ПРОТОПРЕСВІТЕР ОТЕЦЬ ГАВРИІЛ КОСТЕЛЬНИК
Народився 15 червня 1886 року в багатодітній селянській родині на півдні
Югославії в с.Руський Керестур, що означає Руський Хрест Господній.
Після гімназії в м .Загребі /Хорватія/ і духовної семінарії в м.Львові
свою освіту закінчив у Фрайбурзі /Швейцарія/, де в університеті за два
з половиною роки здобув вчений ступінь доктора філософії.
У 1913 р. прийняв сан священика і 35 років безперервно прослужив у
Львові. Також викладав Закон Божий у гімназіях, а до 1930 р. був професором
духовної академії й редактором церковно-релігійного журналу "Нива".
Людина-ерудит в повному розумінні цього слова: історія Церкви, богословіє,
філософія, природничі науки, соціологія, поезія, письменство взагалі, -
ось далеко не повний перелік ділянок людських знань, які він докладно вивчав
і пропагував у своїх багаточисельних творах. Проф. Юліан Тамаш наводить
427 назв із творів о.Гавриїпа. А ще е актуальні неопубліковані твори.
Для своїх земляків він у 1923 р. видав граматику бачвансько-руської
мови і своїми творами на цьому діалекті викликав до життя зовсім нову літературу.
На честь о.Гавриїла його земляки написали дуже багато щирих і вдячних слів,
а в жовтні 1995 року спорудили в рідному селі, перед школою пам'ятник.
 |
Фото з написами свящ. Гавриїла Костельника.
Вулиця рідного русинського селища Руский Керестур (у Югославії)
|
Невтомно шукаючи правду, він прийшов до переконання, що істина не в
Римі, а в Святому Православії - вірі наших батьків. Про це він багато написав
переконливих і науково-обгрунтованих творів.
У 1945 р., очоливши рух духовенства й віруючих трьох галицьких греко-катопицьких
єпархій за возз'єднання з Правоспавною Церквою, о.Гавриїл допровадив цю
справу до логічного завершення на Львівському соборі 8-10 березня 1946
р.
В житті нашої Православної Церкви о.Гавриїл залишив глибокий слід своєю
невтомною працею на ниві церковній, просвітницькій і науково-пітературній
та віддав свої таланти й життя за справу духовної єдності рідного народу.
 |
Світлина початку ХХ століття. Актори після вистави "Ефтайова дзівка" у с. Коцур, що на русинських землях колишньої Югославії.
|
20 вересня 1948 року каїнова рука обірвала життя чесної й прекрасної
людини, доброго пастиря, видатного тогочасного церковного діяча.
Нехай Господь подасть йому вінець мученика!
На початок сторінки
ПРАВОСЛАВІЄ - СВОЄРІДНЕ ДУХОВНЕ ЖИТТЯ
На цю тему написано дуже багато книг, починаючи від славнозвісного, визнаного
усіма східними патріархами /Константинопольським, Антіохійським, Александрійським
і Єрусалимським/, "Ісповідання православної віри", недавно канонізованого
нашою Церквою Київського Митрополита ПЕТРА МОГИЛИ /1596 - 1647 рр./ і кінчаючи
"Бесідами про Православну віру", опублікованими в книзі "Православие й
уния", видання Братства преподобного Іова Почаївського, Мюнхен,1991 р.
В найпростіший спосіб це буде така відповідь - наша Церква. Але поняття
про Православіє може збагнути лише той, хто вияснить собі справжнє положення
кожного віруючого по відношенню до Бога через Церкву. А хто уявляє собі
Церкву як таку спільноту віруючих, в якій розпливається образ кожної окремої
одиниці з її власним "я", і існує лише такий образ колективу, в якому не
можна усамостійнити "я" кожного віруючого, той не збагне суті Православія.
Віра з психологічної точки зору - це релігійне життя, й співпереживання.
Церква, як спільнота, провадить релігійне життя сукупно, колективно. Але
релігійні переживання є виключно особисті й вони належать кожному членові
церковної громади зокрема. Коли говорять про Православіє в його аспекті
спільності, а залишають в стороні його особистий аспект, тобто не звертають
уваги на інтимні релігійні переживання кожного віруючого зокрема та не
знають власних внутрішніх переживань, то їх поняття про Православіє не
повне. У таких людей не вистарчає того духовного грунту, на який опиралося
б природним способом їх сприйняття вчення Церкви, бо чистим розумом і його
поясненнями годі охопити особисті релігійні переживання. Ось такою є особиста
сторона Православія.
Звичайно, і без тієї особистої, внутрішньої сторони можна вивчати Православіє,
як його вивчають інославні релігійні дослідники, але воно не охоплює в
цілості суті Православія. Лише заглибившись в ньому, як радить прот. С.Булгаков,
можна досягнути його зрозуміння. А для цього він радить: "Прийди і подивись".
 |
Фото з наради представників всіх помісних Православних Церков у Москві
8 – 19 липня 1948 р. в часі 500-літнього ювілею РПЦ.
Зліва направо з першого ряду: єпископ Сергій (Ларін), Архієпископ Єлевферій (згодом був митрополитом Празьким), протопресвітер Гавриїл Костельник, священик з Москви.
Другого ряду: Ігумен Пімен (Ізвєков) (майбутній Патріарх Московський), секретар Даниленко.
|
Православіє в усій його повноті можна збагнути лише тоді, коли вступиш
з ним у безпосередній органічний контакт: приходь, вслухайся, бери участь,
співпереживай.
