Про о. Гавриїла Костельника


 

Й. Ф. Оксіюк

ПРОТОПРЕСВІТЕР ГАВРИЇЛ КОСТЕЛЬНИК І ЙОГО ВИБРАНІ ТВОРИ

Тридцять дев'ять років тому мученицькою смертю завершив свою земну путь найвидатніший діяч справи возз'єднання греко-католицького духовенства і вірних Галичини з Православною Руською Церквою протопресвітер д-р Гавриїл Федорович Костельник. Безвинна кров священнослужителя пролилася 20 вересня 1948 року на землю, щедро напоєну кров'ю та сльозами багатьох поколінь українського народу в боротьбі з напасниками за свою споконвічну віру православну.

Не над усіма людьми панує час, не всі події минулих літ поринають у забуття. Вікопомним назавжди буде в історії нашої Православної Церкви ім'я протопресвітера о. Гавриїла Костельника, невмирущою зостанеться очолювана ним справа повернення в 1946 році до матернього лона Руської Православної Церкви духовенства і вірних усіх трьох греко-католицьких єпархій Галичини, остаточна ліквідація Брестської церковної унії на Україні. З перспективи тридцяти дев'яти років після мученицької смерті ще величнішою своїм впливом постає перед нами особа незабутнього о. протопресвітера, ще важливішим уявляється подвиг його життя, ще славнішою — кончина. Справді, час не владний над пам'яттю о. Гавриїла, не присипає він її порохом забуття. Навпаки, він дедалі глибше розкриває велич заслуг о. Гавриїла Костельника перед нашою Церквою та її віруючим народом.

Народився Г. Костельник 15 червня 1886 року в давньому українському поселенні Руський Керестур, що належало тоді до південної Угорщини, в селянській уніатській родині. Після сільської школи закінчив хорватську гімназію в Загребі й почав богословську освіту в місцевому університеті. Видатні здібності юнака звернули на нього увагу наставників богословського факультету і Г. Костельника виряджають до Львова. Тут він одержує богословську освіту в духовній семінарії, а потім вивчає філософію у Фрейбурзькому університеті, здобувши там за два з половиною роки науковий ступінь доктора філософії.

Завершивши своє навчання, Г. Костельник повертається до Львова і в 1913 році приймає священний сан. Від того часу він 35 літ працював тут як душпастир, викладач гімназії, редактор журналу «Нива», професор Львівської богословської академії. Щедро обдарований від Бога талантами, він немовби прагнув подвоїти їх, поширюючи свої пошуки та інтереси не тільки на богословські та філософські питання. В юнацькі роки він складає вірші, пише твори різного змісту латинською, німецькою і, звичайно, українською мовами. Г. Костельник складає граматику мови земляків і своїми творами дає життя новій літературі, писаній цим діалектом, виступає як літературний критик, оцінюючи твори українських і польських класиків, вітає, зокрема, талант молодого П. Тичини, гостро засуджує аморальну писанину В. Вінниченка.

Від 1915 року о. Гавриїл був другим священиком Преображенської церкви у Львові, помічником о. Володимира Садовського, викладача духовної семінарії, відомого противника латинізації церковного обряду в унії. Він не вагався навіть виступити в «Ниві» з пропозицією попалити всі попсовані латинськими додатками уніатські богослужбові книги і замінити їх справжніми, східними. Подорож з групою прочан до Рима в 1925 році, безпосереднє знайомство з центром латинської Церкви спонукало о. Гавриїла самому критично дослідити й перевірити багатовікову суперечку Заходу зі Сходом. Результатом праці декількох років були його розвідки: «Спір про епіклезу між Сходом і Заходом» (1928); «Апостол Петро і римські папи, або догматичні підстави папства» (1931); «Викляті святі — Кирило та Мефодій» (після 1927 р.); «Розвиток папства в перші п'ять віків» (1933) та інші, які в 1946—1948 pp. друкувалися у львівському журналі «Православний вісник».

Досить було авторові надрукувати першу з цих розвідок (1928 р.), як його було звільнено з посади редактора журналу «Нива» і позбавлено згодом кафедри в богословській академії, а потім переведено до кафедрального собору під безпосередній нагляд митрополита.

Робота над згаданими творами привела сумлінного автора до непохитного переконання у вічній істині святого Православ'я Східної Церкви, дала йому змогу виразно побачити, як у Західній Церкві, коли вона відійшла від єднання з православним Сходом, поступово намножувалися людські відхилення від духу, правди і устрою нерозділеної Христової Церкви першого тисячоліття.

