Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?... "У світі нас не знають", — дедалі частіше звучить сьогодні ця думка. І повторюються слова Володимира Винниченка: "Історію України не можна читати без брому". З гіркотою переконуюсь, що, справді, у світі не знають наших учених, митців, письменників, їх не відзначають Нобелівською премією. Адже унікальна Ліна Костенко аж ніяк не поступається милій краків`янці Віславі Шимборській, Нобелівському лауреатові 1996 року. Дмитро Наливайко, коментуючи свою книгу "Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ-ХVІІ століть", твердить, що в ХVІІ столітті світ Україну знав більше і значно точніше, аніж у ХІХ. І пригадалося, як Ірина Вільде розповідала, що в студентські роки вона була на Європейському конгресі молоді. Там, представляючи учасників, називали їхні країни. Коли представили її і вона сказала — з України, то ніхто не знав такої держави. Біль і гіркота від того зосталися в Ірини Вільде на все життя.
СЛАВА І БІЛЬ УКРАЇНИ Та й у самій Україні чи багато хто сьогодні знає про світової слави наукові відкриття в космонавтиці та ракетобудуванні цілої когорти українців: Олександра Засядька, Миколи Кибальчича, О.-Ю. Шергея-Кондратюка і таки ж українців Костянтина Ціолковського, Сергія Корольова?.. Про геніального скульптора Олександра Архипенка, орієнталіста Агатангела Кримського, про те, що син поета Павла Грабовського — Борис — винахідник телебачення, і ще в 20-х роках на створеному ним телеекрані був відображений рух трамвая в Ташкенті. Натомість у світі знають як російських кіномитців Олександра Довженка та Андрія Тарковського, співака Вертинського, мандрівника Міклухо-Маклая, письменників Бальмонта, Мережковського, Пікуля та ще багатьої інших українців. Це й не дивно. Байдужість українців до своєї минувшини стала сумною традицією. Ще Феофан Прокопович у підручнику риторики (1706) скаржився на недбальство земляків: "Чи не прохає помочі у красномовстві наша батьківщина, коли стільки її славних учеників пішло зовсім у забуття? Ледве що переказано пам`яті потомства з того, чого довершила вона досі, а це тому, що не дійшли до нас приклади предків, таке й старання мусимо зробити, щоб бодай сучасні вчинки не зосталися з причин нашої недбалості й неуцтва в темноті й незвісності".
А знали ж колись! Слава про Київську Русь гриміла світами. Князь Олег Віщий на знак перемоги прибив свій щит на брамі Царгорода. "Іду на Ви!" — сповіщав Святослав перед походом на ворога. Ще в ІХ столітті Київську Русь називали Гарданією, тобто країною міст. Дочок князів руських брали собі за дружин найславніші королі Франції, Чехії, Німеччини, Польщі. Тоді за неграмотних французьких королів підписувалася Анна-Ярославна. А князівна Конгута, що відзначалася хистом поетичним, була дружиною чеського короля Оттокара ІІ. В "Історії королівства чеського" Вацлава Томека читаємо: "Слава Оттокара рознеслася по всій Європі. Татари називали його залізним королем. Оттокар одружився (1261 р.) — прегарною Конгутою, донькою Ростислава Михайловича, князя руського". Цікаво, що Конгута стала першою значною чеською поетесою, і нині "Антологія давньої чеської літератури", видана в Празі 1987 року, включає вірш Конгути під заголовком "Конгутина молитва".
У ХV столітті український учений Юрій Дрогобич був широко відомий у Європі як автор одного з перших у світі астрономічних календарів, як доктор медицини і філософії, ректор Болонського університету та професор Ягеллонського університету в Кракові, де його лекції слухав Микола Коперник.
У ХVІІ столітті арабський мандрівник сирієць Павло Алепський, що разом зі своїм батьком антіохтським патріархом Макарієм 100 днів подорожував Україною, був вражений, побачивши країну, "повну мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен". Алепський у подороджніх нотатках відзначає високу культуру й освіту населення: "По своїй землі Козацькій ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: усі вони, за малими винятками: навіть здебільшого їхні жінки та дочки, сміють читати та знають порядок служби й церковних співів. Усі діти вміють читати, навіть сироти". Є свідчення, що серед прикутих до турецьких галер запорожців були такі, які знали по шість і більше мов.
Невипадково 1927 року в Парижі князь Микола Трубецькой писав у книзі "К украинской проблематике": "Та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської української культури".
Ще в ХVІ столітті в Україні функціонувала вища школа — Острозька академія. А трохи пізніше Михайло Ломоносов навчався в Києво-Могилянській академії, широко відомій на той час у всьому слов`янському світі. Тут навчалося багато молодих людей — східних і південних слов`ян. А щоб дати освіту царським дітям, як писав І. Огієнко. "1664 року прибув до Москви українець Семен Полоцький, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію, навчав він і царевича Петра... А потім потягли на Москву наші земляки і "за ласощі та за прихоті мирські" понесли туди свої сили та знання. Степан Яворський, Дмитро Ростовський (Данило Туптала), Феофан Прокопович". Про це свідчить і білоруський дослідник П. Безсонов: "Малоросы заняли здесь самые видные, влиятельные места, от иерархов, до управлений консисторий, ими устроенных, от воспиталей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, профекторов и учителей".
У тому ХVІ столітті в Луцьку з`являються поети — творці новітнього книжного вірша — Олена Копоть та Іван Журавницький, які писали народною мовою. Особливо відзначалтся вони своїми сатирами, за які були навіть змушені стати перед судом. Це був живий вияв процесів доби Відродження в Україні в ті бурхливі, складні часи.
Звичайно, не всі йшли "за шмат гнилої ковбаси" в чужі землі. Було багато й об`єктивних причин, був примус, було століттями підневільне існування України то під польською короною, то під московським деспотизмом. "Український народ увійшов в ХІХ і ХХ століття — обдертий і ограбований своїми ворогами-окупантами майже до голого етнічного коріння, з якого бурі історії обірвали пишноту княжої державності та лицарський розмах козацьких республік, — пише мистецтвознавець П. Андрусів. — Золотоголове боярство і буйношляхетська верства в карамзинових депіях розбіглися по чужих царсько-королівських дворах, шукаючи привілеїв і потвердження прав на особисті маєтки. Сангушки, Сапіги, Острозькі, Вишневецькі, Тишкевичі й інші внесли свої неповторні творчі здобутки до скарбниці українства.
Леоніла Міщенко,
доктор філологічних наук,
професор Львівського національного
університету ім. Івана Франка