори, всі як один, твердять, що т.зв. “східна схизма” повстала через непослух гордих царгородських патріархів супроти правової влади римського папи. А наші уніати залюбки твердять, що унія - це поворот до віри Володимира Великого, бо Володимир прийняв католицьку віру, тому що Візантія була в єдності з Римом.
Та це тільки агітація, щоб збаламутити несвідомих. Це правда, що Володимир Вел. прийняв католицьку віру, одначе, не “римо-католицьку”, бо тоді такої ще не було на світі. Католицька віра в часах Володимира Вел. була тотожна з нинішньою православною вірою.
Римська Церква нині зовсім не та, що була в першім тисячолітті... Тому і нинішня унія зовсім не та, що колишня єдність між Східною і Західною Церквою. Унії з другого тисячоліття - це штучний новотвір, який, з боку Східної Церкви, мав би виправдати узурповані три римські примати (примат Риму, папи і латинської Церкви) (“Як римські теологи воюють”, Прав. вісник, №1, 1946, стор.23).
Римська Церква завжди відчувала, що її влада і характер доти будуть до кінця узаконені, доки не признає їх стара православна, “схизматична” Церква. Відси й походять ті вічні зусилля римської Церкви, щоб притягнути православні Церкви до “унії” (“Розвиток папства...”, Прав. вісник, №1, 1947, стор. 25).
На жаль, в рамках цієї статті неможливо дати повну характеристику вказаних вище праць. Та наведеного достатньо, щоб зрозуміти наскільки об'єктивними, православними є богословські погляди отця Гавриїла в питаннях висвітлення суті римо-католицької Церкви, папства і його ідеології. І наскільки актуальними залишаються вони сьогодні, коли ми є свідками реанімації унії в західних областях України, нової експансії католицизму на Схід для реалізації старих незмінних цілей Ватикану: “О, мої русини, через вас сподіваюсь навернути Схід” (папа Климент III).
Людина великої ерудиції, сильного духу, критичного розуму отець Гавриїл Костельник завжди і всюди шукав Божої Правди. Тільки остаточне розчарування в католицизмі, в унії, тверда віра в торжество Православ'я, дали о.Костельнику мужність виступити в 1936 році на Львівському з'їзді уніатського духовенства, з нагоди 300-рІччя смерті українського уніатського митрополита Йосифа Вельяміна Рутського з викривальною пророчою доповіддю “Ідеологія унії”.
В ній він вперше, відкрито, з такою силою поставив питання про церковну неповноцінність і внутрішнє безсилля унії. На думку о.Гавриїла унія, що була створена Римом як тимчасовий і проміжний ступінь у боротьбі проти Східної Православної Церкви і православних народів, втрачає свою силу і приходить до саморуйнування.
На похвальні слова митрополита А.Шептицького в честь унії і її “стовпа” Й.Рутського, ревного прихильника латинства, проголошених з тієї ж трибуни: “Могутня постать Рутського заслуговує на те, щоб її всесторонньо пізнати і щоб від неї вчитися жертовної праці для того незвичайного й великого діла, над яким і ми працюємо, для діла святого з'єднання - святої унії”, о.Гавриїл в присутності митрополита, трьох єпископів, вищого духовенства і 190 священиків мужньо відповів:
“Я не раз задавав собі питання, чому унія така бідна і нещасна. За 300 років від унії в Бресті її левова частина в Росії пропала, а ця що збереглася, ніколи не має внутрішнього спокою... За 300 років у римській імперії християнство, незважаючи на гоніння, перемогло древній світ і стало світовою релігією. Протестантство за 300 років тяжкої боротьби з латинською Церквою, утвердилося в світі, як могутня нова форма християнства. Чому ж похід унії такий немічний і кволий? Переслідування з боку Росії? Коли б у ній була повна, нова, чиста і творча релігійна сила, повинна би перемогти Росію, а не навпаки. Значить, в унії є щось зламане, щось вивихнене, неприродне, що нівелює, зводить наніщо її творчі сили, як це робить рак в організмі.