До того ж і саме існування Галицької уніатської Церкви в панській Польщі переконало о. Г. Костельника в приреченості унії, в її неминучій загибелі. Адже унія завжди і всюди накидалася ослабленому православному народові для того, щоб ширити серед уніатів запозичену в латинян зневагу і ненависть до Східної Церкви та її народу, підтримувати спотворені погляди на минуле й життєві цінності власного народу, плекати в ньому рабське схиляння перед Заходом, відмову від народності й церковності своїх православних предків. Констатуючи безрезультатність унійних зусиль у минулому, о. Гавриїл сміливо стверджує, що «в унії мусить бути щось зломане, щось звихнене, неприродне, що нівелює, нінащо обертає її творчі сили, як це робить, наприклад, рак в організмі».

З такою доповіддю про «Ідеологію унії» о. д-р Гавриїл Костельник виступив у 1936 році на великому уніатському з'їзді у Львові з нагоди 300-ліття смерті уніатського митрополита Йосифа Рутського. З якою метою створювано унії? їх укладали, сподіваючись, що «уніати мають стати авангардом локальної латинської Церкви та її нації в боротьбі проти Східної Церкви та її локальної нації. Значить, уніати мають стати «яничарами». Уніати мають перебрати від латинян-«фронтовиків» усю їхню смертельну ненависть до Східної Церкви та її локального народу, мають перейнятися всіма пофальшованими, карикатурними поглядами на історію і життєві вартості свого власного народу і своєї Церкви та йти з латинянами рука в руку в підбої (в підкоренні.— Ред.) Східної Церкви та в їхніх національних домаганнях і навіть у злободенній політиці» [1]. «їхнім бажанням є повна латинізація і денаціоналізація уніатів» [2]. «І ось ми є свідками..., що унія всюди денаціоналізувала «східний» народ на користь латинського сусіда. У давній Польщі денаціоналізувала українців і білорусинів на користь поляків, на Угорщині денаціоналізувала українців і румунів на користь мадярів, у Хорватії — сербів на користь хорватів, в Італії — греків на користь італійців» [3]. «Невже це можливе,— запитує доповідач,— невже це може мати будучність, щоб ми на церковному полі були опановані латинським протисхідним воєнним психозом, котрого ціллю є понизити, висміяти, знівелювати, знищити все, що східне? Коли ми на національному полі обтряслися від ворожого психозу і віднайшли свій розум і своє рідне чуття, то чи на церковному полі не відродимось аналогічно? Я вірю, що це мусить наступити вповні, бо воно й зачалося одночасно з нашим національним відродженням у XIX ст.» [4]. Видатний оборонець «візантійського, східного напряму» галицького церковного життя вірив, прагнув і чекав церковного відродження, добре знаючи, що воно може статися тільки через ліквідацію унії, через повернення духовенства і вірних до Православної Церкви...

У 1943 році на єпархіальному «соборі» у Львові о. Г. Костельник уже відкрито виступив з критикою накинутих уніатам догматів, яких не знала Вселенська Церква в першому тисячолітті свого існування. Митрополит різко спинив промовця і позбавив його слова. Г. Костельник залишив збори і відтоді вже не крився перед своїми однодумцями з мрією про скасування унії та возз'єднання галицьких греко-католиків з Православ'ям. Сам о. Гавриїл Костельник не раз говорив про себе, що він у житті завжди шукав правди, не задовольнявся тим, що повторювали на наших землях запопадливі вихованці латинської школи. Глибоке вивчення історії Церкви, минувшини рідного народу привело його до висновку, що безнастанне втручання владолюбного Заходу в життя нашого народу позначилося в минулому великими стражданнями наших православних предків. Силою нав'язана українському народові «свята єдність» з Римом, як називали Брестську унію її натхненники і організатори, принесла в народ наш роз'єднання й розбрат, сіяла на землі нашій каїнове насіння братовбивчої ненависті й відчуження, старанно підтримуваного уніатським керівництвом.

