Архімандрит Єрофей (Греція)

Православ'я, як терапевтична наука

На запитання чим є християнство і яка його місія у світі давалося багато відповідей. Але здебільшого вони не є правдивими. На сторінках нашої статті ми намагаємося довести, що християнство і зокрема Православіє є терапевтичною наукою. Ми дамо намітки, що представляє собою терапія і яким чином її досягають.

Що таке християнство?
Багато людей, котрі пояснювали, що таке християнство, висловлювали думку, що це філософія або одна з багатьох стародавніх релігій. З впевненістю можна сказати, що філософією в сучасному розумінні його слова воно не є. Тому що філософія використовує систему розумових понять, які у більшості випадків не мають зв‘язку з життям. Головною відмінністю філософії від Християнства є те, що філософія - це роздуми або медитація людини, а християнство - це об‘явлення Боже. Це не є людське відкриття, а одкровення Самого Бога. Людській логіці відшукати істини християнства було неможливо. І саме там, де людське слово виявилось бездарним, надійшло Боголюдське слово, вірніше Сам Богочоловік, Христос - Слово Боже. Не дивлячись на те, що це об‘явлення Боже було висловлено філософською термінологією тієї епохи, воно не є філософією, адже взяли від неї тільки мати Богочоловіка. Св.Іван Златоуст, пояснюючи фрагмент з книги пророка Ісайї: "Бо господь ось, Господь Саваоф візьме з Єрусалиму й з Юдеї підпору й опору… Лицаря та вояка, суддю та пророка, і віщуна та старого…" Віщун, дякуючи своїй мудрості роздумує над дослідженням предмету Чимось одним є роздуми, а чимось іншим - пророцтво. Один говорить Духом Божим і нічого не говорить від себе. Інший бачить багато речей, що вже відбулись, використовує свій розум і передбачає багато інших речей, що мають відбутися у майбутньому, як це належить розумній людині. Проте різниця між ними така сама, що і поміж Ласкою Божою та людською мудрістю".
З огляду на це чимось одним є роздуми (філософія), а чимось зовсім іншим є пророцтво; а саме слово пророка, який говорить про Бога - "теологізує". Перша є людською енергією, друга - об‘явленням Святого Духа.
У творах святих Отців, зокрема у творах св.Максима Сповідника, мова йде про філософію як початок духовного життя. Проте необхідно зауважити, що під терміном "практична філософія" святий має на увазі очищення серця від пристрастей, що дійсно є першою стадією душі на її шляху до Бога.
Християнство не може також вважатися релігією, а особливо у тому розумінні, в якому це слово вживається зараз. Зазвичай вважається, що Бог перебуває на небесах і керує звідти людською історією; Він є дуже вимогливий, бо занадто багато вимагає від зануреної у власні хвороби та скорботи людини. Поміж Богом і людиною існує певна стіна, що розділяє їх. Її треба подолати, і в цьому мусить допомогти саме релігія. З цією метою проводять різні культові церемонії.
Згідно з іще одним поглядом, людина почувається невпевнено у всесвіті, і відчуває потребу створення єдиного сильного Бога, який був би підтримкою у її слабкості. Але згідно з цією теорією не Бог створює людину, а людина - Бога. Релігію розу-міють також як зв‘язок людини та Абсолютного Бога, а саме зв‘язок власного "я" і Абсолютного "Ти". Інші вважають релігію засобом, завдяки якому народ перебуває в ілюзії перенесення надій до майбутнього життя. Так, використовуючи релігію, владні сили тиснуть на народ.
Проте християнство є чимось більшим, ніж усі ці інтерпретації та теорії. І, власне, тому не можна його обмежувати таким розумінням та визначенням релігії, яке притаманне так званим "натуральним" релігіям. Бог не є Абсолютним "Ти", але живою Особою, яка має органічний контакт з людиною. Християнство не можна розуміти тільки в тому розрізі, що воно переносить теперішні проблеми на майбутнє або очікує насититись Царством Небесним після закінчення історії та часу. Майбутнє у християнстві переживається вже у теперішньому, натомість Царство Боже має свій початок вже у цьому житті. Згідно вчення св. Отців, Царство Боже - це милість Триєдиного Бога - теорія нетварного світла (відкритого, між іншим, на горі Фавор).