В Східній Церкві Христовій від апостольської проповіді унаслідувано
воскресний дух. Це підкреслюється літургійною практикою Православної Церкви.
Літургія - Євхаристія - в Православній Церкві - це постійна участь Церкви
у пасхальності Ісуса Христа. Як говорить архимандрит Кипріан у своїй книзі
"Євхаристія", вид. в Парижі 1947 р.. Євхаристія - це "центральний нерв
християнського життя. Крім того потрібно пам'ятати що природа самої Церкви
- Євхаристійна, Церква -це Тіло Христове. Євхаристія - це також Тіло Христове.
Ось тому без Євхаристії немає церковності - немає й не може бути оцерковлення
життя". Спілкування первісних християн якраз було радісним у Євхаристійній
Службі, тобто у єднанні з Живим Господом.
Відчуження людини від практичної участі в Євхаристії - це і є відчуження
її від Церкви. Мало того, що багато сучасних людей рахують себе членами
Церкви - через виконання церковних обрядів вони ще дотримуються думки,
що причаєність Тілу Христовому - це справа чи сфера богословська. Але ми
повинні пам'ятати, що справа причаєності Тілу Христовому кожного віруючого
зокрема - це справа життєва, повсякденна й необхідна для повноти релігійного
життя.
Щоб збагнути суть Православія потрібно до нього підходити з особистих
позицій й особистої точки зору. Його можна пізнати лише вступивши з ним
у безпосередній контакт, співпереживаючи з ним духовно.
На початок сторінки
ПРАВОСЛАВНІСТЬ ПРОТОПРЕСВІТЕРА ГАВРИЇЛА КОСТЕЛЬНИКА
В розмовах і дискусіях про протопресвітера о. Гавриїла Костельника найчастіше
можна почути, що перехід його під юрисдикцію Православної Церкви обумовлений
виключно тими обставинами, які виникли в нашому краї відразу після закінченая
Другої світової війни.
 |
Фото після собору 1946 р. м. Львів. Зліва направо – свящ. Євген Юрик, а згодом – митрополит Львівський Миколай, протопресвятер Гавриїл Костельник, Преосвященніший єпископ Станіславський і Коломийський Антоній (Пельвецький), Святійший Патріарх Алексій (Симанський), Преосвященніший єпископ Дрогобицький і Самбірський Михаїл (Мельник), свящ. Іван Лоточинський з Івано-Франківська.
|
Собор Греко-Католицької церкви, який виніс рішення про возз'єднання
з Православною Церквою, відбувся 8-10 березня 1946 року. Але огляньмося
на 20 /двадцять/ років назад. 25 лютого 1926 року "на Академії в честь
Митрополита о.Андрія Шептицького з нагоди 25-ти літнього ювілею його митрополитування"
о. д-ром Г. Котельником виголошений реферат на тему: "Нова доба нашої Церкви".
Думки й означення, висловлені у рефераті не були заперечені або спростовані
у церковній пресі. Були лише запитання в журналі "Нива" й відповідь на
них автора, але вона не торкалась цілісності реферату.
Цей реферат в значній мірі дає відповідь на питання про православність
о.Гавриїла Костельника. Цитати беремо з названого реферату з додержанням
тогочасної орфографії.
"Наша українська Церква в Галичині за часів Австрії була кутиком, окритим
від світа, як у нас кажеться, - "загумінком". А й не могло бути інакше.
Вона гоїла рани, що остали на її тілі як спадщина по давній Польщі і тішилася,
що в Австрії мала сяку-таку змогу піднестися, працювати для себе й рости
в силах. Словом: вийшовши з марного животіння, що рівнялося руїні, наша
Церква почувала, що відживає, й тішилась своїм життям - як кожний одужуючий
по недузі. Всі її змагання були "домашні", звернені на місцеві й часові
потреби та ідеали. Відрухи світового, епохального значення не проявлялися
в ній: не знаходили зрозуміння в духовенстві, ані пригожого грунту в обставинах"
/стор. 3/.
Зародком Нової доби є усвідомлення того, що "дотепер унія випадково
родилась, пригожим випадком жила /як у Австрії/, а непригожим пропадала
/як у Росії/. Посторонні чинники викликували унію, посторонні чинники й
приносили їй загибель. Усе залежало від того, чи державна вдасть хотіла
мати унію, чи не хотіла." /стор. 5,6/.
"Унії в історії заключались в упадку сил на Сході" /стор. 10/. Це було
"життєве піддання себе Западові. Слабший піддавався сильнішому, - слабший
життєво, культурно, політичне. В такому збігу обставин тратить він самостійність
у творчості, стає відданий на просто необмежену асиміляцію. Його психологія
- це висохле джерело, що вже не творить, і тільки приймати вміє чужу воду.
Схід поволі стає не собою: Схід - "не-Сходом", восточні не "восточними",
а "пів-латинниками". Латинський дух просякає їх життя. Це діється менше-більше
так, як коли наш простолюдин з села поселиться в більшому місті, і поволі
- навіть неспостережено - перемішує свою мову польськими словами, аж, на
кінець, - стане таки по-польськи говорити, хоч може ще й тепер уважатиме
себе "Русином''-Українцем. Але ж це не розвій української психології, тільки
упадок. Православні, які здалека глядять на це, цей злім живо відчувають
і вважають унію за упадок Сходу, а уніатів за зрадників Сходу. Ось тут
"камень преткновенія".
