Тимотей Мостовий

ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА

1943

Добуто вогке 2/6 – 1948 – 7 г. веч (7/6 - 1948)

Отсей лист отримав “Радник Д-р Іван Копач у Львові дня 27/5 – 1943. Мабудь єго прочитав, бо згідно з одним реченням при кінци того листа… “Радше не відповідайте, аніж малиб Ви сей лист собі задержати.” – лист той звернув мені назад. Але без сподіваної відповіди. По відповіді зголосився був Сасько в Неділю дня 6/6 – 1943 і по єго словам – Копач мав заявити, що відповіди не дає,.. бо ми ніби так умовилися, що як не буде що відповідати, то нехай він (себто Копач) не відповідає. Отже він не відповідає, бо не має що відповідати. Лист дав (себто звернув) тоді Саськови. Сасько по дорозі до дому взяв єго зі собою 12/6 (1943) і доручив мені в перший День Зелених Свят – 13/6 1943, о 2 Ѕ годині по полудни. Коли се правда, що мовчанка є часом найкращою відповіддю, то Радник Д-р Іван Копач” справді стрічавсь із всеактуальністю фільософії”, бо в предложеній …. справі знайшов найлекший фільософічний вихід. Нема иншої ради, як і собі відповісти на се мовчанкою і – не кидаючи своїх слів нікому під ноги – не промовляти до тих, що не відзиваються.

(Дописка з 13/6 – 1943, в почуттю осамітнення між добрими людьми)
 

---

Світлий день Воскресенія Христового
25 Квітня 1943 Року

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Високоповажний Пане Радник!

Стаючи на порозі Вашого Дому, вважаю за потрібне насамперед показати свою легітимацію. Якась така взаїмна недовірчивість, а то й підзорливість переслідує нас, людий. Я є селянин, рільник, а докладніше хлоп-хлібороб, літ 49, з укінченою народною школою, а називаюся Тимотей Мостовий. Я є Християнин, греко-католицького обряду і віруючий в Бога.

Очевидно, що се є перший мій лист до Вас, але з черги вже другий в тій справі, в якій, отсе єго пишу до добрих людий. Тим разом вибрав я Вас. Вас пізнав я з кількох статей в часописах. Перший подібний мій лист написав я в осени, перед зимою 6 місяців тому, до замітнійшої особи з Духовенства, з просьбою, щоби цілу справу представити також (а властиво повідомити про се) Ексцеленції Митрополитови. В першім такім листі не предкладав я своєї особистої легітимації, бо мені було відомо, що Шановний Адресат знає з грубшого що такий то епархіянин-селянин є на світі і жиє.

Не лише перший лист, але і отсей другий лист є позірно передчасний. Але я дуже добре зробив, що завчасу збадав грунт, бо від усього того доброго і непорушного сподіваня відлетіли непевности. В чімже річ? – спитаєте нарешті. Заки відповім, то скажу, що тим разом – приступати до виложення тієї преважної Річи є для мене окремою супровідною, прикрою річею.

І тая супровідна річ – справді прикра. Турбуюсь не тим, чи зможу я отсего листа добре написати, себто так, щоби в нему подобати на – принайменше – нормального чоловіка, але турбуюся тим, чи зможете Ви, Пане Радник, єго відчитати. Кажуть, що – приміром – написати добре книжку – се велика штука. Ні. Відчитати добре книжку – є ще більшою штукою. Щож варте прочитане без відчитання дійсних намірів писання автора, які є невидною інтегралею книжки? Так воно було з першим моїм листом. Ніщо не було в нему занедбане, щоби щось недосказати і через те невияснити преважної справи, в якій отсе і до Вас пишу. А одначе мій згаданий лист був прочитаний, але не відчитаний і отсе я змушений писати другого.

Самозрозумійно, що другий лист не може бути писаний тими самими словами, в тім самім змислі. Бож сентенція мого листа впала на пустиню, на якій “проживаємо” ми всі, люди загалом. Пустинна фата-моргана тішить, веселить, а навіть імпонує мешканцям пустині, одначе фатаморгана несерйозність призвичаїла нас, мешканців, і на жизненні Оази дивитись і зустрічати їх несерйозно. Шкода.

