Андрій М. Окара
(Москва, Росія)Вихід у 1798 році в Петербурзі "Енеїди" Івана Котляревського передумовив типологію та усю подальшу історію не лише нової української літератури та національної ідентичності, а й нової української літературної мови. ТВОРЧІСТЬ ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО ТА НОВА ПАРАДИГМА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
Ця мова з'явилася і розвивалась у період десакралізованного відношення до мови як такої[1]. Також вона мала принципово народну основу, звідси її "одномірність", за Б. Унбегауном[2], або "одноплановість", за А. Бемом[3], тобто зосередженість лише на побутовій, низькій, емпіричній лексиці, що різнило її з російською літературною мовою, яка протягом XVII—XIX століть синтезувала у собі дві стихії — і церковнослов'янську, і народну великоруську[4]. До другої половини XVIII століття на Сході України широко вживалася (у богослов'ї, філософії, науці, в художній літературі, в діловому обігу, в освіті та ін.) староукраїнська книжна або так звана "проста" мова[5] — повноцінна "двомірна" літературна мова, в якій синтезувалися церковнослов'янський книжний та народний мовні пласти. Очевидно, що за умови державної незалежності України чи за умови невтручання російського уряду в українські культурні справи ця мова могла б розвинутись у самодостатнє явище, аналогічне російській мові[6]. Але політика московських царів, а згодом і петербурзьких імператорів була спрямована на створення єдиного загальноімперського (так званого "общерусского") культурного простору для "високої" (тобто інтелігентської) культури, де функціонувала б лише російська літературна мова. Тому офіційна влада у XVII—XVIII століттях винищувала перш за все не народну українську мову, яка принципово не змогла б конкурувати з російською[7], а саме літературну "просту" мову. Петро І в указі од 5 жовтня 1720 року повеліває книги Києво-Печерської та Чернігівської типографій "для совершенного согласия с великороссийскими… справливать прежде печати, дабы никакой розни и особливого наречия во оных не было"[8]. Катерина ІІ кількома указами у 1780-х роках заборонила використовувати "просту" мову для викладання в українських учбових закладах, зокрема в Києво-Могилянській Академії, щоби "для преподавания учений присвоен был образ, для всех училищ в Империи нашей узаконенный"[9]. У православній церкві замість українського ізводу церковнослов'янської мови насаджувався загальноімперський, оснований на великоруській вимові.
Таким чином, у другій половині XVIII століття у середовищі східноукраїнської освіченої верстви місце "простої", староукраїнської мови займає "славенороссийский язык" — нова російська літературна мова, що утворилася шляхом складної взаємодії церковнослов'янської, великоруських діалектів та "простого языка" (офіційної мови петровської доби), і поступово утворюється мовна ієрархія, в якій російська мова функціонує на високому та середньому стилістичних рівнях, а українська мова — на низькому. У рамках цієї ієрархії, що існувала впродовж першої половини ХІХ століття, українська і російська мови не протиставляються, а ніби доповнюють одна одну, і вибір мови кожним автором обумовлюється жанром твору.
Мовну свідомість Котляревського можна розглядати як типологічно репрезентативне явище — як досить характерну для представника освіченої верстви Лівобережної України кінця XVIII — початку XIX століття (що складалася з дрібної шляхти, урядовців, духовенства, інтелігенції) — про це свідчить хоча б феномен його популярності у цих колах. Така свідомість зорієнтована на ієрархію мов та стилів, що передбачає нерівнозначність у їх використанні, — фактично вона вихована на теорії "трьох стилів", яка притаманна класицистичній та барокковій естетикам. Теорія функціональних стилів, та й самі ці стилі почнуть формуватися в українській мові пізніше; остаточно вони не сформовані й донині.
Низький стиль, що має місце в бурлескно-травестійній "Енеїді" та в сатиричній "Пісні на новий 1805 год князю Куракіну" твориться з різних лексичних пластів, але домінує там саме народна лексика. Відгомін "простої" чи староукраїнської мови знаходимо в перших частинах "Енеїди", але вже у драматичних творах єдиним взірцем стає мова народна — селянсько-міщанська. Проте, при всьому натуралізмі, мова драматичних персонажів Котляревського — селян або міщан (Наталки, Петра, Миколи, Терпелихи, Виборного, Тетяни, Михайла Чупруна) — скоріше схожа на "галантну стилізацію", що мала місце в українських бароккових інтермедіях XVII—XVIII століть, ніж на копіювання розмовної мови полтавського простонароддя.
Мова Возного та Финтика, що так чи інакше корелює зі староукраїнською, подається автором у сатиричному забарвленні. Також і церковнослов'янська та російська лексика в "Енеїді", що корелює зі староукраїнською книжною лексикою, використовуються переважно для створення бурлескно-пародійних стилістичних мотивів.
