ІСТОРІЯ ПАРАФІЇ

  Після окупації Галичини Австрією в 1772 році її імператор Йосип II, відомий своєю нетерпимістю до чернецтва, почав закривати численні монастирі, незважаючи на їх конфесійну приналежність. Закриттю не підлягали тільки ті, які займалися просвітницькою діяльністю, тобто містили початкові або виховні установи. У число "непродуктивних" потрапив останній православний монастир - Скит Манявський на Станіславщині (тепер Івано-Франківська область), який вів аскетично-споглядальний спосіб життя і був далекий від суспільно-корисної праці. У 1700 році львівський єпископ Йосип Шумлянський офіційно прийняв унію, проте не всі парафії відразу ж перейшли на його сторону. Довше за всіх зберігала вірність Православ'ю скитська обитель, переживши львівську Ставропігію (прийняла унію в 1703 р.) і Крехівський монастир, який протримався до 1721 р. Фатальним для Скита Манявського став 1786 р. Декретом канцелярії цесаря від 1.07.1786 р. Скит був закритий. Сам акт закриття проводив комісар станіславського управління І.Ф. Яшевський разом із завідувачем солотвинськими господарствами Штрасером 6 вересня того ж року. Цього дня, зухвалим чином перервавши Божественну літургію у Хрестовоздвиженському храмі, Штрасер сів на престолі і зачитав декрет цісаря. З цієї хвилини перестав фізично існувати єдиний оплот Православ'я в Галичині. Скитські ченці, близько 60 чоловік, подалися в монастирі Буковини - Сучавіцу, Путну, Драгомирну та інші. Деякі з них попрямували в Києво-Печерську Лавру. Господарство закритого монастиря перейшло до Буковинського релігійного фонду і фонду галицького греко-католицького духовенства.

Львівська православна громада, яка складалася переважно з іноземних купців, які прибули до Галичини з Молдавії, Росії, Балкан, після закриття Скита Манявського прагнула до утворення власної парафії і будівництва власного храму для потреб православного населення Галичини. Прагнення православної громади мало ще і моральну підтримку в патенті австрійської імператриці Марії Терези, який усував всі обмеження в конфесійних питаннях. Її спадкоємець Йосип II, будучи досить віротерпимим, продовжував цю політику. Як приклад терпимості, він у 1781 р. дозволив протестантам здійснювати свої служби, віддавши їм в Львові костьол св. Урсули, що належав раніше домініканським черницям, разом з незавершеним ще монастирем, що на вул. Зеленій. Не були обділені і приїжджі православні росіяни. Згідно торгового трактату між Росією і Австрією, ув'язненого 3.02.1786 р., російським купцям, які прибували до Львова, дозволялося ставити будинки, продавати і купувати їх.

У 1787 р. під час перебування Йосипа II в Львові, місцева православна громада вручила йому меморандум в справі встановлення православного духовенства і споруди свого храму. Всі пункти цього меморандуму були прийняті придворною канцелярією, і остання ще в тому ж році відредагувала відповідний затверджуючий патент. Община тут же організувала збір засобів і, оскільки більшість її членів були багаті купці, то незабаром зібралася значна сума. На зібрані кошти зняли приватний будинок під каплицю, одночасно запросили з Буковини православного священика Паїсія Якубовича; з ним і дяка. Таким чином, в кінці 1787 р. львівська православна община мала свій власний храм.

Враховуючи те, що більшість парафіян були греками, молдаванами, слов'янами, Божественну літургію служили на всіх трьох мовах. І цей звичай протримався до Першої світової війни. Проповіді проголошувалися також трьома мовами, потім обмежилися майже без виключення мовою місцевого населення - українською.

Для церковного фонду, що постійно росте, створена кураторію, яку спочатку творили серби Станіслав Антич і Параскева Чинзар та грек Геста. Скоро громада купила власний будинок, однак до нього парафія не перейшла. Цьому перешкодила економічна криза в купецькому русі в Бродах і інших купецьких осередках, внаслідок чого значна кількість іноземних купців з Галичини виїхала. Громада була вимушена продати недавно куплений будинок, щоб покрити борги і податки на утримання духовенства.