Ми, Православні, не очікуємо кінця історії та часу, але через життя у Христі прямуємо до цього кінця і переживаємо вже тепер те, що має відбуттись після Другого Пришестя. Св. Симеон Новий Богослов підкреслює, що той, хто бачив "нетварне світло" і з‘єднався з Богом, не очікує повторного Пришестя Христа, а вже зараз переживає його. Отож, в християнській науці ми маємо не лінійну констатацію часу, а циклічну й перехресну (розгалужену). Іншими слова, вічність панує над нами кожної хвилини. Тому минуле, теперішнє й майбутнє переживається, зберігаючи нерозривну єдність. Це і є так званий стиснений час.
Православіє не може бути охарактеризоване як "опіум народу" власне тому, що воно не займається перенесенням проблем. Воно дарує життя, перетворює біологічну екзистенцію, освячує і приносить метаморфозу суспільствам.
Там, де Православіє правдиво переживається, там знайдемо симбіоз Бога й людини, неба і землі, померлих і живих. І завдяки йоьому симбіозові розв‘язуються усі проблеми, що з‘являються у нашому житті.
Беручи до уваги те, що дехто з членів Церкви духовно хворі та початківує (є починаючим), існує можливість розуміння християнства як релігії у вище згаданому смислі. Зрештою, всім відомо, що духовне життя є динамічним процесом. Спочатку - це очищення нашого "образу Божого", потім - це аскетичне життя, яке провадить людину до досягнення "подоби", а саме до спілкування з Богом. В кожному випадку ми повинні спростувати наступне.
Коли говоримо про християнство як релігію, обов‘язково треба вказувати декілька умов. Першою з них є усвідомлення того, що християнство - це передусім Церква, тобто Тіло Христове. У Новому Заповіті є досить багато фрагментів, де наголошується, що християнство є Церквою, Обмежимося словами Христа: "… що ти скеля, і на скелі оцій побудую я Церкву Свою "… (Мт.16,18) і фрагментами двох листів Апостола Павла: "І Він - голова тіла, Церкви" (Кол.1,18) і "… то щоб знав ти, як треба поводитись в Божому домі, що ним є Церква Бога Живого, стовп і підвалина правди" (1 Тим.3,15). Це означає, шо Христос не проживає так просто на небесах і звідти скеровує людську історію та життя, а існує разом з нами. Христос прийняв на себе людську природу, яку освятив. Таким чином, освячена людська природа знаходиться праворуч Отця. Христос є нашим життям, а ми "членами Христа".
Іншою умовою є усвідомлення того, що метою християнства є досягнення благословенного стану освячення. Щоб стати "подобою Божою", досягнути до бачення Бога, і щоб воно не стало спалюючим вогнем, а життєдайним світлом, потрібно спочатку очищення. І саме Церква займається цим очищенням і терапією. Коли християнин бере участь в Богослужіннях і не знає цього очищення (зрештою, яка мета усіх церковних Богослужінь - очищення людини), то він не живе правдиво в Церкві. Християнство без очищення людини є утопією. Отож, якщо будемо дивитись на проблему виключно крізь призму "очищення", то можемо сказати словами ап. Якова: Коли ж хто гадає, що він побожний, і свого язика не вгамовує та своє серце обманює, марна набожність того! Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем така: зглянутись над сиротами й удовицями у скрутах їхніх, себе берегти чистим від світу (Якова,1, 26-27). З цього уривку добре видно, що побожним є та людина, хто стримує свого язика і не обманює своє серце, а очищує його від усього того, що в ньому знаходиться. Крім того побожність полягає в допомозі тим, хто страждає, а також у збереженні себе у чистоті від усього, що є у світі. Той, хто дбає про своє очищення, є побожним і релігійним.
Ми довели, що християнство не є ані філософією, ані релігією в розумінні "природних" релігій, але є, насамперед, терапією, лікуванням людини від пристрастей і дозволяє поступово досягнути спілкування і єдності з Богом.
У притчі про доброго самарянина Господь відкрив нам декілька істин. Добрий самарянин, коли тільки побачив пораненого і напівмертвого чоловіка, якого кинули розбійники, "… і, побачивши, змилосердився. І він підійшов, і обв‘язав йому рани, змочивши оливою й вином. Потому посадив на віслюка, на власну худобину, і приставив його до гостиниці, та й клопотався про нього" (Лк. 10,33-34). Христос також лікує поранену людину, завозить її до Господи, і, навіть, до Лікарні, якою і є Церква. Тут Церква постає як Лікарня, а Христос як Лікар, що лікує людські хвороби.