Тож неважно і вже знати, поякому воно се стало ся, поякому зачалося, що я в свій час зачав і нині майже вже закінчую писати фільософічну книжку під заголовком “По дорозі хлопської фільософії”. Писав я єї яких шість-сім літ, а зі вступною підбудовою може поверх десять, у так званих вільних хвилинах. З початку не знав я, як далеко зайду в своїх скромних намірах. Нині важно є тимчасом подати що мій рукопис має дотепер 1215 сторін шкільних зошитів, звичайно по 18-20 ліній-рядків нерозтяглого письма. В тім поодинокі проблеми займають:

Вроджені осуди	98 сторін
Фонольогія (мова)	190 - " -
Фізика	144
Простір (окремо)	70
Світло (окремо)	66
Механізм свідомости	67
Рухи небесних тіл	16
Час і Таїнство Пресвятої Тройці	100
Проблема Чисел і Сотворення Свята	100
Проблема Злих Духів	19
Проблема терпіння	39
Божа Хвала	3
Закони людського діяння	153
Про Людську Душу і єї безсмертність	150

Кінцевий розділ “Про Людську Душу”, що займає дотепер 150 сторін, є тепер в писанню і на потрібне викінчення предвиджую ще яких 50 сторін. По викінченню того здавбись бодай короткий вступ-передмова. Вважаю, що в цілому книжка вже є написана.

От тимто позірно передчасний є мій лист до Вас, бо не лише що не посилаю згаданого рукопису ніде і нікому, але навіть не сподіваюсь єго післати. Та далеко стоїть тая можливість передімною, бодай на разі, хотяй намірена книжка майже вже написана. Замість рукопису посилаю отсе друге моє повідомлення про мою писану працю тим разом в друге місце, себто до Вас. Чогож властиво пишу до Вас той чого прошу? Пишу до Вас, бо шукаю Чоловіка, який вислухавби мене. В тім заключається і моя просьба до Вас. Я знаю від чого зачинається впроваджування книжки між люди (приявши, що вона є гідна того). Але ніхто ще не знає, що се за історія, тая моя запроектована, та ніким з людий на Земли ще не апробована – книжка. Но я – знаю. Тимто мій обовязок – зберегти написане до часу, доки воно не буде відчитане людьми, є ще більший обовязок написання. Вчувши теє – здивуєтесь. А коли ніяк не здивуєтесь, то мабудь і той лист буде доповненням успіхів листа першого, писаного в тійже справі. Бо про само написання докінчуваної вже книжки, без вагання можу вже заявити: Сталося, що я написав фільософічну книжку. Не годиться нині ризиковно висилати чи передавати або хотьби й особисто достарчити рукопис куди належалоб. В додатку – ще не закінчений він трохи. А хотьби й був закінчений, то без копії не годиться видавати рукописи в світ для евентуальної єго оцінки штатними працівниками Видавництва книжок. Обосновання такої моєї наміреної поведенції лежить у змісті згаданого рукопису.

Тому то я, повідомляючи Вас, Високоповажний Пане Радник, про таке диво, маю до Вас щиру, коротку просьбу: Будьте для мене ласкаві і відпишіть мені коротенько (але не через пошту) двома-трома словами: чи міг би знайтись у Львові авторитетний чоловік, який не завагавбися “заризикувати” поїхати на день-два до Дмитрова, очевидно, що під якимсь охоронним претекстом, охоронним для себе і охоронним для мого рукописсу і переконатись що направду у фільософії щось сталося, щось н о в о г о та н е б у в а л о г о. Місце перегляду рукопису моглоб бути не приходстві, у вільній кімнаті, в місцевого отця-пароха, з яким жию у приязних сусідських відносинах. Се вже моя справа, - підготовити потрібне для гостинного там вступу. Від найблищої залізничої станції є лише 5 км дороги і на такого бажаного гостя чекалаби там фіра. Така гостина сталаби подією, бо напевно приспішилаб вихід у світ моєї преважної книжки.