Чи навести кілька подробиць для ілюстрації? Від часів унії всі наші
богословські книжки - це просто плагіати - переклад або перерібки західних
книжок. Усі западні течії - це взір, це просто канон думання для нас. Схоластична
філософія, яка виробилась на Заході і має там могучу традицію, в нас вважається
за обов'язкову так, що і в думці не можуть припустити, щоб ми могли не
приймати її - це означало би майже єресь. Хоч на Сході ніколи схоластика
не була прийнята й немає надії, щоб колись там прийнялася. Ба, ще більше!
Обряд, що у всіх релігіях уходить за сакраментальний (священний) символ,
який є найяскравішим виразом нашої відокремленості й самостійности в житті,
і він підляг переміні...
Скільки то було в нашій Церкві латинізаторських експериментів, а скільки
ще й нині раз у раз уводиться нового - не з нашого самостійного джерела,
але з потоків, що пливуть із Заходу... А якщо спротивишся цьому, щонайменше
підозріватимуть тебе, що змагаєш до православія, хоч би ти був і митрополитом.
Так далеко ми зайшли, що свойого боронити уходить за єресь! Візантинізм,
що повинно бути нашим ідеалом, бо Візантія створила наш церковний характер,
це уходить в нас за образливе слово. Така доля всіх, що підпали під продиктовану
асиміляцію, їх рідне, матірне, у них у погорді. А одначе неможливо, щоб
деякі одиниці в народі не відчували цього.
А це вічна болячка нашої Церкви - ота внутрішня неопреділенність, несамостійність
у житті, сліпе й необмежене підлягання чужим впливам. Цей характер робить
унію подібною до обійстя (садиби) без плота, без огорожі...
Ні, унія в такому стилю не може мати майбутнього, не може бути повабною
для православного Сходу. Не треба багато говорити. Ми живемо в часах, коли
поляки роблять свою "унію". Можемо отже відчути, як православний Схід дивиться
на історичні унії.
"Ідеологами унії були чужі люди, що одверто або скрито під унією розуміли
міст до цілковитого латинства. Ще й нині польські ідеологи - всі без виїмку
- так унію розуміють: Вони ж мають свої категорії думання й відчування
і свої цілі. А наші предки були такі необачні, що дали вмовити в себе те
розуміння унії... Лихою долею було для унії, що приступали до неї не самостійні
народи, але піддані чужим державам, і хоч-не-хоч кермувалися в багатьох
річах так, щоби приподобатися могучим. Отже життя унії не розвивалося вільно,
але як на припоні." /стор. 13/
"Отже це абсурд, щоб чужинці могли витворити нашу національну ідеологію,
а не менший абсурд, щоб вони могли бути творцями нашої релігійно-церковної
ідеології. Для цього потрібно своєї рідної душі, що не тільки по свойому
думає, але й відчуває по свойому й може вичути те, що в народі загальне"
/стор.15/.
Який же вихід з цього?
"Одинока можлива направа цеї слабої - нетрівкої будови унії саме собою
насувається: поставити унію на її власні ноги. Відчепити її від збігу обставин,
від припадку, й переробити її на самостійну, внутрішньо сильну, життєздатну
церковну організацію.
Без власної могутньої ідеї ніяка організація не може розвиватися ні
нація, ні держава, ні Церква. Отже тільки жива ідея може дати одушевлення,
яке потрібне, щоби перемогти всі перешкоди й осягнути мету" /стор. 6/.
 |
прот. Гавриїл в оточенні викладачів і студентів Львівської Духовної Семінарії 1930 р.
|
"Світова війна й повоєнні перипетії навчили нас неодного. Наші очі
відкрилися, розв'язалась наша душа - наче земля навесні. А це перша умовина
для психічної перебудови, для нової ідеології.
Найбільше в тому ділі залежить від нас самих - від наших людей, від
того осередку, де є центр унії. Повинні ми переробити ідеологію і психологію
"унії від припадку", "унії з немочі" на життєздатну й одушевляючу психологію
"унії з переконання, і з зрозуміння", яка перестає бути "унією" /з'єднанням/,
а стає просто єдністю у вірі. /"Унію" можемо лишити для польських того
роду експериментів, бо ж Поляки в найновіших часах і так відмовляють нам
цеї назви, а задержують її тільки для своєї "польської унії", яку вводять
на Підляшші та на Волині. Оцю ідеологію повинні виспеціалізувати ми самі,
наші люде" /стор. 14,15/
В 1-му тисячолітті християнства, коли "була єдність у вірі", коли "була
на Сході самостійність у життєвій творчості, сильний східний індивідуалізм
приносив неоціненні плоди для католицької /вселенської/ Церкви, а не тільки
для себе /стор.10/.
"Тисячу років на тому становищі пробував Схід у єдності віри з Заходом
і витворив спеціяльну, високу християнську культуру. Це найкращий доказ,
що те становище не є небезпечне для єдності Церкви, але саме одиноко відповідне.
А для цього необхідно; "реставрувати стару Візантію!' /стор.13/
 |
На нараді представників Помісних Православних Церков 8 – 19 липня 1948 р.
Зліва направо: Патріарх Бухарестський і всієї Румунії Юстиніан, Патріарх Тбіліський і католікос всієї Грузії Ілля, Патріарх Московський і всієї Русі Алексій (Симанський), Святіший Патріарх Сербський Гавриїл.
|
"Отже реставрація становища давньої Візантії - це ідея, яка Сходові
багато скаже, і яка не вичерпається ніколи!
