Олексій Ілліч Осипов,
професор МДА
(Москва, Росія)…Не менш яскравим прикладом духовних відхилень є римо–католицька аскеза. Це - велика окрема тема. Тому тут обмежимося лише короткими ілюстраціями, що говорять самі за себе. ПРО ДУХОВНУ НЕБЕЗПЕКУ КАТОЛИЦЬКОЇ “МІСТИКИ”
У життєписі отця католицької містики та одного з найбільш великих святих католицизму - Франциска Ассизького (ХІІІст.) розповідається, як одного разу під час довгої молитви Франциск "відчув себе зовсім перетвореним в Ісуса", Якого він і побачив в образі шестикрилого Серафима. Після цього видіння у Франциска з'явилися болючі кровоточиві рани – стигмати. Про іншу свою молитву Франциск так розповідав своєму учневі: "Під час тієї молитви … переді мною з'явилися два великих світла. Один, в якому я впізнав Творця, і другий, в якому я впізнав самого себе". В кінці свого життя він відверто говорив: "Я не знаю за собою ніякого гріха, якого я не спокутував би сповіддю та покаянням". Передсмертними словами Франциска були: "Я виконав те, що повинен був виконати".
На порівняння наведемо описання передсмертної миті з "Життя преподобного Сисоя Великого" (V ст.): "Оточений в момент смерті браттями, у ту саму мить, коли він здавалося бесідував з невидимими особами, Сисой на питання братів: "Отче, скажи нам, з ким ти ведеш бесіду? "– відповідав: "Це ангели прийшли взяти мене, але я молю їх, аби залишили мене на короткий час, щоби покаятися". Коли ж браття, знаючи, що Сисой є вдосконалений у доброчинності, заперечили: "Тобі немає потреби у покаянні, отче", Сисой відповів так: "Воістину, не знаю, сотворив чи я хоч початок покаяння мого".
Надзвичайно своєрідними є одкровення католицької святої – блаженної Анжели. Наведемо деякі з них: "Дух Святий почав говорити наступні слова: "Умістися ж у Мені й спочинь в Мені, після того, як Я умістився в тобі й зупинився в тобі. Був Я з Апостолами, і бачили вони Мене очима тілесними, але не відчували Мене так, як відчуваєш ти"; "Говорив мені Бог: "Дочка Мудрості Божественної, храм Я, насолода Улюбленого і дочка миру, в тобі упокоїться вся Трійця, уся істина". "Христос" звертається до неї: "Дочка моя, солодша Мені набагато більше, ніж Я тобі, храм улюблений Мій, в кого кільце любові Моєї, отримала ти вічно від Мене…"; "І сказали ангели душі: "…приготуйся прийняти Того, Хто обручив тобі Себе кільцем Своєї любові. І вже відбулося одруження. Тому по-новому хоче Він здійснити одруження та єднання".
З приводу цього стану Анжели А.Ф.Лосєв пише в дуже різкій формі: "Спокуса й зваблення плоттю приводить до того, що Дух Святий з'являється блаженній Анжелі й нашіптує їй тихі закохані речі: "Дочка Моя, найсолодша Мені, дочка Моя, храм Мій, насолода Моя, люби Мене, бо надто люблю Я тебе, багато більше, ніж ти любиш Мене". Свята знаходиться у солодкій млосності, не може знайти собі місця від любовної знемоги. А Улюблений все з'являється й з'являється і все більше розпалює її тіло, її серце, її кров. Хрест Христовий уявляється їй весільним ліжком… Що може бути протилежнішим візантійсько-московському суворому й доброчесному (цнотливому) подвижництву, як не ці постійні блюзнірські заяви: "Душу мою було прийнято у несотворене світло й вознесено" - ці пристрастні позирання на Хрест Христовий, на рани Христа й на окремі члени Його тіла, це насильницьке породження кривавих плям на власному тілі та ін.? На завершення "Христос" обіймає Анжелу рукою, що прибита цвяхами до Хреста, а вона вся мліючи від знемоги, муки й щастя, говорить: "Іноді від найтіснішого цього обіймання душі здається, що вона входить у бік Христовий. І ту радість, яку приймає вона там, та осяяння розповісти неможливо. Бо такі вони великі, що іноді не могла я встояти на ногах, але лежала й віднімалося в мене мова… І віднялася в мене мова й члени тіла".