І знов мушу повторити, що правильне написання отсего листа до Вас – все ще є для мене річею прикрою. Дуже добре відчуваю, що в силу узвичаєного порядку взаїмного порозуміння між людьми – повинен я тут сміло уживати назв і висловів, яких радби я зі щирої душі виминути, бо вони на означення моєї писаної праці є мені не любі. І навіть вагаюся, чи тії назви і вислови більше справу перед Вами розяснять, чи може – не дай Боже – притемнять. Бож тут йде про взаїмне порозуміння з Вами, Пане Радник і тому я мушу означити характер моїх писаних рядків таким словом-назвою, як “Фільософія”. Ах! Як я в певних моментах ненавиджу теє слово-назву коли прикладаю єї до своєї написаної книжки! Ненавиджу не задля єї стимольогічного походження, бож походження єї – шляхотне, як і всьо мовне Бога-т-ство. Ані не задля фонольогії тої назви, бож поминувши правдомовність усякої фонольогії взагалі – назва “фільософія” легко є пристайною до кождої людської мови. Але не навиджу тую назву задля її теперішної функційности в Людстві. В додатку, зачерез таку єї функційність – дуже мені незручно тою назвою послугуватись.

Очевидно, що кожда назва є многофункційною, як і всі прочі Річи на Світі, як і сам Світ, і в одній своїй теперішній функцційности назва “Фільософія” переконує кождого, бодай очатаного чоловіка 20-ого століття, що селянин, що хлоп-хлібороб зі самою лише сільською школою-освітою, не може бути фільософом якоїсь там європейської чи світової міри, не може, як то кажуть, “розвязувати проблем”, які до нині ще є нерозвязані а вже ніяк не може – оскілько се є взагалі можливе – привести людий перед тріюмф фільософії. (Зазначую, що говорю тут узвичаєним способом порозуміння, бо те, що ми в сподіваннях називаємо “тріюмфом фільософії”, не годиться називати тріюмфом.) Се таке природне, таке просто до зрозуміння, що селянин-хлібороб не може дати того, що не може.

А мені дуже шкода, що мої писані рядки лежать собі стосиком в темностях земних готові до торжественного походу на землю між єї мешканців і ждуть з Абсолютним спокоєм бодай одного Мешканця землі, щоб вийшов їм на зустріч. Вправді не є се трагічне для Людства, але – повірте бодай на хвилинку покищо – є се трагічне для деяких но богатьох людських осіб. Не мені Вам пригадувати, що “фільософія” вміє вести людий у пропасть, а щойно фільософія на вершини. Та й чи то вже треба наводити аж найгірше? А от мені шкода приміром, що блаженної памяти отець Юліян Дзерович, сват нашого небіщика-пароха отця-декана бл. П. Петра Мінка, вже не міг доповнити свого інтегрального Добірку на землі відомостями з моєї книжки. А я так єго люблю, хотьби лиш за тих щось дві праздникові проповіди в свій час в Храмовий День нашого села, в День Воздвиження Чесного Хреста, одного і другого року! Я міг би був відвдячитись Хлібом за Хліб, та не встиг, бо мій заклик до Духовних кругів, щоб вийти на зустріч Абсолютній Правді, прогомонів безслідно. Так прогомонів. На моє повідомлення і заклик дістав я формальну відповідь з пошанованими усіми вимогами приличного поведення Чоловіка з Чоловіком з признанням, що добре роблю коли пишу книжки, з вірою, що неодну тему зможу з хісном обробити і вкінци з побажанням “Нехай Вам Бог помагає!”, але тож. На вступі тієї відповіди зазначено, що не читавши рукопису…, нічого мериторично не можна сказати”. Так. Але чому нічого мериторично не відповіджено мені на сам лист?

