Книжкова полиця

Наші паломники

ВРАЖАЮЧА ЗУСТРІЧ ІЗ БУКОВИНОЮ

Вимріяна поїздка на Буковину відбулась. Обставини складались так, що ми двічі вирушали у протилежну сторону, але цього року нас Господь привів на південний захід України.

Буковина оповита таким собі романтизмом: яскраві вишиванки, українсько-румунські мелодії, водограї, Івасюк, Ротару. А яке ж глибинне життя людей, на якому духовному стержні тримається цей край? «Аще не Господь созиждет дім, всуе трудишися…»

Опівдні ми вже були на Івано-Франківщині і не могли не завітати у легендарний, заснований Іваном Вишенським та Іовом Княгинецьким, Манявський скит. Для православних ця обитель – ототожнення несхитної віри, сили духу, мужності у Христі Іісусі, багатьох не розкритих тайн; він був останнім оплотом Православ'я в Галичині перед свавільним натиском католицизму.

Карпатський пейзаж, по мосту переходимо вщент обмілілу ріку, яку і горобець вбрід може перейти. Скит приліпився над урвищем, десь глибоко дзюрчить струмок, якого і не видно за гілками дерев. Стрімка церква, навколо якої медового кольору велетні-свічі, інші дерев'яні споруди не порушують гармонії Божого творіння. Прекрасний інтер'єр церкви, залізні надгробні плити. Проте весь час не полишає відчуття не своєї території: скит асоціюється з розколом Православ'я в Україні. Перший монастир на Буковині – свято-Аннинський, на Аниній горі. Ця гора овіяна легендами ще з часів монголо-татарських набігів.

На найвищій точці – новий великий храм, багато і щедро оздоблений. Нашим дівчатам благословили співати всеношну, яка якраз починалась. Наприкінці до молитви прилучився Преосвященніший єпископ Хотинський владика Мелетій.

Від храмової ікони Божої Матері зцілюються від безпліддя та онкохворіб. Навіть лікарі просять хворих спочатку побувати у монастирі, покаянно помолитись. Після цього страшний діагноз або не підтверджується, або успішно оперують. Люди, що прагнуть зцілення, навколішках піднімаються від підніжжя гори до храму.

Такі зцілення ми називаємо чудом, але в Євангелії по-грецьки вживається слово семейон по відношенні до того, що творив Господь Бог, його апостоли, святі люди, що церковно-слов'янською перекладається як знамення – знак, присутність Божа. Так що, говорячи про чудо, будемо мати це на увазі.

Вечеря в трапезній, вечірні молитви і ми мирно поснули у підземній церкві.

Раненько ми знову в церкві; на Літургії співали наші дівчата разом із сестрами монастиря. Потім знову трапеза, розповідь про життя та історію монастиря – і Іван Іванович, або просто Іван, наш добрий провідник, якого нам благословив владика Мелетій, привіз нас у свято-Іоано-Богословський Хрещатицький монастир.

На самому чубку високої гори, де навіть у спеку дує прохолодний вітер, новозбудований Благовіщенський собор з прекрасним дерев'яним іконостасом, заповнений іконами візантійського письма. Багато святинь, до яких ми, наскільки можемо, благоговійно прикладаємось. Під цим храмом – нижній, не менш прекрасний Рождества Іоана Предтечі.

До храму в честь св. ап. і єв. Іоана Богослова ми спускались крутою залізною драбиною, що зависла над проваллям. Відверто – було страшнувато. Будівля давня, відносно невелика, але прекрасна і велична Богом, що тут перебуває. Дві тутешні ікони – Преображення Господнє та вмч. Варвари – обновились. Спускаємось ще нижче – до джерела св. ап. і єв. Іоана Богослова. Неперевершений смак води. А й цілюща ще. Неподалік печерка – місце подвигів перших монахів. Круто вниз – струмок аж до Дністра. Монастир як би побудований по вертикалі – від струмка до чубка гори приблизно 200 м. Так нам всім необхідна вертикальна координата, яка робить людину собою, такою, якою її хоче бачити Бог. Цей монастир чоловічий, і жіночим його уявити просто неможливо.

На виході монах при брамі роздає, кому встигає, помідори. «Спаси Господи, ми недавно від трапези». – «Беріть, беріть». Як важливо обдарувати ближнього всім, чим зможеш.

