Books

РОЗДУМИ ПРО ЄДНІСТЬ ЦЕРКВИ

"Кровоточивою раною продовжує виснажувати Церкву розкол.
Ми важко переживаємо цю трагедію і всіляко прагнемо до єдності.
Ми до всіх людей ставимося з любов'ю, як заповідав нам Господь,
і до друзів, і до недругів, і навіть до розкольників.
Ми дуже сподіваємося на об'єднання. Шлях до єдності тільки один -
через строге слідування Переданню і канонам Церкви".
З Різдвяного Послання Предстоятеля
Української Православної Церкви
Митрополита Київського і
всієї України Володимира
(2000/2001)

Істинна Церква Христова - Церква єдина, це ми щодня сповідуємо в Символі віри, тим самим визначаючи властивість Церкви, яка відрізняє Її від інших християнських співтовариств і віровизнань. Церква єдина у внутрішньому своєму житті, бо має Єдиного Главу – Господа нашого Іісуса Христа. Дух Божий об'єднує всіх в єдине Тіло Христове, в єдиний духовний організм, як душа в людині поєднує всі частини її тіла.
Зовнішня єдність – це єдність учення, богослужіння і молитви, спадкоємності ієрархії і єдність церковного устрою. Зберігаючи єднання в молитвах і Таїнствах, підпорядкування церковним канонам і продовження апостольської спадкоємності ієрархії, Помісні Православні Церкви мають ряд особливостей (обряди і звичаї, богослужбова мова та інші), котрі підкреслюють їх індивідуальність і, разом з тим, виражають красу і колоритність єдиної віри.
Зі Святого Письма Нового Заповіту ми знаємо безліч прикладів, повчань і притч, зміст яких говорить про єдність Церкви Христової. Особливу увагу слід звернути на те, що єдність Церкви була предметом останньої, першосвященицької молитви Господа нашого Іісуса Христа: "щоб усі були єдине" (Ін. 17, 21). Дією Духу, єдністю віри і життя, особливо через Євхаристію, віруючі з'єднуються в єдине, однодумне і одностайне ціле, - "утворюють одне тіло" (1 Кор. 12, 12). Найбільше таїнство Євхаристії, яке є Жертва, найтіснішим чином сполучає всіх вірних в єдино тіло в Христі і “здійснення таїнств — і особливо Євхаристії — більш значущо, ніж проповідь Слова”, - пише митрополит Іоан (Зізіулас). [1]
Тому головним показником єдності Православної Церкви є спів-служіння і со-причастя. Той, хто нехтує ними, нехтує і єдністю всієї Церкви; той, хто знаходиться поза межами Православ'я свідомо або несвідомо, позбавляється благодатного дару Спілкування біля Святого Престолу. Також добре відомо, що відмова від Євхаристійного спілкування є крайнім заходом попередження, межею, переступивши яку християнин вже опиняється за межами Православ'я. Акт про канонічне спілкування РПЦ і РПЦЗ, який після тривалої і ретельної підготовки був проголошений в травні цього року, є прикладом вирішення проблем і труднощів, що виникають на шляху подолання розділень. В зв'язку з цим, виняткова роль належить спів-служінню ієрархів і кліриків Помісних Православних Церков, яке виразно сприяє зміцненню єдності Православ'я і свідчить про істинність Церкви Христової.
Святитель Василій Великий бачить загальну причину розділення Церков в слабкості у деяких християн відчуття взаємної братської любові і пошани [2]. У випадках різнодумства вони ставлять свою думку вище думки будь-кого іншого, не погоджуються підпорядкувати її навіть голосу цілих Церков у всій Вселенській Церкві, всіх хочуть учити, не вважаючи можливим чомусь вчитися у інших.
«Аналізуючи причини церковної смути, намагаючись зрозуміти таємні пружини негараздів, що терзають православний люд, - пише митрополит Іоан (Сничов), - необхідно, перш за все, зрозуміти, що корінь усіляких бід людських - гординя і її похідні: пихатість, свавілля, срібролюбство, прагнення влади, гнів...