Річ дуже проста. З хлопського… ну, не скажу “Назарету”, бо се гріх, з хлопського стану не може вийти фільософ, який гідно і достойно мігби у розділах своєї книжкипоставити до розгляду такі проблеми, які я поставив. Наголовок “По дорозі хлопської фільософії” мігби ще бути але і таку книжку ледве чи мігби вдати хлоп, бо якже хлоп може стати з боку, щоб підглянути добре хлопську фільософію? Тимто зі своєрідного співчування до хлопа, який пнеться-пнеться у фільософи, не могло зродитись у мого достойного Адресата ніяке, ходьби найменше зацікавлення ані мною самим, ані моєю писаниною і не рухавшись зі свого місця – прослідити, до якого степеня той хлоп або розфільософствувався, або таки обезглуздився, коли важився написати такий лист оповіщення. Можна було се прослідити з місця не рухавшись, бож лист свій передавав я через руки свого отця-душпастира Євстахія Бородайка, які доречі, знали також в якій справі згаданий лист написав. Щож було лекшого, як сказати до отця Бородайка по прочитанню мого листа (коли не зараз, то якимсь способом пізнійше) “Аноно, отче Добродію, перегляньте те сочитеніє своєї овечки і здасьте мені коротенький звіт, як воно там в загальному на перший погляд Вам видасться. Може тую овечку Ви зле пасете, може прийдеться нам єї путати, бо щось воно там не всьо в порядку в єго головонці”. А коли шановний Адресат можливо відніс мого листа льогічне сприймання, що в моїй голові всьо в порядку, то своєю відповіддю мені доказав, що з дорібком чоловіка на земли щось воно не всьо в порядку. І тут вже мені навіть не цікаво, чи про мій лист був повідомлений Високопреосвящений наш Митрополит Андрей, чи ні. Вистарчає мені знати, що наш Архипастир є – так сказатиб – в інтимнійших духовних зносинах з достойним Адресатом мого першого листа. Всяка толерантивність і ігнорантивність кождого ідейно-однородного гурта людий є чейже виявом духового дорібку тогож гурта, а не лише поодиноких єго членів, хотяй, очевидно, виявляється через поодиноких членів. Зновже толерантивність і ігнорантивність всякого ідейно-однородного людського гурту є вмістима в загально людськім духовім дорібку і тут один гурт супроти другого виявляє вже сумаричну толерантивність і ігнорантивність. Се значить, що спосіб підходу згаданого шановного Адресата до мого першого листа не є виявом єго особистої толерантивности і ігнорантивности, а гуртової: гурту провідно-Духовного, вмістимого в гурті Християнськім, гурту провідно-інтелігентного – вмістимого в гурті українськім, гурту провідно-інтелігентного – вмістимого в області свого засягу. Ну а чейже нині, при взаїмнім обміні своїми виданнями всіх Академій Наук, область засягу провідно-інтелігентних гуртів сягає майже на ціле Людство. Так ми з поведінки людських осіб пізнаємо також вселюдський духовний дорібок.

В тім місци мого листа до Вас, маєте Ви, Пане Радник, почування, які – дай Боже – щоб ми їх зрозуміли аж до дна. Бож почуваємо-відчуваємо в тій хвилі, що перелетнім зором дивимось на дотеперішній вселюдський духовий доробок, виявляємий до внутрішної взаємодії Людства через людські особи, виявляємий до свобідного браня усім людським особам. Але комуж малиб ми станути в половині мислення і не видіти, що будучий вселюдський духовий Доробок буде також виявлятися лиш через людські особи, через особи не лиш укороновані, але й неукороновані, і що якась незнана ще Людству половина готового вже нинішного Дорібку Людства лежить також у сфері будучности, бож тая своєрідна половина не виявлена ще людським особам, жиючими вже людськими особами і жиючими ще людськими особами. Ах, колиб ми могли щей зрозуміти, що львина часть Дорібку Людства завсігди товаришить і виявляється з мізерним лиш, дорібком людських осіб, то певно також зрозумілиб, що нічим неукоронований селянин-хлоп може подати готовий вже благословенний Доробок Людства всім людським особам, в тім також і укоронованим людським особам. І я собі міркую так в тій справі: О! Якийже се мавби бути благородний та імпонуючий Доробок Людства, колиб єго міг передати до вжитку і потомного наслідства усім Людям – простий хлоп-селянин, а кождий чоловік, прийшовший на землю – мігби той Доробок благословити! Сеж таке природне та таке просте до зрозуміння що мізерний освітно-образуючий шкільний доробок хлопа-селянина бувби лише потвердженням а не запереченням шляхотности такого Дорібку Людства.