Невелике село Кулівець на 250 дворів, 100 – адвентисти, решта – православні. В общині вірних створилася група молодих людей, які так возжадали Бога, що захотіли стати монахами, і не десь, а тут, в рідному селі, заснувати монастир. Благословення було одержане, свято-Успенська церква стала основним храмом монастиря. На Боже діло знайшлися люди, які щедро, дуже щедро жертвували кошти. Заходимо у церкву – очі засліплює сяяння головного вівтаря і двох бічних, критих сусальним золотом. Монастир стрімко будується – два нових храми, келії для братії. Боже, благослови їх на неустанні молитовні труди.

На вечірній службі ми вже були в жіночому монастирі свв. Жон-Мироносиць «Леорда». Леорда – це рідкісна квітка-ендемік, яка росте тільки в тутешніх околицях. Стоїмо на паперті церкви св. арх. Михаїла, слухаємо розповідь молодої ангелоподібної черниці – і ликом, і голосом. Ця церква – поки що єдина в монастирі. При комуністах вона була зруйнована, але важливо те, що руйнівник покаявся, «в розум істини прийшов», і на свої кошти відбудував її.

Наступного дня літургію разом з монахинями співали наші дівчата. Після трапези (як усюди – дуже щедрої) нас благословили (позапланово) поклонитись мироточивій Красноїльській іконі Божої Матері, що в селі неподалік. До речі, вперше бачили головний світильник та тетрапод у храмі з оленячих рогів. Далі нас чекали Чернівці, в яких Іван Іванович показав нам основні святині – кафедральний собор, збудований при австрійцях, свято-Миколаївський храм. В Консисторії нас чекав владика Мелетій, поспілкувався з нами, благословив іконками та подарував нашому братству декілька екземплярів «Отрока». (Хто ще не знайомий з цим журналом, який видає свято-Іонінський Київський монастир, рекомендуємо шукати його і читати). Ще ми помилувалися візитівкою Чернівців – університетом. Дійсно, ні з чим не сплутаєш.

І останнім в Чернівцях був свято-Введенський жіночий монастир. Розміщений у шумному місці, що створює певні труднощі для насельниць. Дуже красива церква (хоча всі церкви красиві), оздоблена іконами тих святих жон, імена яких носили ігумені цього монастиря.

Поклонившись святиням, ми відбули до чоловічого монастиря «Горєча». Від колишнього монастиря залишилася п'ятисотлітня церква (і оборонна споруда заразом), добре збереглись древні розписи. Через свою унікальність вона охороняється ЮНЕСКО.

Детально розповів нам і провів нас, де тільки можна було, молодий монах. Розмову почав російською, зорієнтувавшись перейшов на українську (чисту), а виявився румуном. Це ми вже ступили в Бессарабію, колишню румунську територію.

Далі рухаємось майже до румунського кордону – тут розташований новозбудований свято-Вознесенський Банченський монастир.

Розповідають, що коли 13 років назад розгорнулося будівництво, Румунія була стурбована: «Що це за стратегічний об'єкт буковинці будують на кордоні». В принципі, вони не помилилися. Кожен Божий Дім, та й кожна людина, яка хоч трошки є носієм Св. Духа – об'єкт невпинної атаки відомих нам сил. Банченський монастир – це щось грандіозне і величне. Ми вже досить багато поїздили Україною, але таке бачимо вперше. Два великих храми – свято-Вознесенський і Троїцький, третій, який має бути одним з найбільших в Україні – будується, триповерховий братський корпус, ігуменський дім, трапезна, стіни, стеля якої – вся Біблія в фарбах.

На нічній літургії в Троїцькому храмі хвала Богу возносилась церковнослов'янською та румунською мовами. Друга літургія – о 7 ранку.

Оглядаємо монастир. Всі доріжки, галявинки, балкони дуже щедро уквітчані і ретельно доглянуті, всюди ідеальний порядок. Монахів майже не видно, всі при ділі, а їх тут понад сотня. Лише один з них, молоденький провів нас монастирем та розповів про свій прихід у чернецтво. Неподалік монастиря ферми, сад і маленький звіринець – олень з оленихою, онагр (дикий ослик), фазани та інше птаство. Погодували ми їх з рук, милувались їх довершеною красою.

