Є місця на землі, які нібито нагадують пекло. Місця, де зібрані люди, котрі самі себе відділили від Божої любові та від суспільства. Ці місця називаються тюрмами, “зонами”, таборами. Але й туди може повернутися любов, Благая вість, сонце, потрібно тільки воззвати.
"З ГЛУБИНИ ВОЗЗВАХ…"
Храм у тюрміДля тих, хто потрапляє сюди, світ відразу ж ділиться на дві частини – на “зону” велику і “зону” малу. На так звану “волю” і на тюрму. Коли Україна стала незалежною, майже ніхто не помітив, що з нашого життя зникли такі реалії, як, наприклад, Сибір чи Колима. І якщо раптом коли-небудь ( бо ж від суми й від тюрми не зарікаються) ми будемо сидіти, то не в тундрі й не в пустелі, а десь у Черкасах, а заслання відбувати, можливо, й навіть в Одесі, як Пушкін.
У славному місті Черкаси є своя “зона”. Вона розбита всередині ще на двадцять шість маленьких “зон”-ланок. У кожній – барак гуртожитку і невелика площадка перед ним. Підйом о шостій ранку, а відбій о десятій вечора. За винятком прийму їжі, перевірок, прогулянок, бані та культурних міроприємств, весь інший час – ваш, у чотирьох стінах гуртожитку, не в найкращій компанії. Є час не тільки подумати, але й просто зійти з розуму. Теорія про “перевиховання працею” відійшла на задній план, бо ж безробіття і загально-державне затухання підприємств торкнулося найперше всього “зони”. Але увязнені хочуть працювати. Строк скоріше йде, та й заробити щось можна. Та “заклад” забезпечити роботою може лише чотирьох своїх підопічних. Інші живуть від сніднку до обіду, від обіду до вечері, від вечері до відбою. І так – хто десять, а хто й пятнадцять років.
Майор Олександр Тарасенко став начальником закладу з питань виконання наказів № 62 УМВС України по Черкаській області посиленого режиму для особистостей, які вперше засуджені за тяжкі злочини, два роки тому. Педагог за освітою, він ніколи не думав, що стане начальником “зони”. Зате коли став, то сповна прийняв на себе відповідальність за дві з половиною тисячі своїх , у певній мірі , учнів, або й просто – дітей. Він прекрасно розумів, як страшно важко людині просто “відбувати” наказання, просто - бути ізольованим, не змінюючись при цьому внутрішньо, не змінюючимь на краще. Тому, коли до нього прийшли увязнені та й попросили дати згоду на створення в “зоні” православного храму, Олександр Федорович з радістю погодився.
У тюремній церкві нас зустріли двоє – староста і пономар. В одного строк – десять років, в іншого – пятнадцять. Обидва прийшли до Бога дорогою страшною й довгою, але все-таки прийшли. І ось ці, Микола й Андрій, створили цей храм.
- Миколо, якби ви не потрапили до тюрми, то як би зараз жили?
- Жив би тим же атеїстичним життям, що й до “посадки”. На волі я був страшним безбожником, хоча батько й мати в мене віруючі. Так сталося, що в Києві, зразу ж після суду, я обявив голодовку в знак протесту. Бо ж 10 років – не жарти. Потрапив у спеціальну камеру. Це в мене вийшов свого роду піст, тому що я голодував якраз у піст Петра й Павла. Голодуючи, почав осмислювати все минуле, все своє житя переглядати. А моїм сусідом по камері був православний християнин, в якого була своя Біблія.
Ми з ним багато розмовляли, й одного разу я відчув, що незважаючи на весь мій бруд, на все те зло, яке зробив у своєму житті – Бог мене може простити. Але для цього я повинен змінитися, покаятися. Стати чистим, як у дитинстві, і жити зовсім по-іншому. І я попросив Бога допомогти мені. І отримав відповідь, життя стало іншим. Навіть тюрма змінилась. Раптом я зрозумів, що без тюрми, можливо, я так би й не згадав про Бога.Микола замовкає і дивиться в підлогу, а я запитую, що він робитиме, коли вийде на волю. Він посміхається і відповідає: “Хочу бути в Церкві”.
- До семінарії вступати будете, чи в ченці підете?
- Я сімейна людина, маю двох дітей і жінку. Їй дуже тяжко, повина гроші заробляти і дітей виховувати. Так що в монахи я не піду. Зараз ось з Андрієм вступаємо на катехизаторський факультет Свято-Тихонівського богословського інституту. Адміністрація йде назустріч. Тож будемо навчатися.