До низького стилю відноситься також мова Лихого в "Москалі-чарівникові" — великоруське просторіччя. Саме воно, а не мова "Оды Сафо" або російськомовних ремарок, протиставляється за контрастом українській мові. Таким чином, в мовній свідомості письменника українська мова не розглядається як самодостатня комунікативна та художня реальність, як повноцінний носій текстів усіх стилів та жанрів. Скоріше її можна визначити як стилістично обмежений різновид книжної мови, а не як самодостатню полістильову та багатофункціональну мовну систему.
Середній стиль представлений у Котляревського ремарками до драматичних творів, листами та діловими паперами. Їхня мова стилістично нейтральна і зовсім не орієнтована на великоруські діалекти, що ще раз підтверджує, що вона сприймалася Котляревським як наднаціональне культурне явище, як мова певного класу, а не мова сусіднього народу.
Високий стиль представлений у творчості Котляревського "Одой Сафо". Для нього характерна піднесеність, урочистість, велика кількість слов'янизмів, уникання стилістично нейтральної лексики, загальна орієнтація на концепцію літературної мови О.С. Шишкова[10]. Можна зробити припущення, що в масонському середовищі (а Котляревський, як відомо, у 1818—1819 роках належав до полтавської розенкрейцерської ложі "Любовь к истине"[11]) надмірно слов'янизована російська мова мала ледве не сакральний статус[12].
Як бачимо, вибір мови того чи іншого твору або фрагменту твору (ремарок в драмах, приміром) пояснюється у письменника саме класицистично-барокковими естетичними вимогами щодо доречності того чи іншого стилю або мови у тих чи інших жанрових та тематичних рамках. "Оду Сафо" Котляревський принципово не міг би написати українською, причому не стільки через нестачу відповідної лексики, скільки через порушення в такому разі ієрархії мовної свідомості та відповідного "мовного етикету". "Енеїду" ж або "Наталку Полтавку" писати російською йому було би просто нецікаво, тим більше, що тоді ці твори значно втратили б у художньому відношенні[13]. Показово, що вже у Шевченкових творах відсутня структурна ієрархічність між українською та російською: вживання російської залежить не від жанру або тематики того чи іншого твору, а від конкретних зовнішніх (позалітературних) обставин.
У такому разі мовну ієрархію у творах Котляревського, де вищий щабель займає "славеноросійська" — пов'язаний з сакральними моитвами варіант російської мови, середній — стилістично нейтральний варіант російської, а нижчий — українська мова, що спирається на місцевий діалект, із деякими застереженнями, можна порівняти з мовною диглосією, коли, за Б.А. Успенським, дві мовні системи співіснують у межах одного мовного колективу, а функції цих двох систем знаходяться у додатковому розподілі, що відповідає функціям однієї мови у звичайній (недиглосійній) ситуації[14]. Російська мова, якою пишуться "Ода Сафо", ремарки, листи та ділові папери, не протиставляється українській мові, а поєднується з нею в рамках єдиної мовно-стилістичної ієрархії і фактично сприймаються як єдина гіпер-мова (щось подібне бачимо у творчості П. Білецького-Носенка, М. Гнєдича, раннього П. Гулака-Артемовського[15], В. Гоголя, Є. Гребінки, М. Гоголя та інших представників українського шляхетства). Тому Котляревський, як і більшість освіченої верстви Східної України кінця XVIII — початку XIX століття, розглядає російську літературну мову не як виключно великоруське культурне явище, а як явище загальноімперське, як основу загальнодержавної ("общерусской") культури та політичної ідентичності[16].
Розрив між "простою" мовою та новою українською літературною мовою — це аж ніяк не проблема зміни домінуючого лексичного масиву (з південно-західних говірок на південно-східні)[17] — навпаки, М.А. Жовтобрюх твердить про лексичну наступність між староукраїнською та мовою Котляревського[18]. Це насамперед інверсія в мовній свідомості, що відбулася у загальному контексті секуляризації культури. Як зазначає Б.А. Успенський, російська літературна мова XVIII століття, з одного боку, протиставляється церковнослов'янській, з іншого — приймає на себе її функції[19], що можна сказати й про староукраїнську або "просту" мову того ж часу. Нова українська літературна мова втрачає таку амбівалентність та корелятивність із церковнослов'янською, з чим пов'язане звуження сфери її вживання.
Таким чином, саме Іван Котляревський заклав підвалини тієї типології української літературної мови, які передумовили в майбутньому її стилістичну обмеженість, "додатковість", відсутність або недорозвиненість окремих функціональних стилів, ворожість щодо церковнослов'янської книжної лексики й синтаксису, орієнтацію на побутове мовлення. Якщо нова російська літературна мова творилася шляхом генетичної наступності — шляхом русифікації церковнослов'янської мови, то нова українська літературна мова в Російській імперії творилася, особливо після Котляревського, за моделлю західнослов'янських мов[20] — шляхом відриву та відштовхування од сакральних контекстів та сфер вживання[21].