Що ж це таке? Фальшива позиція, яку займають уніати під впливом локальної латинської Церкви і народу цієї Церкви. А позиція локальної латинської Церкви являє собою типовий зразок воєнного психозу, прагненням і орієнтиром якого є повна перемога латинської Церкви над східною і “латинського” народу над “східним” народом. Для воєнного психозу латинян-фронтовиків усе в Східній Церкві кепське і погане; вся вона просякла єрессю і навіть язичництвом, немає в ній жодних святих, жодного релігійного життя, все мертвеччина, все-прокляте. Ціла історія Східної Церкви опльована, висміяна, зведена на карикатуру й пародію. Національні і політичні моменти тут перемішані з релігійними, релігійні з соціальними, з культурними, - все на одне копито: наше - горою, а ворогові - загибель !.. Згідно з цим, уніати повинні стати авангардом латинської Церкви та її нації в боротьбі проти Східної Церкви та народів.
Словом - уніати повинні стати яничарами. Вони повинні перейняти від латинян-фронтовиків всю їх смертельну ненависть до Східної Церкви і до її локального народу, сприйняти всі пофальшовані, карикатурні погляди на історію і життєві цінності свого власного народу і своєї Церкви і, таким чином, йти рука в руку з латинянами в завоюванні Східної Церкви, а також у їх національних стремліннях. Прагнення латинян-фронтовиків є повна латинізація і денаціоналізація уніатів. Адже уніати кожен раз повинні на цьому шляху спотикатися прямо о свою совість. Коли ж вони, довідавшись про те, що з ними діється, впираються і не бажають далі крокувати по шляху локального латинського психозу, - тоді вони в очах латинян стають підозрілими, неповними католиками. Якщо католицька Церква й залишила уніатам їх “забобони”, то тільки в надії, що вони (уніати) заглибляться в католицькій вірі й самі відречуться того, що гірше (ромій східне), і приймуть те, що краще (розумій латинське). Паршива вівця сама повинна позбутися своїх схизматицьких (тобто східних) пархів...
I ось ми є свідками цього неприродного явища, що унія всюди денаціоналізувала “східний” народ на користь “латинян”- сусідів. У давній Польщі денаціоналізувала українців і білорусів на користь поляків, в Угорщині - українців і румунів на користь мадярів, у Хорватії - сербів на користь хорватів, а в Італії - греків на користь італійців... Так і в нас...
Як же міг для унії та її життя й поширення бути корисним той арсенал, який латиняни-фронтовики придумали на загибель Східної Церкви та її народів? Хто сам проти себе воює, - цей своєї смерті довоюється. Така унія являє собою проголошення війни всьому Сходові - його Церквам і народам. Частина Сходу, наполовину златинізована і денаціоналізована, мала б накинути свою “форму життя” всьому Сходові? Як тільки доходило до одвертої боротьби, унія повинна була впасти, бо під формою правди (церковного об'єднання) вона культивувала неправду асиміляції, відступництва від народності і від церковності предків”. “І як же могло бути інакше? Невже вся Росія повинна би прийняти від уніатів польську мову в Церкві та їх латинізований обряд і їх сполонізовану душу? Чи повинна була спокійно дивитися на те, як Русь в унії полонізується? Де ж на світі такі абсурди мали життєву силу в аналогічних обставинах ?..
Ми призвичаїлись до думки, що тільки наші сусіди-латиняни так агресивні до Східної Церкви і тільки тому, що вона східна, а не їхня. Латиняни цілковито знищили Кирило-Мефодіївську Церкву в Моравії й Чехії, знищили її в її початках у древній Польщі, знищили древню Східну Церкву в Угорщині, в Південній Італії. Одна смуга тягнеться через усю Європу від Адріатичного до Північного моря на пограниччі Східної і Західної Церков”.