"Очевидно, це буде затяжна й нелегка справа. Підсування латинства під
католицизм уже всякло просто в кров нашим людям. Асиміляція стала для них
ідеалом. Прочищення цеї невластивої атмосфери вимагатиме великої боротьби.
Упередження стрічатимемо на кожному кроці - мабуть найменше на Заході,
що здалека приглядається нашому церковному життю, а найбільше таки тут
на місці, між своїми людьми й найблищими нашими сусідами. Але велика добра
і свята справа все переможе" /стор.15/.
Як бачимо з вищенаведеного автор реферату дав унії таку влучну й вичерпну
характеристику, якої в такому короткому викладі дотепер ще ніхто не давав.
З тексту реферату випливає, що "стара Візантія" це Візантія першого
тисячоліття /поапостольського/, яка, користуючись повною свободою у своїй
діяльності, самостійно витворила свою окремішну ідеологію, свою незрівняно
високу християнську культуру, плодами якої досьогодні користується уся
Церква Христова. Вона розвинула культ глибокоморального подвижництва, дала
сильний поштовх розвитку апологетичної літератури, викликала до життя величезну
кількість талановитих церковних письменників, які внесли у загальнохристиянську
скарбницю безліч своїх безсмертних творів.
 |
прот. Гавриїл Костельник з викладачами і слухачами ЛДС
|
Високосвічений філософ і богослов о.Гавриїл Костельник добре знав,
що римська курія не дозволить на будь-яку самостійність або окремішність
церковної провінції навіть при тому, що вона обіцяє тим самим у майбутньому
стати мостом для "навернення нез'єдинених". А отже всі розмови про те,
щоб "поставити унію на її власні ноги", про "вироблення живої, одушевляючої
ідеології унії" /стор.6/ ,- не більше, як заздалегідь придумана утопія,
що послужила ширмою для висвітлення справжнього обличчя тогочасної унії
і тих "досягнень", що вона здобула за 330 років свого існування.
Ідеологія "старої Візантії", її величезні всеохоплюючі здобутки в царині
християнської культури й церковного життя, - все це й сьогодні живе та
розвивається у Східній Церкві, у Святому Православ'ї.
У 1926 р. о.Гавриїл Костельник готував до видання глибоко аргументовану
свою науково-дослідницьку працю "Спір про епіклезу між Сходом і Заходом"
/Львів, 1928 р., 152 стор./, у якій він відкрито став на позиції православного
Сходу. Це все разом взяте свідчить про те, що ідеологія старої Візантії
- Православ'я в ті далекі часи була вже прийнята о.Гавриїлом Костельником.
У 30-ті роки, не дивлячись на завантаженість священничими обов'язками
у соборі св. Юра, о.Костельник "взявся до студій над католицизмом, унією
і Православ'ям на основі самих джерел /соборів, папських листів і т.д./
та написав цілу серію книжок на ці теми, щоб сам нарід міг уже раз довідатися
про дійсну правду, якщо Бог колись дозволить побачити світло моїм працям
'' /"Апостол Петро і римські папи або догматичні підстави папства", Львів
,1945,стор.57/
Ці твори, про які говорить о. Костельник, побачили світ у журналі "Єпархіальний
/Православний/ вісник" за 1946-1948 рр., а також у книзі "Вибрані твори
протопресвітера Костельника", що вийшла у світ в 1986 році. Крім згаданої
вище праці "Апостол Петро..." побачили світ: "Викляті святі" - Кирило і
Мелодій", "Розвиток папства в перших п'ятьох віках", "Непомильність папи
і римської Церкви", "Примат латинської Церкви і уніатські Церкви", "Як
римські теологи воюють", та дві доповіді: "Ватікан і Православна Церква"
і "Римська Церква та єдність Христової Церкви", виголошені 9 липня 1948
р. на Нараді Глав і Представників автокефальних Православних Церков з усього
світу.
Вищезгадані твори також засвідчують, що православність о.Гавриїла Костельника
пройшла довгий, багаторічний шлях і на цьому шляху він послідовно й переконливо
поширював ідеологію Православ'я, за що й прийняв мученицьку смерть.
Архієпископ Львівський і Дрогобицький АВГУСТИН
На початок сторінки
СПОГАДИ ПРО ПОДВИЖНИКА ЗА СВЯТЕ ПРАВОСЛАВІЄ
Вже в 1926 році в о.Гавриїла Костельника дозріла думка про необхідність
нашого возз'єднання а Православною Церквою. Доказом цього є його маленька,
всього на 16 сторінок, брошурка під заголовком "Нова доба нашої Церкви",
яку він розіслав усім передплатникам церковного журналу "Нива" в 1926 році.
В цій брошурі о.Костельник звернувся до всіх уніатів з закликом "реставрувати
стару Візантію". Заклик був завуальований, неясний, загадковий.
 |
На фото: Площа Ринок, вулиця Руська на Йордан у Львові. 19.1.1949 р.
Архієпископ Львівський Макарій , протодиякон Феоктист (Бутейко), іподиякон і прес-секретар Владики Андрій Миколайович Савицький, протодиякон Арсеній Дядьо в кафедральному соборі св. Юра (холмщак за походженням, служив у митрополита Івана (Огієнка) 1940 р.)
|
Щоб здобути в автора брошури бодай трохи роз'яснень, помістив я тоді
в "Ниві" /1926 р., стор. 153/ статтю-запит під заголовком; "Чи справді
нова доба нашої Церкви?". Подаю уривки з цієї статті.