Доля книги «Спір про епіклезу» та її автора показала, що згадані вище твори протопресвітера Гавриїла Костельника, писані в роки панування унії, могли побачити світ тільки тоді, коли на західноукраїнські землі після возз'єднання їх в Українській Радянській Соціалістичній Республіці прийшла свобода совісті. Автор же працював над своїми статтями й нарисами, які згодом друкувалися окремо і в журналі «Православний вісник», у той час, коли провід Римській Церкві давали останні «середньовічні» папи Пій XI і Пій XII. Це повною мірою і визначало зміст і спосіб викладу творів о. Гавриїла. Він показує в них, що Східна Православна Церква незмінно й непорушно сповідує віру Церкви вселенських Соборів, віру нерозділеної Церкви першого тисячоліття. «На Заході ж, відступивши від єднання з Церквою Східною, — писав о. Г. Костельник, — поступово відходили від первісної, спільної віри Вселенської Церкви, стверджуючи й догматизуючи три свої примати: примат римського єпископа, примат Рима і примат латинської Церкви як «матері і вчительки всіх Церков». Це зрештою призвело Західну Церкву до Реформації та втрати значної частини своїх вірних».

Відокремившись від Сходу, Рим відразу відчув ненормальність свого стану і заходився коло того, щоб показати себе також «батьком східних». «З цих домагань Римської Церкви видно, яку велику потребу вона має в уніатських Церквах, складених бодай з найменших груп, які відкололися від східних Церков. Уніатські Церкви мають правити за наочний доказ того, що Римо-Католицька Церква дійсно є кафоличною, — писав о. Г. Костельник, — складеною також із східних народів та їх обрядів, і що вона дійсно є спадкоємницею первісної віри східних Церков...» [5]

Для Рима в унії важливо було добитися від уніатів признання римської юрисдикції, обернути їх у безмовну паству, а решта прийде сама собою під впливом примату латинської Церкви. Унія ніде ніколи не була відновленням справжньої колишньої єдності християнського Сходу і Заходу, яка існувала до їх розділення. Рим мав щодо уніатів свої наміри, та й ті, що приймали унію, робили це зовсім не з релігійних мотивів. «Вона ніде не мала життєвої сили, - стверджує о. Гавриїл. - Чому? Тому, що унія не має кореня. Вона — штучний утвір, лихе насіння» [6].

Таким був стан католицтва і унії в той час, коли о. д-р Г. Костельник писав свої твори, їх автор виступає в них не проти Римської Церкви в її Божественній вічній основі, спільній у неї з основою Церкви Православної. Він викладає, так би мовити, людську сторону історії латинської Церкви, зокрема, пізніші відхилення її від своєї вічної основи. Об'єктивне дослідження предмету в працях о. Гавриїла не раз сполучається з критикою утверджень католицьких богословів, завжди належно обгрунтованою, іноді темпераментною і гострою в дусі давніх українських полемістів. І в таких випадках сумлінний автор спростовує власне людські тенденції в історії Римської Церкви, які витворили й ствердили начала, несумісні з вірою нерозділеної кафоличної Церкви. При цьому о. Г. Костельник має на увазі фундаментальні твори католицьких авторів з догматичного богослов'я, канонічного права, церковної історії, не обминає солідних підручників і навіть популярних журналів.

Важливість і багатство досліджуваних предметів, різноманітність способів їх розгляду і аргументації висновків автора, ясність викладу і виразність його мови роблять твори о. Гавриїла дуже доступними й важливими, корисними для всіх церковних працівників, особливо для духовенства і мирян західних єпархій, які давно вже висловлюють бажання мати в одному збірнику хоча б вибрані твори протопресвітера Гавриїла Костельника, друковані колись по різних виданнях. Та й кожному православному читачеві вони допоможуть належно розуміти екуменічне настроєного католицького співрозмовника, який вітає постанови II ватіканського собору, радіє заходам папи Іоанна XXIII, спрямованим на «аджорнаменто», тобто «осучаснення» Римської Церкви, і підтримує спроби папи Павла VI в напрямі повернення Рима до благодатних основ нерозділеної Церкви перших століть її історії. [7]

За понтифікату папи Пія XII о. Г. Костельник свою доповідь на Нараді Глав і представників Православних Церков у Москві 1948 року змушений був закінчити сумним висновком: «Папський Рим розбив єдність Східної і Західної Церков, розбив і свою Західну Церкву, і навіки зробив неможливою єдність Церков, бо він зробив догматами віри ті свої неєвангельські і навіть протиприродні претензії, які призвели його до розколу Церкви» [8]. Обставини того часу виключали те, що о. Гавриїл справедливо вважав передумовою відновлення втраченої єдності Церков, а саме — відмову Рима від догматизованих своїх приматів, ставлення Римської Церкви як рівної до Православних Церков. Тоді йому здавалося і він міг твердити: «Ніщо в Римі не змінилося і не зміниться ніколи!» [9].