“У старій Польщі був популярний тип “генте Рутенус, націоне Польонус” (за походженням русин, за національністю – поляк), тип, який щораз більше забував своє “руське” походження, щораз більше ставав поляком. Латинізовані й полонізовані уніати являють собою цей же тип на церковному полі “номіне Грекус, менте Латінус” (Ім'ям - грек, свідомістю – латинянин). В XIX ст. в Австрії цей тип самозникаючого українця “номіне Грекус, менте Латінус” зовсім щез. Невже ж він має жити на церковному полі: “генте Рутенус, націоне Польонус”? Невже це можливе, невже суджена майбутність тому, щоб нами на церковному полі заволодів локальний латинський психоз, ціллю якого є принизити, висміяти, нівелювати, нищити все, що є східне?” (В.Кучабський, Унійний з'їзд у Львові, Львів, 1938, стор.90-97).
Вихід з цього ганебного становища о.Гавриїл Костельник вбачав в новому церковному відродженні, розуміючи його як повернення унії до Святого Православ'я. Такого явного виступу проти Ватиканської політики латинізації та негативної оцінки унії о. Костельнику Ватикан простити вже не міг.
Однак ні переслідування, ні життєві випробовування і негаразди вже не в силі були змінити його переконань. Він продовжує невтомну працю над розкриттям історії та суті католицизму, а також причин виникнення уній і їх наслідків.
На єпархіальному соборі 1943 року о.Гавриїл Костельник відкрито виступає з критикою ватиканських догм. Позбавлений слова митрополитом А.Шептицьким : “Отче докторе! Я забираю Вам слово! Ви хочете уневажити собор - не дозволю!”, отець Гавриїл залишає собор.
Ясно усвідомлюючи приреченість унії, неминучість її занепаду і самоліквідації, отець Гавриїл Костельник з великою надією виношує в своєму серці і в своїй свідомості ідею возз'єднання віруючого народу Галичини з Матір'ю - Православною Церквою всієї Русі, з православним народом соборної України.
Бог дав о.Гавриїлу велику радість - побачити повернення рідного галицького люду до отчого дому - Святого Православ'я. Після переможного закінчення другої світової війни та епохальних змін - возз'єднання всіх українських земель в одній соборній державі, перед побожним народом Західної України відкривається шлях повернення до благочестивої православної віри своїх прадідів, шлях подолання взаємного духовного відчуження між єдинокровними братами...
* * *
Історичне завдання підготовки соборного+ повернення+ греко-католиків+ Західної України до єдності з руською Православною Церквою, Промислом Божим було покладено на отця Гавриїла Костельника.
Розуміючи, що подальше духовне і церковне роз'єднання українського народу було б гріховним непослухом волі Божій і, усвідомлюючи всю відповідальність перед Богом, Церквою і пасомими, о. Гавриїл Костельник, найвидатніший тогочасний церковний діяч Галичини, в травні 1945 року очолив ініціативну Групу по возз'єднанню греко-католицької Церкви з Руською Православною Церквою. Саме йому, людині непохитної віри в святу справу повернення до Святого Православ'я, високоосвіченому пастирю була під силу у ці нелегкі післявоєнні роки складна підготовча праця по скликанню Собору.
Незважаючи на обставини, в яких проходила підготовка Собору, і які визначались далекою від церковної політикою авторитарної атеїстичної влади, дух Христової любові огортав всю акцію возз'єднання від початку і до кінця. “Психологія релігії дуже делікатної натури, - писали ініціатори возз'єднання 28.05.1945 року, - тому годі думати про моментальне перетворення нашої уніатської Церкви в Православну. На це треба часу, щоб зберегти особисту честь священиків, щоб священиків переконати і перевиховати, вірних успокоїти і приготувати” (“Діяння Собору греко-католицької Церкви, 8-10 березня 1946 р. у Львові”, Львів, 1946, стор.18-19).
Ігноруючи неодноразові погрози ворогів Православ'я, разом із своїми найближчими однодумцями о. д-ром Михайлом Мельником і о. Антонієм Пельвецьким він їздить по містах і селах, організовує духовенство і мирян, проводить наради, переконує, заспокоює залякану їхню совість, братньою пастирською любов'ю шукає шляхи до зболених сердець, кличе їх до церковної єдності живим натхненним словом.