Саме Котляревський створив нову українську національну ідентичність за структурною моделлю "доповнення" імперської ідентичності: національно-політична свідомість стверджувалася як варіант місцевого чи регіонального ("крайового") патріотизму, що додається до патріотизму загальнодержавного, звідси й парадигма національної літературної мови як додатку до "великої", загальноімперської літературної мови, а нової літератури — як словесності для "домашнього вжитку" освіченою частиною народу чи для розваги місцевого та петербургського панства.
Після Котляревського необхідні були колосальні націєтворчі зусилля Тараса Шевченка, який своєю титанічною працею витворив принципово нову національну ідентичність за моделлю "протиставлення" імперській, де національно-політичне самоусвідомлення почало розглядатися за контрастом до загальноімперського дискурсу, а українська культура, література та мова — як самодостатні та потенційно незалежні од нього[22].
Але за відсутності національної держави чи етнічної автономії на початку XIX століття єдина альтернатива культурно-політичній асиміляції українського народу та інтелігенції полягала у створенні неповноцінної літературної мови і, як наслідок, неповноцінної національної ідентичності та "неповної" національної літератури. Наслідки такої мовно-етнічної парадигми український народ відчуває й донині: для більшості населення сучасної України українська мова знаходиться на периферії мовної свідомості, її статус можна окреслити як статус "другої рідної" мови. Вона використовується далеко не на всіх рівнях письмової та усної мовної практики, а лише на окремих, найчастіше — для створення гумористичного стилістичного ряду (це продовжує традиції української народно-сміхової культури, естетики низового барокко XVII—XVIII століть та "Енеїди" Котляревского) або для створення ліричного стилістичного ряду (це є безпосереднім продовженням традицій української народної балади та поезії романтизму, а почасти й "Наталки Полтавки"). Для подолання такого становища — для створення дискурсу сучасної української "високої" культури та розширення сфери функціонування української мови необхідне, крім всього іншого, й нове осмислення феномену "простої" або староукраїнської мови, яка впродовж кількох століть була повноцінним носієм "високих" тем та мотивів української культури.
[1] Ми повністю поділяємо погляд французького ісламського дослідника традиціоналізму Рене Генона на проблему сакральної мови: такою може вважатися лише та, якою викладені Священні Писання різних традицій. Отже, християнство в цьому разі не має власної сакральної мови (в орбіті християнської культури такою є лише давньоєврейська), а давньогрецька, латина, церковнослов'янська, давньосірійська, коптська, давньовірменська — це саме літургійні, тобто фіксовані мови, вільні од постійного змінювання у часі (яке притаманне якраз мовам побутового спілкування), а ніяким чином не сакральні. (Генон Р. Заметки о христианском эзотеризме // Волшебная Гора: Философия, эзотеризм, культурология. Т. IV. М., 1996. С. 178–179). Але церковнослов'янська хоч і літургійна, а не сакральна мова, та у свідомості християнина вона звернута до "сакрального", і процес звуження сфери її функціонування у XVIII—XIX століттях співпадає з секуляризацією культури та десакралізацією свідомості.
[2] Unbegaun B.O. The Russian Literary Language: a Comparative View // The Modern Language Review. Vol. LXVIII. 1973. № 4.
[3] Бем А.Л. Церковь и русский литературный язык. Прага, 1944. С. 64.
[4] В цілому, типологічно схожим та синхронним до української шляхом розвивалася й нова білоруська літературна мова.
[5] Білоруські дослідники нерідко називають "просту" мову "старабеларускай" або "беларуска-украінскай", російські вживають термін "западнорусский", "русский" або "язык Юго-Западной Руси". Окремі дослідники кажуть не про одну "просту" мову, а про декілька "простих" мов — залежно від доби, регіону та функціональних особливостей.
[6] Парадигму розвитку староукраїнської мови почасти успадкувало так зване "язичіє", яке до початку XX століття вживалося у Галичині та аж до середини 1940-х років на Закарпатті. Це можна пояснити насамперед політичними чинниками — перебуванням цих земель у складі Австро-Угорської імперії. В державі з соціальним домінуванням римо-католицизму та німецької мови (а у Західній Україні ще й польської) церковнослов'янський елемент, наявний в "язичії", так чи інакше сприяв збереженню конфесійної, культурної та національної ідентичності українців.
[7] Українська мова в її народно-розмовному варіанті та український фольклор до "валуєвського" циркуляру 1863 року майже ніяк не утискалися з боку офіційної влади; навпаки — українська народна культура до певної міри урізноманітнювала загальноімперський культурний універсум, стверджувала Російську імперію як наднаціональне явище. У Петербурзі час од часу виникала салонна мода "на всё малороссийское", яка, до речі, вплинула й на ранню творчість М. Гоголя та "українську" школу російського романтизму.