Але страшніші за всілякі інші розділення смути церковні, бо з кожним відпаданням частини членів Церкви, що спираються на людські мудрування, все менше і менше залишається тих, хто спасається. Бо тільки в Церкві, що зберегла непошкодженим учення Христове, проповідь апостольську і правила семи Вселенських Соборів, можливе спасення.
Через те ворог роду людського докладає всіх зусиль, щоб зруйнувати соборну, спасительну єдність Церкви Христової...
“Благаю вас, браття, ім'ям Господа нашого Іісуса Христа, - закликав нерозсудливих апостол Павло, - щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділення, а щоб ви з'єднані були в одному розумінні та в одній думці” (1 Кор. 1, 10).
Але гординя людська, підбурювана ворожими лестощами, продовжувала породжувати властиві їй злі плоди. Єресь і розколи із століття в століття терзали Церкву. Божевільні єресіархи і розколовчителі осмілювалися привласнювати собі право на Істину, роздираючи тіло Церкви, як колись срібролюбиві стражники роздирали біля підніжжя Хреста ризи розіп'ятого Сина Божого» [3].
Ми знаємо, що в світі знайшлися люди, які не захотіли розділити з Христом Його життя і покинули Євхаристичну трапезу. Також ми знаємо, що Церква - це Тіло Христове і наше спілкування в Таїнстві Євхаристії повинно бути реальним. А цієї "реальності" спілкування між Православною Повнотою і тими, хто знаходиться в розколі, - не існує.
На жаль, і сьогодні існують розділення в церковному суспільстві. Внаслідок реорганізації суспільно-політичного життя на початку 90-х років, виникли церковні розділення в Естонії, Молдові та Україні. З'являються ідеї, що домінують над церковною єдністю, заради яких християни покидають межі Матері-Церкви, одночасно втрачаючи і можливість спасення. Впродовж 15 років наша Церква сумує з цього приводу, всіляко закликаючи до збереження церковної єдності і Євхаристичного спілкування з усією Православною Повнотою.
Розділення – не метод політичного або суспільного змагання і не метод боротьби з недоліками, які в розколі неминуче примножуються. Кожен християнин, що перебуває в спілкуванні з Кафоличною Церквою, в слухняності Її святим канонам, з досвіду знає, що означає "перебувати в любові" Христовій, перебувати в невимовній єдності з Богом. Але, на жаль, внаслідок відомих причин у нас існують православні «поборники за чистоту віри і церковну єдність», які, прагнучи трудитися на благо Церкви, стають винуватцями церковних непорозумінь. Богомудрі старці з власного досвіду повчають усіх діяти з любов'ю до всіх і згідно з благословенням архіпастиря і досвідчених духівників.
Руська Православна Церква, усвідомлюючи відповідальність перед Богом і народом Божим за церковні розділення попереджає: «Тільки через зв'язок з конкретною общиною здійснюється для кожного члена Церкви спілкування з усію Церквою. Порушуючи канонічні зв'язки зі своєю Помісною Церквою, християнин тим самим пошкоджує свою благодатну єдність зі всім тілом церковним, відривається від нього. Будь-який гріх в тій чи іншій мірі віддаляє від Церкви, хоча і не відлучає від Неї повністю. У розумінні Древньої Церкви відлучення було виключенням з євхаристичної громади» [4].
Кожен з нас повинен свідомо брати участь в святих Таїнствах, а кожен священнослужитель зобов'язаний стати справжнім спів-служителем. Щоб досягти цього необхідна постійна євангелізація всього суспільства, уважніша і ретельніша підготовка до регулярного Причастя Тіла і Крові Христових новонавернених і мирян, які щойно приходять до церковного життя, оскільки спілкування в Таїнствах є нормою літургійного життя. Не можна покарати відлученням від Причастя того, хто не розуміє його важливості і сенсу, хто несвідомо приступає до Таїнства. Тому, роздумуючи про тих, хто свідомо або несвідомо позбавлений Євхаристичного спілкування, ми повинні шукати шляхи євангелізації.