І в інших місцях Нового Заповіту підтверджується вже вказана істина. Саме Христос сказав: "Лікаря не потребують здорові, але хворі" (Мт, 9,12). Крім того, Христос, як Лікар наших душ і тілес, виліковував будь-яку хворобу. "… І приступило до нього багато народу, що мали з собою кривих, калік, сліпих, німих та інших багато і клали їх до Ісусових ніг. І Він уздоровлював їх" (Мт. 15,30). Апостол Павло добре знає, що сумління слабих братів кволе (1 Кор.8,12). В Апокаліпсисі мова йде про те, що апостол Іван побачив ріку води життя, яка витікала з трону Бога і Агнця. Посеред його вулиці, і по цей бік, і по той бік ріки - дерево життя… А листя дерев - на уздоровлення народів (Ап. 22,1-2).
Таким чином, діяльність Церкви носить терапевтичний характер. Вона намагається вилікувати людські хвороби, а зокрема духовні, які найбільш нам допікають. Це і є найважливішим вченням Нового Заповіту і св.Отців. Далі ми наведемо багато уривків з вчення св.Отців, які розкривають цю істину.
Саме тут мені хотілося б наголосити на необхідності існування Церкви. Ми дуже вдячні отцю професору Янісу Романідіс за те, що в своїх творах він підкреслює цю істину. Він показує цю забуту правду нашої епохи. Я переконаний у тому, що професор Романідіс докладно вивчив праці отців-аскетів, зокрема ті твори, що входять до "Філокалії", і тому він зрозумів справжнє значення християнства. Я вірю, що його поради дуже цінні, бо в епоху, коли християнство починають вважати за філософію, за безплідне розумування (розумову теологію) або за культуру і традиції народу (народні звичаї та обряди), з‘являється теорія о.Яніса про християнство як терапевтичну науку і виховання, яка говорить, що: "Віра в Христа у випадку, коли хтось не піддається лікуванню, не є вірою. Йдеться тут про протиріччя щодо хворого, який, маючи велику довіру до лікаря, не виконував його приписів. Щоб правильно зрозуміти цю теорію та її зв‘язок з оточуючим світом, належить зазначити наступне. Якби іудаїзм пророків і його наступник - християнство - з‘явились вперше у ХХ ст., вони з впевненістю були б охарактеризовані, не як релігії, а як медичні науки, споріднені з психотерапією, і зашили б великі наслідки в суспільстві, де лікують хворобу частково функціонуючої особистості. В жодному випадку воне не були б названі релігіями, які різними магічними методами і поглядами ніби обіцяють втечу з матеріалізованого світу, де панують зло і облуда, до духовного світу безпеки і щастя".
Професор говорить також:"По суті Традиція св.Отців не є ані суспільною філософією, ані моральною системою, а також не є релігійним догматизмом, а є терапевтичним вихованням. І саме в цьому дуже уподібнюється до медицини, а зокрема - до психотерапії. Трансцендентна душевна енергія, яка перебуває в серці, творячи безперестанну молитву розуму, є фізіологічним органом, який усі мають, і який є органом терапії. Жодна з філософій, як і жодна з наук не в змозі вилікувати цей орган. Для його лікування (терапії) використовується лише аскетичне виховання святих Отців… Тому то хвора людина навіть не здогадується про існування цього органу".
Отже, належачи до Церкви, ми поділяємося на хворих, тобто на людей, які не вилікувались, і на святих, яким терапія допомогла. "… Згідно з св. Отцями люди не поділяються на моральних або аморальних, чи на злих і на добрих на підставі моральних канонів. Цей поділ є досить поверхневим, оскільки по суті людство поділяється на духовно хворих таких, що лікуються, і таких, хто вже вилікувався. Усі ті, хто не перебуває у стані просвітлення, є духовно хворі… Ані бажання добра, ані правильне рішення, ані моральний вчинок чи присвячення православній традиції не роблять когось Православним, оскільки це відбувається через очищення, просвітлення и освячення. Крім того, згідно з літургічними текстами згадані стадії терапії є метою таїнственого життя Церкви.

Теологія як терапевтична наука.

 З усього сказаного добре видно, що християнство загалом є наукою, яка лікує. Воно є психотерапевтичним методом виховання. Те саме можемо сказати про теологію. Вона не є філософією, а, передусім, терапевтичним вихованням. Правослана теологія показує нам, що з одного боку вона є плодом певної терапії, а з іншого - шляхом, що вказує терапію (лікування). Іншими словами, тільки ті, хто вже вилікувались і досягли спілкування з Богом, є теологами. Тільки вони можуть вказати християнам справжню дорогу до "місця" терапії. Отже, теологія і є плодом і методом терапії.