[8] Петров Н.И. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии. Т. V. Киев, 1908. С. 164. Окремі дослідники антиукраїнської орієнтації пояснюють ці та аналогічні заходи Петровського уряду намаганням запровадити по всій імперії новий, "цивільний" шрифт. Але цей указ та інші аналогічні торкалися саме церковних книжок кириличного шрифту: "В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать…".
[9] Петров Н.И. Акты… Т. V. С. 114.
[10] В російській літературі XX століття такі тенденції відродилися в творчості Велиміра Хлєбнікова. Див.: Аверьянов В. В.В. Хлебников. Традиционализм в авангарде // Волшебная Гора: Философия, эзотеризм, культурология. Т. V. М., 1996. С. 70–72.
[11] В наступні роки, як доводить Є. Руднєв, Котляревський належав до таємного "Общества Малороссийского", близького до декабристського руху. Див.: Руднєв Є. Іван Котляревський: знане й незнане // Слово і час. 1997. № 1. С. 59–68.
[12] П.М. Сакулін говорить навіть про "масонізм" — специфічно масонський стиль, притаманний літературній творчості "вільних каменярів" доби Павла I та Александра I, для якого є характерним застосування специфічно масонської езотеричної образності й символіки, а також надмірне вживання церковнослов'янської лексики й загальна орієнтація на "високий штиль". (Сакулин П.Н. Русская литература. Социолого-синтетический обзор литературных стилей. Часть вторая. Новая литература. М., 1929. С. 344).
[13] Не випадково ж багатьом українським читачам Гоголя нерідко здається, що його ранні твори виглядали б органічніше, якби були написані не російською, а українською мовою.
[14] Успенский Б.А. Краткий очерк истории русского литературного языка (XI—XIX вв.). М., 1994. С. 5. Вперше це явище обгрунтував на прикладах мовної ситуації арабських країн, Греції, німецької Швейцарії та Гаїті Чарльз Фергусон. Див.: Ferguson Ch.A. Diglossia // Word. 1959. Vol. XV. № 2. В.М. Живов у відношенні інгвістичної ситуації Московської Русі XVI — першої половини XVII століття, яку слов'янознавці описують як класичний приклад диглосії, говорить про "регістри письмової мови". Див.: Живов В.М. Язык и культура в России XVIII века. М., 1996. С. 10. Зрозуміло, що диглосія — це властивіть лише традиційного суспільства та середньовічної мовної свідомості. Тому застосування цього поняття до опису культурних реалій XIX століття має дещо умовний характер.
[15] Якщо в ранній період українською в цього автора пишеться лише "несерйозна" поезія ("Пан та Собака", приміром), а "серйозні" твори та переклади "високої" поезії (з Горація, Мільтона, Кребійона, Ж.-Б. Руссо) — лише російською, то вже у 1850-х роках на українську мову він перекладає також і Псалми Давідові, тобто сфера її функціонування виходить за межи низького стилістичного та жанрового рівня.
[16] Показово, що більша частина українських письменників, діячів культури та й взагалі освічених людей дошевченківської доби — носії монархічної політичної свідомості в її петербургоцентричному різновиді.
[17] Стереотип, що "проста" мова є специфічно західно- та північноукраїнським феноменом, пов'язаний з великим (у порівнянні) корпусом текстів її репрезентації. Східноукраїнський варіант "простої" мови зафіксувався у творах Семена Климовського, Антона Головатого, Захарії Дзюбаревича, Григорія Сковороди, в козацькому та монастирському літописанні, в багатьох анонімних бурлескних та жартівливих творах, а також у ділових паперах козацьких канцелярій XVII—XVIII століть.
[18] Жовтобрюх М. Староукраїнські мовні традиції в творах І.П. Котляревського // Слава сонцем засіяла. Відзначення 200-річчя з дня народження І.П. Котляревського. К., 1972. С. 231.
[19] Успенский Б.А. Краткий очерк… С. 114.
[20] Чи не першим обгрунтував західнослов'янське (польсько-чеське) походження парадигми розвитку нової української літературної мови ідеолог євразійства М.С. Трубецькой. Див.: Трубецкой Н.С. Общеславянский элемент в русской культуре // Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. М., 1995. С. 183.
[21] Навіть якщо вважати церковнослов'янську мову не сакральною, а літургійною, тобто носієм християнської літурнійної традиції та літератури.
[22] Але й досі чи не найголовна українська проблема полягає у відсутності повністю незалежної од російського фактору національної ідентичності, у відсутності національного самоусвідомлення без "прив'язки" до метафізичної Росії — чи то за моделлю "доповнення", чи то за контрастом.