"Чимось новим потішаючим, солодким повіяло зі сторінок "Нової доби"
о. д-ра Г. Костельника. Немов весняний легіт, що топить ледяну кригу і
будить нове життя, немов нове Шевченкове - "вставайте, кайдани порвіте!"
Чи се справді заповіт "нової доби нашої Церкви", чи то лише потопаючий
хапається бритви?
Бо дійсно наша судьба подібна до потопання, а якщо б ми хотіли бути
оптимістами, то скажемо, що доля нашої уніатської Церкви, як доля старця,
сказаного на нужденне "доживіття", якому молоді спадкоємці дають ще прожити
якийсь час, однак раді би спекатися його чим скорше... Нова (польська)
унія, яка тепер заводиться, старається зіпхати з овиду нашу стару унію...
Отже, реставрація становища давньої Візантії! Це - одинока ідея, яка
може поставити унію на її власні ноги.
В імені всіх священиків, які бажають кращої долі для нашої Церкви,
прошу автора "Нової доби...", будьте ласкаві, точніше опреділити, що Ви
розумієте під "старою Візантією"?
В цьому ж числі '"Ниви" о. Костельник умістив свою відповідь на моє
запитання. Відповідь була довга, але так само невиразна, туманна, завуальована,
як і його брошура "Нова доба нашої Церкви". Все таки деякі його вислови
були дуже характерні. Зокрема, він писав так:
"Що для нашої Церкви настала дійсно нова доба, - се життєвий факт.
Наша унія перебуває кризу, яка може закінчитися тільки якоюсь новою
розв'язкою.
Для нас ясно, що така унія скорше чи пізніше - як тільки Схід прийде
до перемоги - мусить завалитися. Що ж, отже, зостається нам? Довести нашу
унію до чистого типу... Очевидно, се поки що може статись переважно тільки
в теорії...
Що я розумію під Візантією? Не те, що було й минуло, але те, що нам
давня Візантія передала в спадщину... І ніяких більше зворотів не треба
нам робити, тільки свідомо плекати те, що дійсно наше".
Мені стало ясно, що замаскований зміст брошури і такий самий стиль
відповіді о. Г. Костельника доводить, що автор не хоче, або й не може,
подати своїх думок у розкритому плані. І я вирішив особисто про це розвідати.
Внедовзі мені трапилась нагода бути в о. Г. Костельника, і я застав
його самого. Побачивши мене, сказав він з щирим посміхом: "От так чоловіче,
треба було зразу зробити! Замість запитувати мене через "Ниву", зайти прямо
сюди. Ще не прийшов час, щоб можна було розкрити наші карти, але вірю,
що він скоро надійде..." Ми розмовились докладно про "Нову добу". О. Гавриїл
жваво, з пафосом переконував мене, що іншого виходу нема, як "реставрувати
Візантію". "Я розумію під цим, - сказав він,- поворот до віри наших батьків",
Отже, ще за двадцять років до нашого соборного возз'єднання о. Г. Костельник
уже був апостолом нашого повороту до східного Православія. Це була його
задушевна ідея і мрія, за яку він боровся і віддав своє життя. Нехай же
ця згадка буде виразом щирої вдячності, духовною квіткою на його могилу!
Прот. Г. Мирович
/Журнал "Православний Вісник" № 5 за 1958 р., стор.144-145/
На початок сторінки
ПРОТОПРЕСВІТЕРУ О. ГАВРИЇЛОВІ КОСТЕЛЬНИКУ
Неначе блискавка посеред чорних хмар з'явився Ти на Галицькій землі - вчений
і філософ, історик і поет, шукач і проповідник правди, слуга Божий і слуга
народу.
Вернувся Ти додому з українського острівця на слов'янському півдні,
з далекої Бачки прийшов до нас. Розглянувшись довкола, побачив темряву
й нужду, неволю давню і важку, безпросвітну. Страждав у ній трудящий наш
побожний чоловік - нащадок осмомислових полків, потомок панщизняних кріпаків,
заморений голодною бідою і затуманений корчмою. В неволі віковій він перестав
уже сам собою бути...
Серце кров'ю закипіло в Тобі, снага духовна сколихнулась, спалахнула
воля до важкої праці. Ти став у нас євангельським плугатарем, що, взявшись
за чепіги плуга, не оглядався вже назад. Ти дотягав спасенну борозну, започатковану
Шашкевичем Маркіяном: тамтой будив зі сну, а Ти допомагав розбудженим,
на ноги ставши, пізнати правду Божу, під її промінням виходити на простір
волі, єдності духовної з рідним народом.
Ти був пророком правди, копи повів Червону нашу Русь до Києва і нагадав
про рівного апостолам просвітителя нашого святого Володимира, про споконвічне
Православ'я наших прадідів. Які-то незбагненні шляхи Господні! В муках
матері родиться на світ людина. В боротьбі із злом на світ приходить правда
і воля. Стражданнями і навіть смертю стверджується на землі велика і спасенна
ідея.
"Христос постраждав за нас, лишивши нам приклад, щоб ми йшли його слідами"
/1 Петр. 2,21/. Апостоли й численні мученики стражданнями, подвигами й
смертю засвідчили непереможність Божої правди. І Ти упав під Божим храмом
за правду Божу, якій віддав усе своє життя, за правду, що "засіяла з висоти
Востока", за святу нашу єдність в Церкві Православній.