У 1832 році наступила нова, ще гостріша криза, і церковний фонд повністю вичерпався. Священики впродовж трьох років не отримували платні, а винаймач будинку під каплицю отримав право екзекуції церковної власності. Тоді місцева православна громада звернулася за допомогою до губернатора Галичини Фердинанда д'Эсте. Той допоміг. Протягом року справа православної парафії була врегульована - її зарахували до Буковинського православного релігійного фонду. З тих пір фонд зобов'язувався покривати всі витрати, пов'язані з релігійними потребами львівської православної громади.

Проте, ця громада, яка уже налічувала 384 людини, була незадоволена адміністрацією Буковинського фонду і далі бажала мати власний храм, враховуючи можливість придбання одного з багатьох закритих львівських монастирських костьолів, які тоді стояли порожніми. Але ці старання були марними. Навіть виділена львівським магістратом ділянка під будівництво храму була знову відібрана у православної парафії, оскільки вона, не маючи засобів, не могла приступити до його спорудження. До того ж, Буковинська православна консисторія відмовилася далі утримувати підопічну їй львівську парафію. Тільки завдяки втручанню уряду (після довгих переговорів) в 1848 р. її включили в штат Буковинської консисторії, проте з ліквідацією парафіяльної автономії.

Буковинська консисторія швидко врегулювала фінансовий стан львівської парафії, купивши в 1856 р. на вулиці Францисканській (тепер Короленка) значну нерухомість під конскрипційним номером 73 1/4, яка складалася з двох будинків і 776 сажнів городу. Все це коштувало 14500 флоринів. Ще в тому ж році в одному з будинків влаштована каплиця, а в іншому (двоповерховому) - призначено на помешкання священика і церковної прислуги. Так, після довгих поневірянь по різних будинках, православний храм, нарешті, знайшов власне місце. У 1862 році австрійський уряд визначив православному храму "право публічності (громадянства)", але ніколи не визнавав права парафії, хоча вона із самого початку виконувала всі зобов'язання, перш за все, вела метричні книги всіх православних, народжених в Галичині.

У міжвоєнний період львівський православний храм став предметом суперечок між новоутвореною польською державою і Румунією. Кожна сторона висовувала претензії на право власності. У 1923 р. польський уряд в особі міністра закордонних справ Олександра Скшинського, керуючись статтею 208 мирного Трактату в Сен-Жермен, передав храм румунській стороні. Цей акт викликав незадоволення місцевої православної громади і вона, вигнавши румунських делегатів з храму, сама зайняла його.

Виникла складна ситуація. Румунський релігійний фонд подав позов до львівського суду на:
1. православного священика у Львові,
2. митрополита Православної Церкви в Польщі Діонісія,
3. на львівську православну общину, вимагаючи права власності на храм і видачі ключів від нього.

Суд першої інстанції виніс ухвалу на користь Румунського релігійного фонду. Проте, апеляційний суд, який відбувся в 1930 р., визнав приналежність храму Польській державі. Мотивацією було те, що з розпадом австрійської імперії колишній Буковинський релігійний фонд в Чернівцях перестав існувати, тому храм, як власність Австрії, на основі Трактату в Сен-Жермен, став власністю Польської держави. З тих пір львівський православний храм в ім'я святого великомученика Георгія Побідоносця підкорявся Польській православній митрополії з центром у Варшаві. У 1944 році храм перейшов у відання Московського Патріархату.

Сьогодні в нашому місті є кілька десятків тисяч православних віруючих. У 1992 року свято-Георгіївська церква у м. Львові залишилася єдиною православною канонічною, визнаною всім православним світом, церквою. З цього ж року тимчасово має статус кафедрального собору Правлячого архієрея Львівської єпархії Української Православної Церкви Високопреосвященнішого архієпископа Львівського і Галицького Августина. Вірним канонічної Української Православної Церкви вже на протязі 15 років Львівська влада, незважаючи на багаторазові прохання, а також особисті розпорядження Президента України, безпідставно відмовляє у виділенні земельної ділянки для будівництва кафедрального собору.    

Ремонт и обустройство коттеджа на сайте vieup.ru.