Найрезультативнішим методом вирішення загальних питань розділення може бути відкритий діалог. На парафіяльному рівні дуже ефективною може бути розмова не з групою людей, а з кожним окремо. Але вести її треба також дуже обережно і зважено. Часто ми намагаємося когось "примусити" визнати свою помилку, обрушити на свого опонента шквал логічних доказів і "змусити" його повернутися в Церкву, повернутися в простір спілкування, прийти в єдність... Тут дуже легко непомітно для самого себе впасти в гординю, примушуючи свого брата, що заблукав, визнати нашу власну правоту, а не правоту Христа. Часто у нас просто відсутня елементарна культура спілкування з суперечливих питань.
Роздумуючи про життя Святої Церкви, важливо враховувати не тільки предмет обговорення, але і метод. Життя Церкви будується за певним чином, якому відповідає особливий стиль внутрішньоцерковної дискусії. Люди церковні це знають і відчувають. І коли ця дискусія виходить за рамки церковного співтовариства, дуже важливо і необхідно, щоб вона не набувала спотворених форм. Ми повинні вносити до церковної дискусії і церковну культуру обговорення. Про це перестерігає і Архієрейський собор Руської Православної Церкви: «Всередині Церкви виникають час від часу різні погляди на стан її внутрішнього життя і зовнішньої діяльності. У зв'язку з цим, Освячений Собор нагадує священнослужителям і мирянам, що різнодумства в Церкві, за словом апостола Павла, допустимі (1 Кор. 11, 19), але вони, так само як і способи їх пом'якшення, не повинні розривати узи любові і спілкування, що зв'язують воєдино Церкву, - таємниче тіло Христове. Ситуації непорозуміння, що виникають в Церкві і загрожують протистоянням, слід вирішувати тільки у дусі ретельного і мирного осмислення їх соборним розумом» [5].
Поза сумнівом, основою будь-якої церковної дискусії з суперечливих питань повинна бути християнська любов до ближніх. «По тому знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13, 35), - свідчить Євангеліє. Наше братське, тепле і щире ставлення є запорукою доброго відношення і з боку інакодумців з деяких питань. «Нехай буде слово ваше: так, так; ні, ні» (Мф. 5, 37). Дискусія повинна стати основою пошуку шляхів взаєморозуміння і компромісу, а не втілюватися в причину збентеження, протестів, агресії, ворожнечі і нових розділень. У той же час, церковна дискусія не може виходити за рамки православного вчення і благочестя, при її веденні необхідно твердо слідувати духу і змісту рішень Священних Соборів і Синодів, а також благословенню Священоначалія. Захищаючи свою віру, нам необхідно бути мудрими, як змії, і лагідними, як голуби (Мф. 10, 16), і одночасно, «якщо можливо, …в мирі з усіма людьми» (Рим. 12, 18).
Все вищесказане також стосується і дискусії суспільно-церковної. Внаслідок атеїстичного виховання, вважається, що публічно говорити про віру не зовсім пристойно, оскільки в цьому є частка фанатизму, вірою повинно займатися духівництво. Православ'я вважається недоречним в світських установах. На жаль, деякі християни з кращих бажань, намагаючись активно воцерковити людей, для яких віра чужа і незвична, дають привід для спокус. Часто така активність сприймається негативно. Ми повинні просто любити і свідчити про повноту християнського життя по слову великого подвижника землі Руської преподобного Серафима Саровського: «Стяжи Дух мирний і навколо тебе спасуться тисячі».
Церква, Главою Якої є вседосконалий Лікар - Христос, безумовно володіє благодатною силою лікування, а значить розкол, що існує в Україні, може і повинен бути вилікуваний. Двері не замкнуті. Хай кожен приходить з смиренням, упокоренням свого серця, і він буде з радістю прийнятий в єдину, святу, соборну і апостольську Православну Церкву, чим і знов знайде можливість спасення.
Оксана Жаборинська,
м. Львів

Le Mystere de l'Eglise dans la tradition orthodoxe, Irenikon, 1987. № 3, с. 327
http://www.listsheet.ru/text/070.htm
Митрополит Иоанн. Стояние в вере. Очерки церковной смуты. Санкт-Петербург, 1995. С. 7-9.