Ні кари, ні прокляття не спинили Тебе на шляху до правди. Від брудних
рук ворогів її Ти впав під храмом Божим, де "пісню Богові" співав до самої
смерті, на землі, яку любив усім серцем...
З глибокою вірою в правду Твого життя, з побожною шаною до святої жертви
Твоєї ми продовжимо просту путь Твою і дійдемо по ній до перемоги Христової
правди, що визволяє, до торжества правди Православія!
Н. Любомирський
/Журнал "ПРАВОСЛАВНИЙ ВІСНИК" № 9, 1958, стор. 278./
На початок сторінки
ІЗ ІНТЕРВ'Ю А. САВИЦЬКОГО РУСЬКІЙ РЕДАКЦІЇ "РАДІО НОВИ САД" (ЮГОСЛАВІЯ),
листопад 1994 р.
- Якою людиною був д-р Гавриїл Костельник від природи?
- Характеризувати отця Костельника як людину дуже важко. Але дещо можна
сказати: він був дуже доброю людиною, надзвичайно працьовитою, дуже швидко
знаходив спільну мову з різними людьми. Коли співрозмовник висловлював
свою думку, з якою він не був згідний, - відразу вступав у дискусію, яка
була дуже гостра. Кожен співрозмовник міг розраховувати на те, що отець
Костельник зажене його в глухий кут.
Йому імпонували такі співрозмовники, які аргументовано, з глибокою
логікою викладали свої погляди. В цьому випадку отець Костепьник мав велике
задоволення й часто говорив: "Я задоволений з нашої розмови. Як будемо
живі, завтра продовжимо її".
Відносно працездатності можна сказати, що кожна хвилина життя, крім
короткого сну, була заповнена працею. З цього приводу він говорив; "Якби
не було моєї дружини Елеонори, я б не був Костельник". В якому розумінні?
Наприклад, ми зібрались піти на концерт. Вийшли на вулицю. "Мені прийшла
на розум думка, - говорив отець Костельник, - повертаймося додому і я буду
писати". І поверталися додому без заперечень. Ставав за пульт, на стіл
клав необхідні книги, і починав писати стоячи.
 |
Eлеонора Костельник.
Дружина протопресвітера Гавриїла у 1910р.
|
- Що думаєте про Костельника як філософа?
- У філософії отець Костельник стояв на позиціях ідеалізму. Все, що було
пов'язане з філософією матеріалізму, він детально вивчив і прийшов до висновку
і переконання, що матеріалістичне вчення не має під собою твердої основи
і що воно є вченням окремих осіб. Це думка окремих людей, які усі явища
у світі пояснюють механічним способом. Зрештою, скрізь і всюди він говорив
і писав з антиматеріалістичних позицій.
- Як звичайні люди відносяться до Костельника, виходячи з того,
що він провів роботу по возз'єднанню Церков?
- Звичайні люди з пошаною відносяться до священика Костельника і час
від часу хтось хоч одну квіточку покладе на його могилу. Це перше. По-друге,
кожна розумна людина в питанні возз'єднання Церков приходить до такого
висновку, що це була дуже велика й необхідна праця, завдяки якій Церква
в західних областях України жила й збереглася. Для порівняння приведу дані
з журналу "Наука й релігія" за 1988 рік: у Кримській області було 11 парафій.
Полтавській - 36, Ростовській - 60, Астраханській - 19, Вологодській -
17, а в Львівсько-Тернопільській -1007 парафій. Це результат колосальної
праці, проведеної отцем Костельником і його послідовниками. Він був добрим
пастирем, який не втік на Захід, а залишився із своїм народом, і, як добрий
євангельський пастир, віддав своє життя за стадо церковне.
 |
Москва. Неподалік церкви у Сокольниках, де проходили засідання Наради представників всіх помісних Православних Церков у Москві 8 – 19 липня 1948 р.
Прт. Гавриїл з майбутнім святителем, а тоді просто єпископом Лукою Войно-Ясенецьким.
|
- Хто, крім Вас, приходить до пам'ятника отця Костельника?
- У неділю Фомину і в день Святого Духа приходять священики, відправляють
панихиди, приносять квіти, палять свічки. Приходять також люди, які, або
самі в дитинстві знали отця Костельника, або чули від своїх батьків добрі
слова про того священика. Деяких знаю по імені, деякі вітаються зі мною
на вулиці, запитують, чи давно я був на цвинтарі біля могили отця Костельника.
Я приходжу до гробу майже кожної суботи.
- Чи мав Костельник з Вами бесіди про специфіку нашої мови?
- Отець Костельник любив свій край. Бачку, Керестур... Любив його так,
як своїх родичів і при кожній нагоді з великим пієтизмом говорив про той
край. В 1925 р., повертаючись з екскурсії до Риму, заїхав у Керестур, і,
коли повернувся до Львова, багато разів говорив, наскільки йому не вистарчає
Бачки. У питанні мови бачванських руснаків Костельник був ортодоксом. Мова
- то життя народу. Заберіть мову й народ зникне. Завдяки тому, що Костельник
почав писати, друкувати, уклав граматику тієї мови, та невеличка громада
наших слов'ян, далеко від нас на півдні, збереглася і живе своїм життям.
І дай Боже, щоб вони ще довго-довго могли себе зберегти...
 |
Рідне селище Руский Керестур – головний осередок руснаків (русинів), що переселилися з земель сучасної України, Польщі, Словаччини і компактно проживають в Югославії з 17 ст.
|
- Отець Костельник дуже любив свою родину, дружину й дітей. Що Вам
відомо з цього питання?