Благословенною вершиною до якої йшов о. д-р Гавриїл Костельник все своє життя був Львівський церковний собор 1946 року. “Наш собор зібрався у такій історичній епосі, що слід вважати - Провидіння Боже чекає від нас чогось великого”, - відкриваючи засідання Собору, зазначив Голова Президії о. д-р Гавриїл Костельник. Господь благословив великими успіхами діло його життя. На Соборі численні представники духовенства і мирян усіх греко-католицьких єпархій одностайно проголосили волю духовенства і віруючого народу:
1) анулювати постанови Брестської унії з 1596 р.;
2) відірватись від римської (папської) Церкви;
3) повернутись до прадідівської св. православної віри;
4) возз'єднатися із Всеруською Православною Церквою.
На місце церковного відчуження, розбрату і ворожнечі між братами, дітьми однієї Матері - Церкви, Собор поставив Боже, святе начало братньої любові і єдності єдинокровного і єдиновірного народу. За повернення до Православної Церкви висловилася більшість уніатського духовенства - 986 чол. з загального числа - 1267.
Отець д-р Гавриїл Костельник розцінював цю історично-епохальну подію, що поєднала сотні й сотні тисяч галичан з віковою святинею українського народу — Православного Церквою, як акт Божої благодаті, як єдиний шлях до духовного зцілення галицького люду, що 350 років перебував у підступом народженій і насильством запровадженій унії.
Його історична доповідь на Соборі “Про мотиви возз'єднання греко-католицької Церкви з Руською Православною Церквою” лягла наріжним каменем під будівлю церковної єдності. Цей Собор став для отця Гавриїла Костельника найвищою нагородою за всі труди і подвиги його пастирського служіння. І як свідчення цьому - невимовна радість і сльози на обличчі о. Гавриїла після прийняття соборних ухвал.
Після возз'єднання з Руською Православною Церквою о. д-р Гавриїл Костельник і далі ревно трудиться для справи утвердження Православ'я у віросвідомості галичан. Проповідь Св. Православ'я з його уст чути як у Львові так і в Станіславі, Дрогобичі і в Мукачеві. Найбільшою радістю, найбільшим щастям було для нього бачити як побожно віруючі галичани беруть участь у церковних православних богослужіннях, як відновлюється і стверджується у храмах православний східний обряд у всій його величі й красі.
Отець Гавриїл, маючи величезний досвід церковно-видавничої роботи, приймає на себе всі клопоти по виданню православного церковного журналу “Єпархіальний (Православний) вісник”, в якому друкує свої давні праці, та цілий ряд статей, де висвітлює актуальні питання церковного життя.
За подвижницьке ревне пастирське служіння Святій Православній Церкві, за вірність Св. Православ'ю, за великі труди в справі об'єднання, о. д-р Гавриїл Костельник в 1946 р. був нагороджений золотим хрестом і митрою, а також саном протопресвітера.
В 1948 році о. протопресвітер Гавриїл Костельник бере участь у святкуванні 500-річчя Автокефалії Руської Православної Церкви, де виголошує доповіді про духовну агресію Ватикану проти християнського світу: “Ватикан і Православна Церква”, “Римська Церква та єдність Христової Церкви”. Участь в святкуванні та виголошені доповіді, що лягли в основу резолюції по питанню “Ватикан і Православна Церква”, свідчать про ту високу міру довіри і оцінки його богословських праць як зі сторони Руської Православної Церкви, так і всіх інших Помісних Православних Церков, учасників Наради.
Ще одним свідченням ревного і щирого служіння протопресвітера Гавриїла Костельника Руській Православній Церкві, його вірності і його переживань за долю Святого Православ'я, є його погляди на майбутню духовну місію Руської Православної Церкви в світі, яку він окреслює з великим оптимізмом і надією в своєму листі до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія від 21.06.1947р. в “Практичних засобах проти ватиканської агресії” від 18.06.1948р.:
“Русская Православная Церковь выдвинута историей на то, чтобы руководить всею Православною Церковью”, “Русская Православная Церковь это pors integralis всей Православной Церкви”.