Той самий містицизм бачимо і у великих католицьких святих Катарини Сієнської (XIVст.) й у Терези Авільської (XVІст.), зведені папою Павлом VІ (пом.1978) у найвище достоїнство - вчителів Церкви, і в багатьох інших. Тереза Авільська, наприклад, викрикує перед смертю: "О, Бог мій, Чоловік мій, нарешті я Тебе побачу". Цей надзвичайно недоречний вигук не випадковий. Він - закономірний наслідок того "духовного" блукання Терези, сутність якого відкривається у наступному факті. Після численних своїх появ "Христос" говорить до Терези: "З цього дня ти будеш жінкою Моєю… Я віднині не тільки Творець твій, Бог, але й Чоловік". "Господи, або страждати з Тобою, або вмерти за Тебе!" - молиться Тереза й падає в знемозі під цими любощами, закочуючи очі… тіло хапає судома…" - пише Д.Мережковський. "Душу кличе Улюблений таким пронизливим посвистом, що не можна цього не почути, згадує Тереза. - Цей поклик діє на душу так, що вона знемагає від бажання".
Не випадково американський психолог нашого століття В. Джеймс, оцінюючи містичний досвід Терези, писав, що "її уявлення про релігію зводиться, якщо можна так сказати, до безкінечного флірту пристрасті між прихильником та його божеством".
Надто показовим є досвід ще одного з найбільших стовпів католицької містики - родоначальника Ордена єзуїтів Ігнатія Лойоли (XVI ст.). Його "Духовні вправи" безпосередньо закликають до того, що категорично заборонено вселенським досвідом святих - до уявлення Бога, розіп'ятого Христа, проникнення у світ Його почуттів ти страждань, уявленню Діви Марії, святих тощо. Це уявлення різних картин та сюжетів на основі біблійної історії є для того, хто медитує, суттю усіх вправ, що пропонуються даним керівництвом.
Ось декілька ілюстрацій з цього "керівництва" для духовного життя. Той, хто тренується "…повинен уявити, як Три Божественні Іпостасі позирали на світ, переповнений людьми, і як, бачачи, що усі йдуть до пекла, постановили у Своїй Вічності, щоби Друга Особа стала людиною (олюднилася) для спасіння людського роду. Пропонується "… уявити усю велич простру землі… Окремо побачити хатинку й кімнатку Владичиці…в містечку Назарет", й "… поглянути на Пресвяту Діву й Ангела, котрий Її вітає, і розмірковувати, аби якусь користь від цього видовища". Далі пропонується "слухатись у слова". Слухати, що говорять поміж собою люди: як клянуться й богохульствують та ін. Також послухати, що говорять Особи Пресвятої Трійці: "Створімо викуплення роду людського"; в кінці кінців, що говорять Ангел та Пресвята Діва. Після чого я поміркую про усі ці слова, аби добути з них для себе якийсь плід". Пропонується таке споглядання: "Оглянути шлях від Назарету до Віфлеєму, уявляючи собі його довжину, ширину, чи рівний він був, чи проляга горами й долинами. Так само оглянути місце або печеру Різдва, простора вона була чи маленька, низька чи висока та як вона облаштована… Побачити дійові особи: Святу Діву, Йосипа, служницю й Немовля Іісуса…" При цьому потрібно "вкушати й нюхати нескінчену благість та солодкість Божества… Доторкатися мисленим доторканням, наприклад, обіймати й цілувати те місце, де ті особи перебували, завжди намагаючись отримати від цього будь-який духовний плід".