Поруч з Миколаєм стоїть високий молодий увязнений, пономар Андрій. Він отримав пятнадцять років за вбивство, шість вже відсидів. “У мене була своя спортивна школа східних єдиноборств. Молодь є молодь, вбили людину, а я сів як організатор. Коли потрапив до тюрми, почала гризти совість. Я молився. У цьому закладі ходив до баптистів, ми їх тут називаємо “союзиками”. Але душа до їх служби не лежала, бо по крові своїй – православний. Я написав листа до свого духовного наставника з села, де я раніше жив. Він почав нам возити будівельні матеріали, ікони. Тепер нашій церкві уже рік. По пятницях служиться літургія, а ми кожного дня читаємо в храмі Псалтир, співаємо акафіст нашій Заступниці – Анастасії Узорішительниці. У мене була сімя, але дружина розлучилася зі мною. Я її розумію і не звинувачую, бо ж сам винен. Якщо Церкві буде потрібно, то піду в монастир. Бо ж спасіння тільки в Церкві, тільки в ній людина може по-справжньому бути людиною. А без Церкви вона стає звірем."
Храм в імя святої Анастасії Узорішительниці знаходиться в звичайній кімнаті. З іконостасом, алтарем, свічками. Нерідко під час служби увязнені не поміщаються в церкві, стоячи на сходах. І, мабуть, не просто так храмовий празник святкується 4 січня, перед Різдвом. Бо для тих, хто знаходиться в путах гріха, дві тисячі років тому народився Христос. І першою людиною, яка ввійшла до Царства Небесного, був не зовнішньо благочестивий фарисей, а розбійник, котрий встиг на хресті пізнати Спасителя і розкаятися, призиваючи Його.
Станіслав Речинський
( "У дні Великого посту")
У нашому сучасному суспільстві багато віруючих, які прийняли в душу скарб віри, несміливо починають йти духовною дорогою. І це так повинно бути, бо в християнстві все нове і ні з чим не порівнюється в миру. Більше того, християнське вчення вимагає не тільки переродження душі, а й повної перебудови і життя віруючого. Але це не означає, що потрібно руйнувати все те, що передувало християнському життю. Ні, це є залишення старого як форми і тільки вливання в цю форму нового вчення, яке потребує більш возвишеного ставлення не тільки до життя, але й до всього оточуючого світу. Тут усе звернене до душі, до неперехідних цінностей, до вічності. Але цей перехід від цінностей матеріальних до цінностей духовних відбувається поступово, починаючи від найменших речей. Це є те, що апостоли називають споживанням початкових молоком, або словесним молоком (1 Кор. 3,2; Євр.5,12; 1 Петр.2,2). І тільки з часом від прийняття молока переходять до прийняття більш твердої страви.
Про початок духовного життя Православний християнин, котрий бере участь в містерії покаяння і прчащається святих Христових Тайн, у своєму житті не тільки бореться з гріхом і його впливом, але й намагається вести благочестиве життя. І в цьому справжній зміст християнського життя: подолати гріх і творити добрі діла. Коли християнин готується до сповіді та переглядає своє минуле, чи відповідає воно заповідям Божим, то в цей момент бачить, яку заповідь порушив і яке добре діло не зробив.
Багато зараз пишуть нам у газету. Пишуть про духовну одинокість. Пишуть про егоїзм і себелюбство людське. Пишуть про зради найближчих і найлюбиміших. Котрим віддали все найкраще і найвище, що було в душі та серці. Віддали довіря. Віддали любов. Віддали чистоту почуттів. І зараз скорблять скорботою великою. Браттям нашим, у вязницях заточених
Скорботним в утіхуСкорблять, піднявши очі до неба, і кричать до всієї Вселенної: “Відкликніться, л-люди-и! Поспівчувайте хоч би думками. Ви наші брати і сестри. Ви наші батьки й матері. Майте хоч краплину співчуття до подібних себе! Бо ми всі діти Єдиного Бога. Усіх Він любить і жаліє. Усіх обігріває сонцем любові Своєї. “Йде дощ на праведних і неправедних”. Бо весь рід людський знаходиться в гріхах і спокусах. Бо сьогодні ми відступили і впали, а завтра ви можете бути разом з нами. Сьогодні ми у вязниці, а завтра ви можете бути разом з нами. Сьогодні мене обманули і відторгнули, а завтра тебе досягне відплата Божа. Відплата за гріхи таємні. Гріхи, які закриті від ока людського, але не закриті від ока Божого. Котрий чує навіть топіт мурашки. Чує плач душі скорботної і приниженої…
Але мовчать люди, зімкнувши вуста свої. “І дивляться й не бачать, і слухають й не чують”. Бо жорстокі серця людські. Жорсттокі душі. Кожен замкнувся в самому собі. І даремно стоїть Господь біля закритих дверей серця людського, кажучи:”Це стою у дверях і стукаю”. Бо за кожними дверима чути одне й теж: “Я вже сплю і діти мої зі мною. Немає місця для Тебе, странник. Немає хліба для Тебе, жебраче. Проходь далі!” І відходить Господь, плачучи. І залишає грішника в теплому домі його…
Але не будемо забувати, брати, про те, що наше земне життя не вічне. І скорботи не безкінечні. І в Писанні сказано: у мирі скорботні будете. Наше земне життя нерідко порівнюють з юдолью плачевною. Хто не проливав сліз у цій країні, плачучи? З тих пір як Адам лишився райського блаженства і оплакував втрату свою, сидячи навпроти райських воріт, сльози ллються всюди. З плачем народжується немовля. Плаче і старець, побілений роками. Ніщо нині не загороджує від скорбот, які стали якби законом нашого земного буття. Зараз всі потребують втіхи від люблячого серця Господа Бога нашого.