- Отець Костельник із своєю дружиною - Елеонорою /1891-1982/ мали п'ятеро
дітей. Перша дитина Святослава 1914 р. народження померла у 1920 році.
Оплакуючи гірко передчасну смерть дитини, отець Костельник написав і видав
високопоетичну та релігійну книжечку: "Померлій донечці".
 |
Донька прот. Гавриїла – Христина Костельник у 1944 р.
|
Доля інших дітей: Іриней 1916 р. та Зенон 1924 р. проживають в Англії, Христина 1925 р. проживає
в Загребі.
 |
Діти прот. Гавриїла: Іриней та Зенон, праворуч на підвищенні Христина Костельник, а поруч – племінниця Серафима.
Українська православна капличка в м. Кулі-Бачка.
Травень 1996 р.
|
Богдан 1921 р., арештований НКВД у Львові перед самою війною
1941 р., загинув у в'язниці. Серед 66 жертв, перезахованих у 1994р., значиться
ім'я Богдана Костельника і в братській могилі біля Личаківського цвинтаря
знаходиться символічна домовина його. Дружина Елеонора і донечка Святослава
поховані в одній могилі разом з отцем Костельником.
 |
Незадовго перед своєю смертю Eлеонора Костельник із Андрієм Миколайовичем Савицьким, другом родини Костельників та прес-секретарем Владики Макарія.
|
І на закінчення хочу відзначити широту в працях і діяльності отця Костельника,
його енциклопедичні знання, самопожертву і цілеспрямовану працю для досягнення
визначеної мети. Радію, що Ви так високо шануєте Великого свого Краянина,
який до останньої години життя залишився вірним своїй Бачці рідній, своїй
ідеї, своїм переконанням, приніс себе в пожертву не тільки за Ваших людей,
що живуть у Бачці й звідкіля він походив, але і за український народ, серед
якого він жив, працював і живився його ідеями. Свою кров пролив за добро
і єдність святу, щоб не було розбрату, щоб разом ходити молитись до однієї
Церкви, щоб ми були братами, як заповів нам Великий Шевченко.
Інтерв'ю надруковане в журналі "Шветлосц" №3-4. 1995р.,
стор.314-323
На початок сторінки
ПРОЩАЛЬНЕ СЛОВО, ВИГОЛОШЕНЕ НАЛИЧАКІВСЬКОМУ ЦВИНТАРІ М. ЛЬВОВА, НАД МОГИЛОЮ
ПРОТОПРЕСВІТЕРА ГАВРИЇЛА КОСТЕЛЬНИКА
(23 вересня 1948 р.)
Високопреосвященні Архіпастирі, Високопреподобні Отці та дорогі брати й
сестри во Христі!
Понад тридцять років тому в горлицькій тюрмі на Лемківщині австрійські
жандарми розстріляли без суду, перед народом, ні в чому неповинного православного
священика отця Максима Тимофійовича Сандовича. Його розстріляли тільки
за те, що він був православним священиком.
У пам'яті лемківського православного народу, який бачив цю кричущу,
несправедливу розправу, збереглися останні слова, що промовив отець Максим
Сандович перед смертю: "Хай живе і воскресає свята православна віра на
карпатських горах!" Ці його віщі слова збулись аж надто.
Волею Божою в 1946 році на Львівському Церковному Соборі анульовано
постанови Брестської унії. Великі труди для діла возз'єднання поклав блаженної
пам'яті доктор-протопресвітер отець Гавриїл Костельник. Цю справу покійний
Отець Протопресвітер у найбільшій мірі уважав своєю, кровною. Та й склад
його душі і спосіб його думання були православними. Це можуть ствердити
численні учні Покійного, яких він будь-коли навчав по учбових закладах.
Він на церковному торжестві в одному із сіл Львівської області весною цього
року сказав до нашого віруючого простого народу, що нашою предковічною
святинею є віра православна. "За це я вмерти готов", - говорив крізь сльози
Отець Протопресвітер. І за цю справу він дійсно віддав себе аж до смерті.
Дорогий і незабутній Отче Протопресвітере! Хай димом каїнової злоби
впаде на голови винуватців кривавий злочин, заподіяний на Тобі! Твій посів
виросте і дасть плоди сторицею! Земля Твоїх прадідів, на якій Ти трудився,
хай буде легкою Тобі! Хай Господь упокоїть Твою душу в лоні мучеників
святих, а на землі нехай пам'ять по Тобі буде повік!
Ієромонах Алексій (Петришин)
("Православний вісник" №9-10, 1948р. стор-276-277)
На початок сторінки
З ЛИСТІВ ДО ПРОТОПРЕСВІТЕРА КОСТЕЛЬНИКА
Дорогий Габоре!
...Лист Твій приніс найбільшу радість для нас і за це Тобі сердечне
дякую. Тішимось, що Ви всі живі, здорові і працюєте. Ми за Вас усіх заєдно
молимось, за Вами тужимо і хотіли б якнайскоріше з Вами побачитись. Ми
всі здорові...
Василь Лаба живий і здоровий... Василіяни наші майже всі виїхали вже
до Америки й Канади. Жонатих священиків тамошні єпископи не хочуть приймати.
Чекаю нетерпляче на книгу про Ваш собор. Тут усі наші "латиняни" поставились
до Вашої праці ворожо і по дурному. Я однак іншої думки і виразно про це
усім говорю. Дай Боже щоб Ваша праця причинилась до більшої слави Божої
та принесла користь народові!