Лойола радить так само розмислювати "про два прапори: один – Іісуса Христа - найвищого Вождя й Господа нашого, другий – Люцифера – смертельного ворога роду людського". Спочатку необхідно "уявити місце: побачити величезну галявину поблизу Єрусалиму, де знаходиться Іісус Христос; та інше поле поблизу Вавилона, де очолює ворогів Люцифер", "Уявити собі на цьому величезному полі вавилонському начальника усіх ворогів, що ніби сидить на престолі з вогню і диму, і який має страшний огидний вигляд". "Відзначити, як Христос, Господь наш стоїть на величезному полі поблизу Єрусалиму, на рівному місці, красивий та благосний".
Усе це принципово протирічить основам духовного подвигу, як його подано у досвіті життя святих Вселенської Церкві розглядається Православною Церквою як найтяжча, у силу її невиліковності, духовна хвороба. Ось декілька висловлювань тих вікодавніх отців, досвід яких зовсім забуто Католицькою Церквою.
Преподобний Нил Синайський (V ст.) попереджає: "Не бажай бачити чуттєво Ангелів, або Сили, або Христа, аби не зійти з розуму, прийнявши вовка за пастира і вклонившись ворогам – демонам".
Преподобний Симеон Новий Богослов (ХІ ст.), розмірковуючи про тих, хто на молитві "уявляє блага небесні, чини Ангелів та обителі святих", просто говорить, що "це є знак спокуси (омани)". “Перебуваючи на цьому шляху, обманюються й ті, котрі бачать світло тілесними очима своїми, відчувають благовоння нюхом своїм, чують голоси вухами своїми і таке інше".
Преподобний Григорій Синаїт (ХІV ст.) пише: "Манa, говорять, у двох видах з'являється, або, краще, находить – у вигляді мрій та впливів, хоча одну гордість має за початок свій і причину… Перший образ манu - від екзальтованої мрійливості. Другий образ… початок свій має… у сластолюбстві, що народжується від природнього похотіння. В цьому стані обманений береться віщувати, робить хибні пророцтва… біс розпусти, запаморочивши їх розум сластолюбним вогнем, зводить їх з розуму, мрійливо з'являючи їм деяких святих, даючи чути їх слова й бачити обличчя".
Подібних висловлювань отців Вселенської Церкви можна навести багато. Усі єдині у тому, про що попереджає вже Апостол Іван Богослов: "Не всякому духові довіряйте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, тому що багато лжепророків у світі" (1 Ів. 4,1).
Проте, найсерйозніше, про що свідчить досвід католицьких святих, – навіть не очевидна омана вказаних подвижників, а глибокий смуток з приводу того, що усі вони канонізовані Католицькою Церквою. Ось тут ми стикаємося вже не з помилкою однієї людини, а з помилкою всієї Римської Церкви у найголовнішому для Церкві питанні – спасінні та духовній досконалості людини. Не випадково тому наші подвижники - святителі Ігнатій (Брянчанинов) та Феофан (Говоров), преподобний Амвросій Оптинський і багато інших дуже рішуче заявили про хибність римо-католицьої Церкви, омани її святих.
Святитель Ігнатій, наприклад, писав: "Більшість подвижників Західної Церкви, що проголошені нею як найвизначніші святі, по відпадінню від Східної Церкви та по відступленню Святого Духа від неї, молилися й досягли видінь, зрозуміло, хибних, вказаним мною способом… У такому стані знаходиться Ігнатій Лойола, засновник єзуїтського ордена. У нього уява була так розпалена та витончена, що, як він сам стверджував, варто було захотіти й вжити деяких зусиль, як з'являлись перед його очима за його бажанням пекло або рай… Відомо, істинним святим Божим видіння даруються єдино за благословенням Божим та дією Божою, а не по волі людини й не за її власним зусиллям, - даруються несподівано, дуже рідко… Посилений подвиг тих, що знаходяться в омані, звичайно стоїть поруч з глибокою розпустою. Розпуста служить оцінкою того полум'я, яким розпалюються ті, що в омані".