При Банченському монастирі функціонує дитячий сиротинець, 150 діток, в тому числі каліки, хворі, яких підбирали вмираючими, замерзаючими. Діти живуть у зразкових умовах, з любов'ю доглянуті монахинями. При сиротинці церква, така ж красива і світла, як і все в цьому монастирі.

І останнє місце нашого паломництва – жіночий Боянський монастир з чудотворною іконою Божої Матері «Боянська» та іншими святинями.Остання трапеза в монастирі. До речі, нас так гостинно приймали, що ми жартівливо говорили про наш путь: від трапези до трапези.

Тепло прощається з нами Іван Іванович, який невідступно був з нами ці чотири дні, запрошує знову, мовляв, ви ще багато чого не побачили і не відчули. «Приїхайте!» запрошуємо і ми його до себе. На зворотному шляху ми заїхали в Хотинську фортецю – місце слави наших пращурів. Вона дійсно вражає і могутністю, і мужньою красою, і чудними краєвидами, і повноводним Дністром обабіч. У самій фортеці – козацька церква свят. Миколая, на території – церква св. Олександра Невського, побудована вже російськими вояками.

Завершальна крапка нашої подорожі – Кам'янець-Подільський. Всі знають про це чудове місто-музей з його неперевершеними фортецями та каньйонами. Були свідками зйомок фільму «Тарас Бульба», репетиції бою на кривих шаблях. Екскурсовод виявилася православною людиною, завела нас у церкву свят. Миколая у вірменському кварталі. Порадила: «Придивіться уважно до лика на іконі свят. Миколая». Дійсно – живе обличчя тепло дивиться на тебе. Благослови нас, отче Миколаю, і не остави нас молитвами своїми.

Сопошинське православне братство Львівської єпархії

 

 

“ЯК ТО РУСЬ ХОДИЛА СЛІДАМИ ІГУМЕНА ДАНИЇЛА”

Вперше в історії Української Православної Церкви святкуванню 15-річчя УПЦ була присвячена паломницька поїздка в Святу Землю (Ієрусалим). Паломництво очолив Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир у супроводі 15 єпископів, які немов символізували кількість років перебування Предстоятеля УПЦ на Київській кафедрі. Духовенства та мирян налічувалось близько 450 осіб; з Львівської єпархії, за благословенням Високопреосвященнішого архієпископа Львівського і Галицького Августина, у паломництві взяло участь 13 осіб. Три літаки з Києва та один з Одеси 9 вересня прибули в Тель-Авів, а відтак автобуси перевезли нас в місто, яке є святинею кожного християнина – святий град Ієрусалим.

І ось вона – Свята Земля! Слава Богу, що Господь знову сподобив її побачити і неможливо передати всю повноту почуттів, водночас і радість, і переживання, які охоплюють душу і серце кожної людини, що ступає на Святу Землю. А наступного дня ми о 6 годині ранку уже в Гефсиманії, в храмі Успення Божої Матері. Спільна літургія українського єпископату на чолі з Блаженнішим Митрополитом Володимиром та православного духовенства Єрусалимської Церкви… Перші свічки, перша сповідь, перше причастя і подячна молитва Матері Божій на Святій Землі. Треба відзначити також важливу подію – це прийом у Блаженнішого Феофіла, патріарха Святого Града Ієрусалима та всієї Палестини. Він був приємно вражений і зазначив, що такої кількості паломників з України ще не було. Вітальні слова та обмін пам'ятними подарунками між Блаженнішим Феофілом та Блаженнішим Володимиром під спів «Христос воскресе…» залишили незабутнє враження в усіх присутніх. 11 вересня, в день Усікновення глави Іоана Предтечі, відбулась Божественна літургія в Горненському руському жіночому монастирі. Знаменно те, що літургію очолив Блаженніший Митрополит Володимир в новому Казанському храмі, як першу службу після тривалого будівництва, а вночі – соборна служба українського та грецького єпископату, духовенства та спільна молитва мирян в Храмі Воскресення на Гробі Господньому. Ми проходимо «Скорботний путь» Христа Спасителя під спів «Хресту Твоєму…» та зі сльозами на очах підходимо до каменя Помазання, пригадуючи всі страждання Месії та Голгофу, яка постає перед нашими очима.

Але ось! – Кувуклія, Святая Святих: Гріб Господень і, приклавшись до нього, огортає нас радість Христового Воскресення і звертаємось до кожного з присутніх пасхальним окликом: «Христос Воскресе!» - «Воістину Воскресе!»