Основні принципи ставлення РПЦ до інослав'я. Документ прийнятий Ювілейним Архієрейським Собором 2000 р. Розділ 1., п.1.10.
Із матеріалів Архієрейського Собору 1994 року.

РАЗМЫШЛЕНИЯ О ЕДИНСТВЕ ЦЕРКВИ

"Кровоточивою раною продолжает истощать Церковь раскол.
Мы тяжело переживаем эту трагедию и всячески стремимся к единству.
Мы ко всем людям относимся с любовью, как заповедал нам Господь,
и к друзьям, и к недругам, и даже к раскольникам.
Мы очень надеемся на объединение… Путь к единству только один -
через строгое следование Преданию и канонам Церкви".
Из Рождественского Послания Предстоятеля
Украинской Православной Церкви
Митрополита Киевского и всея Украины Владимира
(2000/2001)

Истинная Церковь Христова - Церковь единая, это мы ежедневно исповедуем в Символе веры, тем самым определяя свойство Церкви, которое отличает Ее от других христианских сообществ и исповеданий. Церковь едина во внутренней своей жизни, ибо имеет Единого Главу – Господа нашего Иисуса Христа. Дух Божий соединяет всех в единое Тело Христово, в единый духовный организм, как душа в человеке дает единство всему составу его тела.
Внешнее единство – единство учения, богослужения и молитвы, преемственности иерархии и единство церковного устроения. Сохраняя единение в молитвах и Таинствах, подчинение церковным канонам и продолжение апостольской преемственности иерархии, Поместные Православные Церкви имеют и ряд особенностей (обряды и обычаи, богослужебный язык и другие), которые подчеркивают их индивидуальность и, вместе с тем, выражают красоту и колоритность единой веры.
Из Священного Писания Нового Завета мы знаем множество примеров, наставлений и притч, содержание которых говорит о единстве Церкви Христовой. Особое внимание следует обратить на то, что единство Церкви было предметом последней, первосвященнической молитвы Господа нашего Иисуса Христа: "да будут все едино" (Ин. 17, 23). Действием Духа, единством веры и жизни, особенно через Евхаристию, верующие соединяются в единое, единомышленное и единодушное целое, - "составляют одно тело" (1 Кор. 12, 12). Величайшее таинство Евхаристии, которое есть Жертва, теснейшим образом соединяет всех верных в едино тело во Христе и “совершение таинств — и в особенности Евхаристии — более значимо, чем проповедь Слова”, - пишет митрополит Иоанн (Зизиулас) [1].
Поэтому главным показателем единства Православной Церкви является со-служение и со-причастие. Тот, кто пренебрегает ими, пренебрегает и единством всей Церкви, тот, кто находится вне границ Православия сознательно или несознательно, лишается благодатного дара Общения у Святого Престола. Также хорошо известно, что отказ от Евхаристического общения является крайней мерой предупреждения, чертой, преступив которую христианин уже оказывается за пределами Православия. Акт о каноническом общении РПЦ и РПЦЗ, который после длительной и тщательной подготовки был провозглашен в мае сего года, является примером решения проблем и трудностей, возникающих на пути преодоления разделений. В этой связи, исключительная роль принадлежит со-служению иерархов и клириков Поместных Православных Церквей, которое явственно содействует укреплению единства Православия и свидетельствует об истинности Церкви Христовой.
Святитель Василий Великий видит общую причину разделения Церквей в слабости у некоторых христиан чувства взаимной братской любви и уважения [2]. В случаях разномыслия они ставят свое мнение выше мнения всякого другого лица, не соглашаются подчинить его даже голосу целых Церквей во всей Вселенской Церкви, всех хотят учить, не считая возможным чему-то учиться у других.
«Анализируя причины церковных смут, пытаясь понять тайные пружины нестроений, терзающих православный люд, - пишет митрополит Иоанн (Снычев), - необходимо, прежде всего, уяснить, что корень всяческих бед человеческих - гордыня и ее производные: тщеславие, своеволие, сребролюбие, любоначалие, гнев...