Та по смерті Папи Пія XII в Римі багато чого змінилося! Змінилися, значно на краще змінилися відносини між Римською та Православною Церквою. На II ватіканському соборі покладено було кінець довгочасному повторюванню завзятими католиками і уніатами вигадок та звинувачень Східної Церкви в тому, що ніби в ній нема благодаті Святого Духа, а панує тільки обрядовий формалізм. Собор Католицької Церкви урочисто ствердив, що Східна Церква освячується благодаттю Животворчого Духа Господнього, вона зберігає правдиве вчення віри, має апостольське спадкоємство церковної ієрархії та всі благодатні засоби для спасіння своїх вірних.

Напередодні закінчення II ватіканського собору, 7 грудня 1965 року, в Римі, в храмі святого апостола Петра, і в патріаршому соборі cвятого великомученика Георгія у Фанарі одночасно були скасовані акти взаємного відлучення (екскомуніки), якими 1054 року було стверджено поділ між Західною та Східною Церквами. Десятиріччя цієї знаменної події було відзначено 14 грудня 1975 року урочистими відправами Папи Павла VI в Римі, у Сікстинській капелі, і Патріарха Димитрія І в соборі святого великомученика Георгія. Глава патріаршої делегації митрополит Халкідонський Мелітон передав Папі Павлу VI послання Патріарха Димитрія, а Патріархові вручив послання Папи кардинал Коррадо Урсі з Неаполя, глава римської делегації. Одночасні торжества в Римі і Стамбулі, обмін посланнями й промовами з висловами братньої любові в Господі, спільне бажання взаємного зближення безумовно свідчать про початок нової фази православно-католицького діалогу.

Однак дух і напрям діяльності двох останніх римських Первосвящеників далеко не всім до душі в католицькому світі. Крайні консерватори серед католиків відверто виступали вже проти Папи Іоанна XXIII і нерідко ганили його. Та й тепер там чути голоси гострої критики II ватіканського собору і осуду обох останніх пап [10]. Останнім часом боротьба незадоволених у католицтві вже набрала організованої форми і змусила вище церковне керівництво вдатися до канонічного покарання порушників спокою Католицької Церкви.

Зокрема, Папа Павло VI у 1976 році цілком заборонив священнодіяння французькому єпископові Марселю Лефебвру та його однодумцям. Незадоволені новим напрямом життя Католицької Церкви, вони повстають проти II ватіканського собору і відмовляються коритися Папі. Керівник «інтегристів», тобто відбудовників тенденцій давнього католицизму, єпископ Марсель Лефебвр, одержавши після місіонерської праці в Африці єпархію в Туллі, в 1968 році засновує «товариство священнослужителів, готових до пастирської діяльності всюди, де будуть потрібні», а в 1970 році відкриває свою духовну семінарію, яка стає центром виховання інтегристів з усього світу. Папа наказує місцевому єпископу замкнути семінарію на ключ. Його не слухають.

У 1974 році єпископ Марсель Лефебвр оголошує своє «кредо», під заголовком «Говорить єпископ», зазначаючи в ньому: «Зміна богослужіння, відхилення у визнанні віри, викреслення латині - зрада багатовікової традиції. Звертання до громадської думки - це один з етапів боротьби сатани з Церквою... В усіх галузях настало жалюгідне наближення до протестантизму»... В листі до Рима від жовтня 1975 року неслухняний єпископ твердить, що, оскільки II ватіканський собор зрадив віру, Папа Павло VI уже не є каменем, на якому побудовано Церкву. Того ж року Марсель Лефебвр оголошує про свій намір висвятити 13 священиків і 13 дияконів. Незважаючи на заборону Папи, висвяти 29 червня відбуваються. Заборона священнодіяння нововисвяченим нехтується...

На таку рішучу опозицію натрапляє з боку «інтегристів» новий напрям у житті Римської Церкви. Хоч між самими консерваторами нема внутрішньої згоди, проте в них є вже свої осередки, крім Франції та Швейцарії, у ФРН, Англії і США. Вони прагнуть залишатися на багатовіковій основі давнього католицизму з його трьома приматами, з тенденціями до світового панування, які так глибоко спростовував у своїх творах протопресвітер Г. Костельник. «Церква вічна, — твердить вожак інтегристів, — і не повинна докладати зусиль, щоб пристосовуватися до дійсності. Я прагну, щоб Церква дуже довго залишалася спізненою» [11].

