Книжкова полиця

Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?

СЛАВА І БІЛЬ УКРАЇНИ

... "У світі нас не знають", — дедалі частіше звучить сьогодні ця думка. І повторюються слова Володимира Винниченка: "Історію України не можна читати без брому". З гіркотою переконуюсь, що, справді, у світі не знають наших учених, митців, письменників, їх не відзначають Нобелівською премією. Адже унікальна Ліна Костенко аж ніяк не поступається милій краків`янці Віславі Шимборській, Нобелівському лауреатові 1996 року. Дмитро Наливайко, коментуючи свою книгу "Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ-ХVІІ століть", твердить, що в ХVІІ столітті світ Україну знав більше і значно точніше, аніж у ХІХ. І пригадалося, як Ірина Вільде розповідала, що в студентські роки вона була на Європейському конгресі молоді. Там, представляючи учасників, називали їхні країни. Коли представили її і вона сказала — з України, то ніхто не знав такої держави. Біль і гіркота від того зосталися в Ірини Вільде на все життя.

Та й у самій Україні чи багато хто сьогодні знає про світової слави наукові відкриття в космонавтиці та ракетобудуванні цілої когорти українців: Олександра Засядька, Миколи Кибальчича, О.-Ю. Шергея-Кондратюка і таки ж українців Костянтина Ціолковського, Сергія Корольова?.. Про геніального скульптора Олександра Архипенка, орієнталіста Агатангела Кримського, про те, що син поета Павла Грабовського — Борис — винахідник телебачення, і ще в 20-х роках на створеному ним телеекрані був відображений рух трамвая в Ташкенті. Натомість у світі знають як російських кіномитців Олександра Довженка та Андрія Тарковського, співака Вертинського, мандрівника Міклухо-Маклая, письменників Бальмонта, Мережковського, Пікуля та ще багатьої інших українців. Це й не дивно. Байдужість українців до своєї минувшини стала сумною традицією. Ще Феофан Прокопович у підручнику риторики (1706) скаржився на недбальство земляків: "Чи не прохає помочі у красномовстві наша батьківщина, коли стільки її славних учеників пішло зовсім у забуття? Ледве що переказано пам`яті потомства з того, чого довершила вона досі, а це тому, що не дійшли до нас приклади предків, таке й старання мусимо зробити, щоб бодай сучасні вчинки не зосталися з причин нашої недбалості й неуцтва в темноті й незвісності".

А знали ж колись! Слава про Київську Русь гриміла світами. Князь Олег Віщий на знак перемоги прибив свій щит на брамі Царгорода. "Іду на Ви!" — сповіщав Святослав перед походом на ворога. Ще в ІХ столітті Київську Русь називали Гарданією, тобто країною міст. Дочок князів руських брали собі за дружин найславніші королі Франції, Чехії, Німеччини, Польщі. Тоді за неграмотних французьких королів підписувалася Анна-Ярославна. А князівна Конгута, що відзначалася хистом поетичним, була дружиною чеського короля Оттокара ІІ. В "Історії королівства чеського" Вацлава Томека читаємо: "Слава Оттокара рознеслася по всій Європі. Татари називали його залізним королем. Оттокар одружився (1261 р.) — прегарною Конгутою, донькою Ростислава Михайловича, князя руського". Цікаво, що Конгута стала першою значною чеською поетесою, і нині "Антологія давньої чеської літератури", видана в Празі 1987 року, включає вірш Конгути під заголовком "Конгутина молитва".

У ХV столітті український учений Юрій Дрогобич був широко відомий у Європі як автор одного з перших у світі астрономічних календарів, як доктор медицини і філософії, ректор Болонського університету та професор Ягеллонського університету в Кракові, де його лекції слухав Микола Коперник.

У ХVІІ столітті арабський мандрівник сирієць Павло Алепський, що разом зі своїм батьком антіохтським патріархом Макарієм 100 днів подорожував Україною, був вражений, побачивши країну, "повну мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен". Алепський у подороджніх нотатках відзначає високу культуру й освіту населення: "По своїй землі Козацькій ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: усі вони, за малими винятками: навіть здебільшого їхні жінки та дочки, сміють читати та знають порядок служби й церковних співів. Усі діти вміють читати, навіть сироти". Є свідчення, що серед прикутих до турецьких галер запорожців були такі, які знали по шість і більше мов.

Невипадково 1927 року в Парижі князь Микола Трубецькой писав у книзі "К украинской проблематике": "Та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської української культури".

Ще в ХVІ столітті в Україні функціонувала вища школа — Острозька академія. А трохи пізніше Михайло Ломоносов навчався в Києво-Могилянській академії, широко відомій на той час у всьому слов`янському світі. Тут навчалося багато молодих людей — східних і південних слов`ян. А щоб дати освіту царським дітям, як писав І. Огієнко. "1664 року прибув до Москви українець Семен Полоцький, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію, навчав він і царевича Петра... А потім потягли на Москву наші земляки і "за ласощі та за прихоті мирські" понесли туди свої сили та знання. Степан Яворський, Дмитро Ростовський (Данило Туптала), Феофан Прокопович". Про це свідчить і білоруський дослідник П. Безсонов: "Малоросы заняли здесь самые видные, влиятельные места, от иерархов, до управлений консисторий, ими устроенных, от воспиталей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, профекторов и учителей".

У тому ХVІ столітті в Луцьку з`являються поети — творці новітнього книжного вірша — Олена Копоть та Іван Журавницький, які писали народною мовою. Особливо відзначалтся вони своїми сатирами, за які були навіть змушені стати перед судом. Це був живий вияв процесів доби Відродження в Україні в ті бурхливі, складні часи.

Звичайно, не всі йшли "за шмат гнилої ковбаси" в чужі землі. Було багато й об`єктивних причин, був примус, було століттями підневільне існування України то під польською короною, то під московським деспотизмом. "Український народ увійшов в ХІХ і ХХ століття — обдертий і ограбований своїми ворогами-окупантами майже до голого етнічного коріння, з якого бурі історії обірвали пишноту княжої державності та лицарський розмах козацьких республік, — пише мистецтвознавець П. Андрусів. — Золотоголове боярство і буйношляхетська верства в карамзинових депіях розбіглися по чужих царсько-королівських дворах, шукаючи привілеїв і потвердження прав на особисті маєтки. Сангушки, Сапіги, Острозькі, Вишневецькі, Тишкевичі й інші внесли свої неповторні творчі здобутки до скарбниці українства.

Леоніла Міщенко,
доктор філологічних наук,
професор Львівського національного
університету ім. Івана Франка

На початок сторінки

Кармен мед по адресу нижний новгород Кармэн Мед.