Але хто може втішити нас, як не Сам Дух-Утішитель – Дух Божий? І тому при будь-якій скорботі спіши підняти очі свої до Спасителя нашого. Вилий перед Ним Усерозуміючим і Всепрощаючим біди і скорботи твої. Повідай страждання душі своєї. Вискажи в молитві тайній: “Господи! Тяжко мені, гірко мені, болить душа моя! Настільки тяжко, що не можу навіть воззвати до Тебе. Не можу підняти руки для хресного знамення. Я криком кричу від болі духовної і сердечної. Я не радію життю і виношую думку про самогубство. Допоможи мені, Господи! Укріпи в надії на кращі дні. Підтримай ослабленого. Востанови мир і спокій душі”…
Не відчаюйся, стражденний, коли біди й напасті притискають тебе. Вір безмірно, що Господь не залишить тебе Своєю підтримкою і допомогою. Він явиться незримо. І ти відчуєш серцем, що Він поряд з тобою. Того тільки бажає і просить Він, щоб ми не залишали Його. І не відходили від Нього думкою і вірою. Бо в Писанні сказано: призови Мене в день скорботи і візьму тебе, і прославиш Мене. Бо спокушає тебе Господь, щоби дізнатись, чи любиш ти Його. Він завжди поряд. Він у серці твоєму і душі твоїй. Він – совість твоя. Спостерігає і дивиться на протиборство твоє з ворожими помислами і незримо допомагає тобі. Врозумляє, повчає і наставляє на дорогу спасіння. І хоч би всі сили пекла і злі люди повстали проти тебе – нічого не встигнуть. Бо “ Господь Премилостивий нехай ущедрить тебе. Господь всілякі прощення благі нехай подасть тобі. Господь нехай навчить тебе. Господь нехай допоможе тобі. Господь нехай спасе тебе. Господь нехай виповнить радості твої духовні. І в день судний нехай помилує тебе і благословить тебе на всі дні життя твого”…
Тільки скорботами і бідами очищається душа наша від усього гріховного. І на небесах немає жодного святого, котрий би прожив своє життя без скорбот. Будь-який з них терпів великі біди. Дорога в Царство Небесне для всіх одна – дорога скорбот. Бо народжуємось у гріхах і живемо у гріхах.
Завжди памятай, сину мій! Тільки скорбота спасає людину від загибелі вічної, виводячи її на дорогу спасіння. Скорбота нагадує всім про буття Боже і не дозволяє забувати Його. Від того багаті й живуть в радості, бо не шукають Бога і не просять допомоги Його. Біди і скорботи, що посилаються людині Промислом Божим, - вірна ознака особливої любові та турботи про спасіння грішника. А коли людина живе спокійним життям, то вона залишена Богом. І йому грозить страшна участь в загробному житті та на Страшному Суді.
Не шукай спокою в цьому житті. Бо мерзенний спокій тілесний перед Богом. Знай і памятай. Хто чекає і бажає спокою у всьому, той в свій час почує: в тебе вже було добре в житті твоєму. До кого річкою тече щастя життєве, той найнещасніший. Бо майбутнє його в страшній небезпеці. Біди посилаються людині Промислом Божим для очищення душі його і обретіння блаженства на небі за нинішнє багатоскорботне життя. І в Писанні сказано: ”Блаженні ті, що плачуть. Блаженні вигнані заради правди. Радійте і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах”.
Потрібно тобі через вогонь і воду пройти, перш ніж ти досягнеш прохолоди Небесної. І якщо в цьому житті не потурбуєшся про себе, то хто потурбується про тебе в житті майбутньому? Якщо зараз не можеш у терпінні перенести малого, то як будеш терпіти муки вічні? А тому терпи до кінця з Христом і Христа ради, якщо хочеш з ним царювати. Багато у Христа люблячих Царство Небесне, але мало носіїв Хреста Його.
“Нехай буде, Господи, на все воля Твоя! Помилуй мене, Господи, від грядущого гніву Твого. Сам направ у потрібне русло діла і думки мої. Будь помічником моїм. Будь великим благодійником мені. Щоб я в силах був творити святі заповіді Твої. І назавжди звяжи мене з Собою союзом любові Твоєї”…
Георгій Звонар
м. Єкатеринбург