Незабутньою стала подорож в Галілею, яку ми назвали квітучою. Ми відвідали великі християнські святині: гору Фавор, грецький монастир Преображення Господнього; Назарет, храм Благовіщення та джерело Пресвятої Богородиці; Кану; Галілейське море з неповторною рибкою апостола Петра та купались у річці Йордані.

Переїзд в Єгипет на Синайський півострів нагадав нам величезний подвиг єврейського народу, який вийшов з рабства і 40 років очищався в пустелі, щоб увійти в землю обітованну. Посеред пустелі у підніжжя гори Мойсея чудний грецький монастир св. вмчц. Катерини. Тут існує древня традиція: кожний, хто приїжджає сюди і прикладається до святих мощей отримує перстень на знак того, що свята вмчц. Катерина отримала перстень від Жениха, Самого Господа. І тут же, поруч, знімаємо взуття і заходимо в святе місце – Неопалима Купина, як прообраз Богородиці. З піднесеним почуттям, вночі піднімаємось на гору Сінай з надією, що залишимо тут всі свої гріхи. І з думкою, що Царство Боже силою береться, продовжуємо нічний шлях. Піднявшись на вершину гори, в каплиці, за участю п'яти єпископів та численного духовенства була відслужена літургія.

Причастившись і зустрівши сонце, спускаємось чернечою стежинкою, яку святі синайські подвижники викладали своїми руками для майбутніх поколінь. А коли повернулись в Палестину – відвідали Вифлеєм і зазвучала українська коляда біля зіроньки та вертепу Богомладенця. Були відвідані Хеврон і Мамврійський дуб на території руського монастиря, а також монастирі в Іудейській пустелі: Сави Освященного, Феодосія Великого, Герасима Йорданського та Георгія Хозевіта. На закінчення паломництва відвідали древній Лод, батьківщину вмч. Георгія Побідоносця та Яффо-Іонія – храм святого апостола Петра і прав. Тавіфи.

Щиросердечно бажаю кожному православному християнину побувати на Святій Землі, поклонитись тим місцям, де Господь віддав Своє життя за спасення нас грішних, щоб стати гідними послідовниками Христа в цьому житті і осягнути життя вічне в Царстві Божому. Амінь.

Протоієрей Ігор Щирба,
Голова паломницького відділу Львівської єпархії УПЦ

 

 

«ВСЯ ПРЕМУДРОСТІЮ СОТВОРИЛ ЄСИ...»

Стрімкі бескиди карпатських гір здіймаються у небо, обриваючи сіро-біле полотно густих хмар, які, наче пухнастою периною, покривають кам'яні вершини. Височенні ялини все тягнуться угору, до сонця, для них, мабуть, немає жодних застережень, і якби не людська рука, - їхньому існуванню не було би кінця. Природа українських Карпат - це мальовничі гори, швидкі ріки, чудові полонини, краса природних ландшафтів, багатий рослинний і тваринний світ. Гірські небосхили вздовж покриті густою зеленою ковдрою. Лише де-не-де можна розгледіти невеличку полонину, але і там з-під щільної трави визирають маленькі ялинки. Ріка, спритною змійкою, біжить швидкими темпами униз, розділяючи навпіл гірські масиви.

Вступивши у володіння карпатських гір, забуваєш усі турботи повсякденного життя, які тиснуть, перехоплюють повітря, душать. I, перебуваючи у полоні цієї краси, вдихнувши на повні груди цілющого гірського повітря, проймаєшся радістю, любов'ю. Мимоволі розумієш, що уся ця краса не людськими руками створена, - це творіння Всесильного Бога, для якого немає нічого неможливого. Він подарував житгя кожній рослині, кожній тварині, а найголовніше - Він дав життя людині, яку створив на Свій образ і подобу. На жаль, не всім дано побачити у цій красі її Творця, Батька, Господаря.

Нічим не виміряти тієї снаги, того душевного піднесення, яких надає людині справжня краса. Подорож рідною землею - це не тільки відпочинок, але й як своєрідне свято, як відвідини найдорожчої людини, як гостювання в найближчих родичів. Це наша земля, й хочеться взяти на згадку все найприємніше, найбільш хвилююче.