“Вже після упадку Царгорода хід історії висунув Москву як наймогутнішу представницю Православної Церкви, а після другої світової війни цей факт кидається в вічі цілому світові. Коли не хочемо змарнувати всяких можливостей для Православ'я в теперішніх часах, то всі Православні Церкви повинні радо погодитися з тим фактом, що саме Провидіння висовує Московський Патріархат на провідне місце в цілій Православній Церкві”.
Та вороги Святого Православ'я, одержимі духами злоби (Еф. 6, 12), робили все можливе, щоб припинити святий подвиг отця протопресвітера. 20 вересня 1948 року в передень Різдва Пресвятої Богородиці, неподалік Божого храму після відправи Служби Божої від руки вбивці (про те, що вбивство о. протопресвітера Гавриїла Костельника є справою рук українського підпілля ОУН пише найавторитетніша емігрантська “Енциклопедія Українознавства” (Мюнхен, НТШ, т.3, стор.1147)) обірвалося життя великого поборника правди. Мученицькою кров'ю, своєю смертю, о. протопресвітер Гавриїл Костельник засвідчив непереможність Христової істини, яка засяяла “з висоти Востока” і якій він віддав все своє життя.
Похований о. протопресвітер Гавриїл Костельний на Личаківському цвинтарі у м. Львові 23 вересня 1948 року. Близько 50-ти тисяч віруючих галичан проводили в останню путь свого незабутнього, дорогого пастиря.
Він був “взірцем для вірних у слові, в житті, в любові, в дусі, у вірі, в чистоті” (І Тим.4, 12), “працівником бездоганним, який вірно подавав слово істини” (2 Тим. 2, 15).
Як пастир добрий він віддав своє життя, щоб його духовні діти ходили в істині (3 Ін. І, 4), “як пастир добрий він душу свою поклав за вівці свої” (Iн.10, 11).
У підготовці, в проведенні Собору, що привів до навернення тисяч і тисяч побожних галичан з шляху відступлення від Православ'я на шлях повернення до Матері-Церкви, особистий подвиг пастирського служіння отця протопресвітера Гавриїла Костельника переростає в рівноапостольний подвиг.
Господь покликав його на особливу місію і він покорився волі Божій - прийняв цей хрест.
З молитовною щирістю і любов'ю, з побожною шаною до святої жертви о. протопресвітера Гавриїла Костельника православні християни Галичини продовжують його хресну дорогу служіння Богу та свідчення істини і вірності Св. Православ'ю. В сьогоднішні дні релігійної смути та навколоцерковних спекуляцій, коли в шані віровідступництво і гріх розділення, а Православна Церква перебуває в стані Церкви сповідницької, Божа справедливість потребує прославлення великого пастиря і мученика за Православну віру Христову - протопресвітера Гавриїла Костельника і його церковного вшанування як священомученика Галицької землі. “У вічній пам'яті буде праведний” (Пс. III, 6). “Блажені мертві, які вмирають у Господі. Так говорить Дух, вони заспокояться від трудів своїх і діла їхні йдуть за ними” (Апок. 14, 13). Ми віримо, що Господь прийняв його невтомні труди, освячені його мученицькою кров'ю, віримо, що він стоїть перед Престолом Божим разом зі всіма святими землі Руської, як молитвеник, як ходотай за нас православних, за торжество Святого Православ'я на Галицьких землях.
Пам'ять мученицької смерті пріснопам'ятного о.Гавриїла Костельника в молитовній похвалі великого подвигу його життя - як ревного і самовідданого служіння Богу і людям єднає і завжди буде єднати вірних Православної Церкви.
Прославляючи Всещедрого і Всеблагого Бога за всі милості Його до нас грішних, молитвами Святої Церкви, всіх святих, молитвами отця протопресвітера Гавриїла, як святиню, як найдорожчий скарб своєї душі, будемо берегти рідну Православну віру, кріпити церковну єдність, мужньо стояти в обороні Святої Соборної Апостольської Православної Церкви Христової, за яку віддав своє життя слуга Божий, свідок істини і мученик о. протопресвітер Гавриїл Костельник.
Чуйний Володимир Іванович,
Голова Львівського православного братства свв. апп. Петра і Павла. Гавриил Костельник