Твоя особа і Твій ідейний провід у цій акції дають запоруку для її
успішності. Щиро Тебе і Твою Вп. Добродійку здоровимо і цілуємо.
Петро з родиною.
/Священик Петро Хомин, редактор журналу "Нива" вислав цей лист з
Австрії 2.06.1947?., а потім, перебрався у Канаду й там доживав свій довгий
вік/.
Нью Йорк. Н. Дж. 30 грудня 1947 р.
СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ
Всесвітлійший Отче Докторе!
Вашого листа з 10.12.1947 р. я одержав. Щиро Вам дякую. Діяння Собору
я перечитав - ні - перестудіював. Я завжди був тієї думки, що возз'єднання
греко-католицької Церкви із Православною Церквою всієї Русі, це історична
течія /рух/, яка предовгі роки жевріла в житті нашого народу. Унія з Римом
заразила частину нашого народа гангреною, під якою виростали: почуття меншовартості,
релігійна ненависть до українців православних - до росіян - та взагалі
до всіх православних християн. Політичне унія вирощувала у нас орієнтації
на якесь західництво, чи радше, орієнтації на чужі сили, бо ми, мовляв,
якісь менше вартісні "східняки"...
На політичному полі наш народ проявив свою силу і дочекався об'єднання
земель. Треба в нас було об'єднання релігійного. Саме в слушний час, на
західних землях України, Ви, о. Докторе - зрозуміли історичну хвилю і усунули
гангрену із тіла нашого народу. Я підчеркую, що Ваш історичний виступ був
доконаний в слушний час, бо ви зберегли організацію, бо Ви не дали невиробленому
елементові попасти в паніку і з'анархізуватися...
Дорогий о. Докторе! Ви вложили у велике і святе діло для добра нашого
народу море праці; Ви зужили багато своєї життєвої верви; Ви поборювали
вагання та сумніви, за що Вам, в заплату, історія нашого народу та історія
Православія визначить достойне місце великого церковного і громадського
діяча - Провідника. Розумні люди в тутешніх православних і греко-католицьких
кругах цінять Вас, арх. Макарія, д-ра. Мельника, єп. Пельвецького і громадянина
С. Хруцького, та цінять всіх, хто доложив праці для об'єднання нашого народу
на церковному полі. Правда, в Америці і Канаді люди це не розуміють в ширшому
масштабі подій на наших землях, однак, час і більше відомостей про житгтя-буття
України зреорієнтує "незрячих".
На цьому місці желаю Вам отче Докторе дожити до того часу, коли і тут,
в Америці і в Канаді, вся українська братія зрозуміє Ваші великі діла і
почне працю для добра і слави нашого народу.
З Новим 1948-им Роком желаю Вам - цілій ієрархії та православному духовенству
та Вірникам доброго здоровля і завзяття до невсипущої праці на славу Бога
і благо народа.
Здоровлю Вас по-синівськи
Ваш о. др. В. Клодницький.
На початок сторінки
В ОСТАННЮ ПУТЬ...
В останню путь Покійного провадили, разом з трьома Архіпастирями, сорок
священнослужителів, найкращі хори міських парафій. Процесію відкривали
хрест і два довгі ряди хоругв, прикрашених жалобою. Поміж ними несли довгий
ряд вінків від єпархіальних установ, міських парафій, духовенства, церковних
братств та ін. За ними йшли хори й духовенство, а тоді вже слідував траурний
повіз з домовиною, за якою йшла засмучена дружина Покійного. В деяких місцях
по дорозі вся процесія спинялася для читання євангелій.
 |
Панахида на могилі прот. Гавриїла Костельника в день 50-ліття з дня його мученицької смерті. Правлять Високопреосвященніші Владики: Онуфрій Чернівецький і Буковинський, Ніфонт Луцький і Волинський, Сергій Тернопільський і Кременецький, Августин Львівський і Галицький, Мефодій Хустський і Виноградівський, Симеон Володимир-Волинський і Ковельський в сонмі духовенства з різних єпархій.
19 вересня 1998 р. Личаківське кладовище. Львів.
|
Десятки тисяч народу супроводили о. Протопресвітера д-ра Костельника
до місця його вічного спочинку. На всьому значному протязі дороги від Преображенської
церкви до Личаківського цвинтаря всюди - на вулицях і площах, на балконах
і у вікнах домів — було повно львів'ян, які віддавали останню шану добре
знаному і високо поважаному пастиреві, видатному діячеві, чесному синові
українського народу. Львів не бачив таких величних, урочистих похорон.
Уважають, що в проводах Покійного брало участь тисяч 50 народу. Це була
належна, гідна відповідь самого народу на мерзенний злочин. Своєю участю
в похороні підступно забитого о. Протопресвітера багатотисячні маси народу
посвідчили про свою готовість охороняти й зміцняти святу справу, за яку
він віддав своє життя.
Й. Федорович
("Православний вісник" № 9, 10, 1948 р.)
Усі фотоматеріали надані другом родини Костельників, прес-секретарем Владики Макарія і почесним ветераном-кореспондентом “Православного вісника” з 1947 р. і до сьогодні - Андрієм Миколайовичем Савицьким.
 |
Андрій Миколайович Савицький з давнім товаришем – Всеволодом Антоновичем Трофимлюком. 1999р.
|
Письмові матеріали підготовлені за виданням Видавничого відділу Львівської єпархії і єпархіальної Газети “Світло Православ'я”. Гавриил Костельник