Но страшнее всяких иных разделений смуты церковные, ибо с каждым отпадением части членов Церкви, склонившихся на человеческие мудрствования, все меньше и меньше остается спасающихся. Ибо только в Церкви, сохранившей неповрежденным учение Христово, проповедь апостольскую и правила семи Вселенских Соборов, возможно спасение.
Потому-то враг рода человеческого прилагает все старания, чтобы разрушить соборное, спасительное единство Церкви Христовой...
“Умоляю вас, братия, именем Господа нашего Иисуса Христа, - взывал к неразумным апостол Павел, - чтобы все вы говорили одно, и не было между вами разделений, но чтобы вы соединены были в одном духе и в одних мыслях” (1 Кор. 1, 10).
Но гордыня человеческая, подстрекаемая вражией лестью, продолжала порождать свойственные ей злые плоды. Ереси и расколы из века в век терзали Церковь. Безумные ересиархи и расколоучители дерзали присваивать себе право на Истину, раздирая тело Церкви, как некогда сребролюбивые стражники раздирали у подножия Креста ризы распятого Сына Божия» [3].
Мы знаем, что в мире нашлись люди, которые не захотели разделить со Христом Его жизнь и покинули Евхаристическую трапезу. Также мы знаем, что Церковь - это Тело Христово и наше общение в Таинстве Евхаристии должно быть реально. А этой "реальности" общения между Православной Полнотой и теми, кто находится в расколе, - не существует.
К сожалению, и сегодня существуют разделения в церковном обществе. Вследствие реорганизации общественно-политической жизни в начале 90-х годов, возникли церковные разделения в Эстонии, Молдове и Украине. Появляются идеи, доминирующие над церковным единством, ради которых христиане покидают пределы Матери-Церкви, одновременно лишаясь и возможности спасения. На протяжении 15 лет наша Церковь скорбит по этому поводу, всячески призывая к сохранению церковного единства и евхаристического общения со всей Православной Полнотой.
Разделение – не метод политического или общественного состязания и не метод борьбы с недостатками, которые в расколе неизбежно умножаются. Каждый христианин, пребывающий в общении с Кафолической Церковью, в послушании Ее святым канонам, опытно знает, что значит "пребывать в Христовой любви", пребывать в несказанном единстве с Богом. Но, к сожалению, вследствие известных причин у нас существуют православные «поборники за чистоту веры и церковное единство», которые, стремясь трудиться во благо Церкви, становятся виновниками церковных недоразумений. Богомудрые старцы с собственного опыта поучают всех действовать с любовью ко всем, согласно благословению архипастыря и опытных духовников.
Русская Православная Церковь, осознавая ответственность перед Богом и народом Божиим за церковные разделения увещевает: «Только через связь с конкретной общиной осуществляется для каждого члена Церкви общение со всею Церковью. Нарушая канонические связи со своей Поместной Церковью, христианин тем самым повреждает свое благодатное единство со всем телом церковным, отрывается от него. Любой грех в той или иной мере удаляет от Церкви, хотя и не отлучает от нее полностью. В понимании Древней Церкви отлучение было исключением из евхаристического собрания» [4].
Каждый из нас должен сознательно участвовать в святых Таинствах, а каждый священнослужитель обязан стать настоящим со-служителем. Чтобы достичь этого необходима постоянная евангелизация всего общества, более внимательная и тщательная подготовка к регулярному причастию Тела и Крови Христовых новообращенных и только приходящих к церковной жизни мирян, поскольку общение в Таинствах является нормой литургической жизни. Нельзя наказать отлучением от Причастия того, кто не понимает его важности и смысла, кто несознательно приступает к Таинству. Поэтому, размышляя о тех, кто сознательно или несознательно лишен евхаристического общения, мы должны искать пути евангелизации.