Отже, можна гадати, що тужать за минулим, старим католицизмом не тільки завзяті «інтегристи», які «стають на прю» з самим Главою Римської Церкви. Інерція давнього католицького світогляду напевно ще й тепер має свій вплив у колах духовенства і мирян, вихованих на колишніх началах.

А що вже говорити про уніатських керівників і діячів, які опинилися за кордоном і там залюбки єднаються з тими, хто ворогує проти нашого народу, проти його ідеалів і суспільного ладу, кому осоружне саме прагнення радянського народу до зміцнення миру. Вони ще й тепер дотримуються засудженої покійним о. Гавриїлом Костельником ідеології унії, яка робила її сповідників яничарами на користь чужинців. Добре відомо, як до останнього часу існування унії пропагатори й керівники її, «українські католики», щоб показати себе «справжніми» католиками, латинізували свій обряд, не соромилися несусвітньої ганьби й неправди, зневажаючи Православну Церкву своїх предків.

Тому й тепер видання вибраних творів протопресвітера Г. Костельника потрібне й корисне, бо в них він, як ніхто інший, викриває саму психіку давнього католицизму та уніатства. Мовби передбачаючи знаменні зрушення наших днів, зустрічі й контакти представників Православної й Католицької Церков, о. Гавриїл Костельник твердив, що підставою майбутнього діалогу має бути віра Церкви першого тисячоліття, коли обидві Церкви почують себе сестрами. І посилаючись на декрет III ватіканського собору «Унітатіс редінтеграціо» (Відновлення єднання), 14, Папа Павло VI зазначає, що підставою єдності має бути «визнання основних догматів християнської віри так, як вони були викладені на вселенських соборах, що відбувалися на Сході» [12].

Досліджуючи історію церковних уній, які чужинці накидали православним народам, користуючись їхньою недолею, протопресвітер Г. Костельник з'ясовував причини невдач унії і стверджував їх неминучу приреченість. Тому твори о. Г. Костельника, хоч вони писані за інших умов і обставин, зберігають своє значення та інтерес і в наші дні. Вони показують той шлях, яким автор, греко-католицький священик, вивчаючи історію Церкви, твори святих отців, постанови вселенських соборів, «прийшов,— за його висловом,— до тверезого розуму і побачив, що унія ніколи нічого не дала і ніколи нічого не зможе дати». Це не було просто, «бо треба було самому визволятись від римського «зачадження». Але правда завжди сильна, як зерно в землі, і коли сонечко пригріє, то воно сходить і розростається» [13].


 

 
  1. О. д-р Гавриїл Костельник. Ідеологія унії. Праці Богословського наукового товариства у Львові. Матеріали зібрав і упорядкував о. Володимир Кучабський. Львів, 1937, с. 93.
  2. Там же, с. 94.
  3. Там же, с. 95
  4. Там же, с. 96
  5. Протопресвітер Гавриїл Костельник. Римська Церква та єдність Христової Церкви. Православний вісник, 1948, № 11, с. 333.
  6. Протопресвітер Г. К о с т е л ь н и к. Доповідь про мотиви возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Руською Православною Церквою. Діяння Собору Греко-Католицької Церкви 8-10 березня 1946 р. Львів, 1946, с. 64.
  7. Александр Казесм-Бек. Новое в католицизме — Епископский Синод. Журнал Московской Патриархии, 1975, № 6, с. 61.
  8. Протопресвітер Гавриїл Костельник. Римська Церква та єдність Христової Церкви. Православний вісник, 1948, № 12, с. 372.
  9. Протопресвітер Гавриїл Костельник. Примат Римської Церкви і уніатські Церкви. Православний вісник, 1948, № 2, с. 61, 92.
  10. А. Казесм-Бек, цит. тв., с. 62.
  11. Польський журнал «Політика», Варшава, 28 серпня 1976 p., № 35, с. 10 з посиланням на французький тижневик «Ле нувель Обсерватер».
  12. Промова папи Павла VI в Сікстинській капелі 14 грудня 1975 р.
  13. Протопресвітер Гавриїл Костельник. Примат латинської Церкви і уніатські Церкви. Православний вісник, 1948, № 3, с. 91.

 

Головна | Біографія | Твори | Собор | Про о.Гавриїла | Фотогалерея | Контакти
© 2008 Львівська єпархія УПЦ. All Rights Reserved