 А тепер розгорнемо вищевказану думку з метою висвітлення цих істин. Наведемо тут вчення св. Отців про те, що таке справжня теологія і хто такі справжні теологи. Я вважаю, що варто розпочати із св. Григорія Богослова. Кого Церква не випадково так назвала. На початку своїх уславлених теологічних "Слів" він пише, що будь-яка людина не може говорити про Бога - "теологізувати", оскільки мова про Бога - це не проста річ і не "притаманна тим, хто знадиться на землі". Це заняття не для всіх, а для тих, "хто дослідили самих себе досягли до стану теорії, а свою душу і тіло очистили чи очищують". Тільки ті, хто спромігся перейти від практики до теорії, можуть говорити про Бога.
Коли ж так відбувається? "Тоді, коли ми перестаємо займатися блудом і перешкодами зовні та збережемо наш розум від злих думок". Тому св. Григорій дає таку пораду: "Ми повинні справді досягнути спокою і пізнати Бога".
Св. Ніл пов‘язує теологію з молитвою і, головним чином, з молитвою розуму. Із вчення св. Отців ми добре знаємо, що той, хто осягнув молитву розуму або сердечну молитву, опинився на першій стадії бачення Бога. Вона є і певним виразом "духовної теорії". Тому ті, хто займаються молитвою розуму, досягають спілкування з Богом, яке є пізнанням Бога людиною. Св. Ніл говорить: "Теологом є той, хто добре молиться і той, хто добре молиться, є теологом".
Св. Іван Ліствичник у своєму духовному творі "Ліствиця" в багатьох місцях говорить про справжню теологію. "Умовою теології є кінець незнання". Того, хто увійшов у цілковиту єдність з Богом, Бог піддає містичному вихованню. Якщо цього не сталося, діло теології буде важким і небезпечним". Так само і той, хто не пізнав існування Бога, говорить про Бога схоластично". Звичайно, згідно з вченням св. Отців, мова про Бога і використання при цьому медитації (розумування) - дуже недобра справа, яка веде людину до омани. Практика св. Івана досконально виявляє, яким чином "розвивається в нас теологія демонів". В серцях, переповнених самовихвалюванням, які не очистилися ще ласкою Святого Духа, нечисті демони "відкривають тлумачення святих текстів". Тому тим, хто не очистився від пристрастей, не є можливим "наближення до теології".
Святі глибоко переживали "те, що Боже, не роздумуючи", і, згідно з словами св. Отців, не говорили про Бога "по-аристотелівськи", тобто інтелектуально, а "по-рибальські" (термін відноситься до апостолів) з підтримкою енергій Святого Духа. Якщо людина не очиститься від своїх пристрастей, а саме від мрійливості, вона залишиться нездатною до діалогу з Богом і до розмов про Бога. Бо "… розум, який перебуває у мрійливості, є нездатним до теології". Святі переживали так звану рентгенівську теологію.
Аналогічну думку зустрічаємо в працях св.Максима Сповідника. Коли людина переживає практичну філософію, а це є покута і очищення від пристрастей, то вона "прагне до духовної мудрості". Коли вона починає жити за теорією, то вона розвивається у "знанні". У першому випадку людина має здатність розрізняти чесноти і зло, натомість у другому випадку (теорія) вона може говорити про тілесне і нетілесне буття". І далі: "тоді вона стає гідною теологічної ласки, коли, вируючи за допомогою крил любові над усім тим, що вказано раніше, дійде до теорії - наскільки це можливо для людського розуму - і дослідить слово про Божі риси за допомогою ласки (благодаті) Святого Духа". Теологія, тобто знання про Бога містично дарується тому, хто дійшов до теорії (контемпляції). В іншому місці святий стверджує, що той, "хто безперестанку концентрується у себе всередині", не тільки є стриманим, милостивим, смиренним і таким, що чинить добро, але, насамперед, "віддається теорії (контемпляції), теології і молитві". Тут так само теологія тісно пов‘язана з теорією і молитвою.
Обов‘язково мусимо підкреслити, що теологія, не будучи результатом очищення, а саме практики, залишається демонічною. Згідно з св. Максимом, це є "демонічна теологія або знання без практики".
Св. Фаласій пише, що у випадку, коли розум людини має за основу віру, то він "доходить до теології, яка знаходиться далеко від будь-якого розуму, і яку характеризують віра, що не слабшає, і видіння невидимих речей". Теологія залишається далеко від логіки, оскільки вона є одкровенням Бога людині, тобто видінням (пізнанням) Бога. В іншому місці св. Пише, що від щирої любові народжуються знання, натомість "після неї наступає останнє прагнення, яким є ласка Теології".