Самым результативным методом разрешения общих вопросов разделения может быть открытый диалог. На приходском уровне очень эффективным может быть разговор не с группой людей, а с каждым отдельно. Но вести его надо также очень осторожно и взвешено. Часто мы пытаемся кого-то "принудить" признать свое заблуждение, обрушить на своего оппонента шквал логических доказательств и "заставить" его вернуться в Церковь, вернуться в пространство общения, прийти в единство... Здесь очень легко незаметно для самого себя впасть в гордыню, заставляя своего заблудшего брата признать нашу собственную правоту, а не правоту Христа. Часто у нас просто отсутствует элементарная культура общения по спорным вопросам. Размышляя о жизни Святой Церкви, важно учитывать не только предмет обсуждения, но и метод. Жизнь Церкви строится по определенному чину, которому соответствует особый стиль внутрицерковной дискуссии. Люди церковные это знают и чувствуют. И когда эта дискуссия выходит за рамки церковного сообщества, очень важно и необходимо, чтобы она не принимала искаженных форм. Мы должны вносить в церковную дискуссию и церковную культуру обсуждения. Об этом увещевает и Архиерейский собор Русской Православной Церкви: «Внутри Церкви возникают время от времени различные взгляды на состояние ее внутренней жизни и внешней деятельности. В данной связи Освященный Собор напоминает священнослужителям и мирянам, что разномыслия в Церкви, по слову апостола Павла, допустимы (1 Кор. 11, 19), но они, равно как и способы их смягчения, не должны разрывать узы любви и общения, связывающие воедино Церковь - таинственное тело Христово. Возникающие же в Церкви недоуменные ситуации, чреватые противостоянием, следует разрешать только в духе тщательного и мирного осмысления их соборным разумом» [5].
Несомненно, основой любой церковной дискуссии по спорным вопросам должна быть христианская любовь к ближним. «По тому узнают все, что вы Мои ученики, если будете иметь любовь между собою» (Ин. 13, 35), - свидетельствует Евангелие. Наше братское, теплое и искренние отношение является залогом доброго отношения и со стороны инакомыслящих по некоторым вопросам. «Да будет слово ваше: да, да; нет, нет» (Мф. 5, 37). Дискуссия должна стать основой искания путей взаимопонимания и компромисса, а не претворяться в причину смущения, протестов, агрессии, вражды и новых разделений. В тоже время, церковная дискуссия не может выходить за рамки православного учения и благочестия, при ведении необходимо твердо следовать духу и содержанию решений Священных Соборов и Синодов, а также благословению Священноначалия. Защищая свою веру, нам необходимо быть мудрыми, как змии, и простыми, как голуби (Мф. 10, 16), и одновременно, «если возможно, …в мире со всеми людьми» (Рим. 12, 18). Все вышесказанное также касается и дискуссии общественно-церковной. Вследствие атеистического воспитания, считается, что публично говорить о вере не совсем прилично, так как в этом есть доля фанатизма, верой должно заниматься духовенство. Православие считается неуместным в светских учреждениях. К сожалению, некоторые христиане из лучших побуждений, пытаясь активно воцерковить людей, для которых вера чужда и непривычна, дают повод к соблазнам и искушениям. Зачастую такая активность воспринимается негативно. Мы должны просто любить и свидетельствовать о полноте христианской жизни по слову великого подвижника земли Русской преподобного Серафима Саровского: «Стяжи Дух мирен и вокруг тебя спасутся тысячи».
Церковь, Главою Которой есть всесовершенный Врач - Христос, безусловно обладает благодатной силой врачевства, а, значит, существующий в Украине раскол может и должен быть уврачеван. Дверь не заперта. Пусть каждый приходит со смирением и сокрушением своего сердца, и он будет с радостью принят во единую, святую, соборную и апостольскую Православную Церковь, чем и вновь обретет возможность спасения.
Оксана Жаборинская,
г. Львов

Le Mystere de l'Eglise dans la tradition orthodoxe, Irenikon, 1987. № 3, с. 327
http://www.listsheet.ru/text/070.htm
Митрополит Иоанн. Стояние в вере. Очерки церковной смуты. Санкт-Петербург, 1995. С. 7-9.
Основные принципы отношения РПЦ к инославию. Документ принят Юбилейным Архиерейским Собором 2000 г. Раздел 1., п.1.10.
Из материалов Архиерейского Собора 1994 года.