Після такої дигресії скажу дальше, що неважно є розбирати відповідь на мій перший лист скільки проценту є в ній толєранції, а скільки ігноранції. Коли визначна Духовна особа ані не ворухнеться на відомість, що такийто архиепархиянин щось там аж на 100 сторінках … -рядкового зошита шкрабнув собі щось про Час і Таїнство Пресвятої Тройці, то се вже є максімум толеранції: толєранції в найкращім значінню і толєранції в найгіршім значінню. Сенс тієї толєранції можна передати менше-більше такими словами: “Язнаю того хлопа, по нему не сподіваюсь, що наробить якогось духового бешкету, раз то до того за добрий, а по друге – що яко хлоп – є до того за слабий. А що є якась внутрішня взаємодія кождої людської особи з Абсолютною Правдою, ну з Господом Богом, себто своєрідний спосіб і щастя пізнавання правди, то не буду єго полохати, нехай там виговориться добре до кінця, він і так, чого злого, тепер у війну не поїде з тим ніде. Зрештою – нічия наївність ще нікому не пошкодила на довшу мету; а може й воно будь щось дотепного і можна буде послужитись як сирим матеріялом, коли де не в проповідях, то бодай як психольогічним причинком. Вправді він собі трохи позволив нівроку, але щож тут таке дивне. Чоловік собі таки позволяє нівроку. Ріжні манії переслідують людий гм… в тім і манії великости”. І так дальше в тім змислі аж до свідомого мовчання, дивлячись на чужий гріх. Отсе є толєранція в життю віроісповідної спільноти.

А ігноранція? Може се був рішучий мах рукою, а суму імпульсів того маху можна знов булоб передати такими словами:”Коня кують… Алеж претенсія, претенсія… Хоть бери, горо та йди до Могамета!.. Митрополита повідоми..., на зустріч виходь… мовляв, або витай або протистався”!! Якраз нам з Митрополитом того треба! Ну, не маємо до чого більше взятися. Він думає, що фільософія – то допись до газетки. Він має поняття пропроблеми, про фізику, про час, простір, числа, терпіння, ну про всьо, всьо, всьо. А бодайже ти мені там здоровенький був, бездорожний хлопський фільософе! Має охоту поможти нам віру проповідувати… ну, бо так… таж про Самого Бога викладає! Воно часом і такий зводить на ббездорожа таких… або штундисти більші вчені від него? БАйка з тим не можна витримати, скільки-би гризи було.”

Отсе є ігноранція не лише в життю самого віроісповідно-релігійного гурту, але і гурту етнічного, а також гурту самоосвітного, а також науково-дослідного, а також гурту взаїмної асекурації і взаїмної адорації. Даруйте за такий досадний вислів, узисканий свого часу членами Варшавського Сойму. Чейже і я є членом всіх тих гуртів, того послідного поневолі.

Про гурт віро-ісповідно-релігійний я вже набалікав Вам. А про етнічний скажу, що колиб приміром, бл. П. Володимир Гнатюк довідався був, що в Українськім Пацикові списав собі школяр пів копи сороміцьких коломийок-помийок, то певно бувби наняв фіру, щоб поїхати там і збагатити свою товсту вже наукову збірку. А колиб нині хто з укр. Духовенства у Львові дістав вістку, що десь там якийсь поліщук знайшов лист Сковороди до дівчини, то певно повідомивби кого треба і булиб початі всі старання, щоб лист той якнайскорше став відомий бодай лиш самим українським любимцям фільософії і фахівцям від фільософії. Сеж таке важне булоб для Сковородознавства. Но коли український хлоп-селянин гідно повідомляє, що в часі своїх абсолютно смиренних і чистих роздумувань про відчуття Тайни Життя – щасливо знайшов прямо цілу фільософічну систему, то повідомляє чоловік-українець, живо заінтересований у фільософії не менше чим фільософічно-природописна Секція Наукового Тов. ім. Шевченка, не сподіється знайти в нім ніякого причинку до свого фільософознавства. І тому знає, що не булаби се ніяка втрата в духовім дорбку укр. Етнічного гурту, колиб у воєнній суматосі пропав яким чином товстий рукопис укр. Селянина, та щей не зовсім викінчений. Чейже редакційні коші укр. Видавництв і так перемінюють періодично свій вантаж…