Святитель вказує на інші, приховані від стороннього погляду, причини станів омани західних подвижників. Так, він пише: "Кров та нерви приводяться у рух багатьма пристрастями: і гнівом, і сріблолюбством, і солодкодолюбством, і марнолюбством. Останні дві надміру розпалюють кров у людей, що подвизаються, роблять їх шаленими фанатиками. Марнолюбство рветься передчасно до духовного стану, до якого людина ще не здатна через свою нечистоту; через недосягнення істини - надумує собі мрії. А марнолюбство робить у серці оманні хибні втішання та заспокоєння. Такий стан є станом самоомани. Усі, що незаконно подвизаються, знаходяться в цьому стані. Він розвивається в них більше чи менше, дивлячись по тому, наскільки вони посилюють свої подвиги. Перебуваючи у цьому стані, західними письменниками написано багато книжок".
Цікаво, що святитель Ігнатій, який вивчав католицьку аскетичну літературу не за перекладами, а з латинських оригиналів, вказує й конкретні часові координати відступлення нових католицьких подвижників від єдиного досвіду святих єдиної Вселенської Церкви. Він пише: "Преподобний Венедикт, святий папа Григорій Двоєслов ще погоджуються з аскетичними наставниками Сходу, але вже Бернард відрізняється від них різко; ті, що були пізніше, відхиляються ще більше. Вони одразу тягнуться й тягнуть читачів своїх до висот, що недоступні для початківця, заносяться й заносять. Розпалена мрійність замінює у них духовне, про яке вони не мають ніякого уявлення. Ця мрійність визнається ними за благодать".
В оману, як бачимо, потрапляють ті, хто живе не за святоотцівськими правилами, а по своїх ідеях, бажанню та розумінню, і ті, що шукають у Бога не спасіння від гріха, а благодатної насолоди, одкровень, дарів. Їх найчастіше й "отримує" рясно горе-подвижник у своєму розпаленому уявленні та під впливом темних сил. Манa тому - це не один з можливих варіантів духовності, не особливий шлях до Бога, а тяжка хвороба. Якщо її не зрозуміти і не оцінити належним чином, вона розкладає релігію зсередини. І ця страшна хвороба загрожує знищенням, як бачимо, не тільки релігіям природним, але й християнству. Виявляється, відхід від Церкви: розкол, єресь, самочинні зібрання – неодмінно приводять до того, що нова "церква" перестає рахуватися з принципами духовного життя як вони заповідані у Священому Переданні Церкви. Внаслідок чого вона цілком втрачає уявлення про істинну святість, сприймає за неї та прославляє відверті її спотворення, уводячи тим самим своїх членів на шлях прямої загибелі. До таких же небезпечних уявлень приводить кожну окрему віруючу людину відступлення від "царського шляху" духовного життя, що прокладений подвижницькими стопами святих.
Дуже часті пориви душі до висот у юних подвижників, які ще не пізнали свою вітху людину, не звільнилися від пристрастей, але таких, що вже шукають стану людини оновленої, досконалої. Недарма отці мають вислів: "Побачивши юнака, що чимдуж пнеться у небо, стягни його за п'яту на землю". Причина подібних помилок та сама: незнання законів духовного життя, незнання самого себе. Святитель Ігнатій наводить наступні надзвичайні слова святого Ісаака Сирина: "Якщо декотрі з отців написали про те, що є чиста душа, що є будова її, що є беспристрасність, що є видіння, то написали це не для того, аби ми шукали їх передчасно з намріяним очікуванням. Сказано в Писанні: "Не прийде Царство Боже помітним чином" (Лк. 17,20). Ті, в кому живуть такі стереотипи очікування, стяжали гординю і падіння. Пошук з очікуванням високих Божих дарів нехтується Церквою Божою. Це не є ознакою любові до Бога; це - недуг душі". Святитель Ігнатій завершує цю думку такими словами: "Святі отці Східної Церкви, особливо пустельники, коли досягали висоти у духовних вправах, тоді усі ці вправи зливалися в них у суцільне покаяння. Покаяння омивало все життя їхнє, всю діяльність: воно було наслідком бачення гріха свого".
В цьому баченні гріха свого, що породжує істинне смирення та покаяння нерозкаянно (2 Кор. 7,10) міститься єдино надійна, непорушна основа всього духовного життя християнина!