Земля - відкрита книга народного життєпису. Читати її непросто. Великий німецький поет і мислитель Й. В. Гете писав: “Природа - єдина книга, кожна із сторінок якої сповнена глибокого змісту”. Усі ми залюбки гортаємо цю книгу, намагаємось зрозуміти дивні секрети на її сторінках, часто забуваючи про те, що читачів - мільйони і мільйони, а книга була і залишається тією самою.

Цього літа, як і минулого, православна молодь Львівської єпархії мала змогу відвідати мальовниче карпатське село Тухлю, оспіване Іваном Франком у повісті «Захар Беркут». Цю дивовижну поїздку організували о. Богдан Хилинський і о. Петро Самоїл, для того, щоб православна молодь не тільки відпочила, набралася сил, а й поспілкувалася зі своїми однолітками, подружилася.

Невеличкий відпочинковий комплекс, що розміщений у підніжжі гори, гармонійно вписався у мальовничий інтер'єр кам'яних бескидів. Велика дерев'яна постать славетного ватажка Захара Беркута усім нагадує ті героїчні часи, які так достеменно описав Іван Франко у своїй повісті. I хоча село кардинально змінилося від тодішнього, але постать Захара ніколи не дасть забути ті важкі часи, які випали на долю тухольців, ту мужність і звитягу, яку проявив легендарний ватажок заради своїх односельчан.

Спілкування, жарти, різноманітні ігри, нові знайомства, розглядання мальовничих картин природи, а ще ватра до півночі з народними піснями, цікаві бесіди з отцями, спільна молитва - далеко не весь перелік того, чим жили ми на протязі цих трьох днів, які промайнули так швидко, але спогади залишаться у пам'яті кожного з нас надовго, а то і на все життя.

Долаючи щодня нову гору, ми з піснею на устах поринали у світ мальовничої природи, яка люб'язно відкривала перед нами свої незвідані простори. У горах, здається, відступають усі проблеми, а з тобою залишаються тільки простір і висота, вершини оповиті ранішнім густим туманом.

Та знайомство з мальовничими Карпатами не обмежувалося лише ходінням в гори, ми ще побували на річці Опір, вздовж якої простягнулося село Тухля. Також ми відвідали криницю Івана Франка, ознайомились з повчанням Захара Беркута, залишеним на кам'яній брилі.

За цей короткий час ми встигли і відпочити, і поспілкуватися, збагатитись не тільки фізично та розумово, а і духовно. Кожен новий день розпочинався і закінчувався спільною молитвою, яка так необхідна для нашої душі, бо молитва - це радість, духовна сила, це - Божа благодать. А ввечері всі гуртом виходили на вогнище і з народними піснями, цікавими розмовами проводили вечірній час, який так швидко пролітав. Життя у горах було сповнене радістю, сміхом, цікавими розмовами. I найголовніше - усі забави, походи, а також спілкування, здійснювалися без лайливих слів і неадекватної поведінки. Дорогою додому ми відвідали невеличкий водоспад у Кам'янко-Буську, а також «мертве озеро», яке знаходиться неподалік водоспаду.

Ось так незабутньо пройшла цьогорічна поїздка в Карпати. Кожен з нас щось для себе почерпнув: хто збагатився знаннями, хто новими друзями, хто незабутніми враженнями.

Ми безмежно вдячні Богу, що сподобились і цього літа відвідати кам'яні бескиди мальовничих Карпат. Щиро вдячні о. Богдану і о. Петрові, які не залишилися байдужими до нас і організували таку чудову поїздку, а також дякуємо всім працівникам відпочинкового комплексу, які проявили свою турботу і гостинність. Сподіваємось, що з Божою допомогою, такі поїздки відбуватимуться і надалі. I хочеться додати лише одне - не будьмо байдужими до такого роду відпочинку, бо це велика нагода поспілкуватись, знайти собі нових друзів, отримати відповіді на безліч питань, які з часом постають перед нами такими юними і незалежними. Тому, будьмо активнішими, наполегливішими, проявляймо ініціативу, бо спілкування і відпочинок з молитвою і Божим благословенням на сьогоднішній день так необхідні для нас.

Лідія Станіцька,
c. Сопошин Львівської області

На початок сторінки



 
Православное христианство.ru. Каталог православных ресурсов сети интернет

Rambler's Top100

TopList
Від   1.1.2000

Rambler's Top100
Від   7.1.2000

Краска лазерная гравировка резка пластмасс http://www.lazer-gravirovka.ru