У вченні св.Діадоха Фотіке, теологі юпредставлено як найбільшу харизму (дар) яка може бути подарована людині Святим Духом. Усі харизми (дари) "дуже добрі", але "нічого так не розпалює і не спонукає" наше серце до любові Його доброти, як теологія" [Під терміном "теологія" розуміємо заняття словом Божим. Тут теологія є більше християнською чеснотою]. Теологія, яка народжена ласкою Божою, "дарує в першу чергу дари для душі".
Згідно з ап.Павлом, Святий Дух дає одному слово знання, а іншому слово мудрості (1 Кор. 12,8). Св.Діадох, пояснюючи цей уривок, стверджує, що знання єднає людину з Богом, але не доводить до розуміння суті речей. Є багато таких монахів, що люблять спокій і освячує їх Ласка Божа, "проте вони не досягають теології". Мудрість є тим найбільш рідкісним даром Божим тій людині, яка має розум, що може осягнути Божі істини. Через те пізнання Бога "приносить молитва і спокій душі в стані без турбот, натомість мудрість дарує позбавлене порожньої слави вчення Божих слів, а, насамперед, Ласка, що посилається Богом". Слово теології - це енергія утішителя, водночас і енергія людини, бо Св. Дух не обдаровує знанням таємниць "без природно прагнуючої знання сили".
Згідно з вченням св.Григорія Палами теологи - це "Боговидці", а теологія - це по-іншому теорія: "Бо знання про Бога і догмати про Нього є теорією, яку інакше називаємо теологією. Той, хто не має знання про віру, а навчає про неї згідно із своїми розумуваннями і намагається логічно довести добро, що знаходиться понад логікою, ніби досягнв вершин власної безглуздості". Тоді через свою немудрість він "стає борцем проти Бога". Були випадки, коли люди, які не були ще очищеними, зустрічали і слухали святих людей. Але вони "йшли за своїми думками" і зрікались святого, через свою погорду доходили до облуди.
Усе це свідчить, що теологія є, насамперед, плодом терапії людини, а не інтелектуальною наукою. Тільки очищену людину, або хоча б ту, що очищується, можна вводити у містику прихованих таємниць і великих істин для сприйняття цього об‘явлення і передачі його народові. Умовою теології є терапія, яка дозволяє теологові лікувати інших. Власне тому в традиції св. Отців теолог ототожнюється з духовним отцем, натомість духовний отець є насамперед теологом, який переживає Божі речі і може наставляти своїх духовних дітей і не впадати і ілюзію (оману).
Отець Яніс Романідіс пише: "Справжнім Православним теологом є той, хто знає безпосередньо через просвітлення чи видіння деякі з енергій Божих або ж знає про них безпосередньо за допомогою пророків, апостолів і святих, з Святого Письма творів Святих Отців, рішень і постанов вселенських, а також місцевих Соборів.
Теологом стає той, хто завдяки безпосередньому або ж посередньому знанню і теорії зможе правильно розрізнити енергії Божі і енергії творінь, а саме дії Божі і дії демонів. У випадку відсутності духовного розуму неможливо відчути різницю поміж духами, а саме розуміти, що є дією Святого Духа, а що - диявола та інших демонів.
Отже, теолог і духовний отець - це одне й те саме. Теологом не може бути, згідно франко-латинської традиції, той, хто медитує і розумує над інтелектуальним розумінням догматів віри. Навіть у дослівному смислі він не може бути названий теологом. Теологія - це не абстрактна наука або практика, як скажімо, логіка, математика, астрономія чи хімія. Вона має, насамперед, войовничий характер, тому що пов‘язана з стратегією і медициною. Стратегія має завданням напад і оборону від ворогів через тілесне і стратегічне вдосконалення із вживанням зброї, військового оснащення, планів оборони й нападу. Натомість медицина відповідає за напад і оборону проти духовних і тілесних хвороб через застосування різних засобів виздоровлення.
Теолог, який не знає диявольських підступів і водночас досконалості Христа, не взмозі боротись проти ворогів і боронити себе. Тим більше він не здатний лікувати інших. Це можна порівняти з тим, коли в генерали призначать того, хто цінує тільки гарний і славний вигляд мундирів, любить бенкети та вистави.
Інший приклад - хірург-різник, який займає місце лікаря і який не знає ані причин даної хвороби, ані терапевтичних способів їх ліквідації, ані ситуації виздоровлення, до якої від зобов‘язаний повернути хворого".

Переклад з польської
Оксани Аршулік
Друк і правка
Олени Соколової