Конференцiї

Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної Церкви,

РОЛЬ І ЗАВДАННЯ МОНАШЕСТВА У ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ

(Львів, 20-24 серпня 2007 року)

Чернече життя можна визначити словами святих отців як життя у Христі, із Христом і заради Христа. Подвижник іде за Христом, завжди перебуваючи у світлі заповідей Спасителя, “в законі Єго поучится день і нощь” (Пс. 1, 2), виконуючи Його святу волю. Як відомо, початок християнського подвижництва співпадає з початком самого християнства. Серед настанов, які давав Спаситель людям, що приходили до Нього, були й такі, які призначалися не для всіх, а для тих, “хто може вмістити”, хто хоче бути досконалим (Мф. 19, 21). Високий євангельський настрій панував у християнських спільнотах як на самому початку їх виникнення, так і у наступні століття, особливо це виявилось у часи гонінь. Внаслідок впливу ще недавно поганського суспільства і його звичаїв, моральний рівень християн у римській імперії значно знизився. Тоді чернецтво стало новим способом вираження християнства, як сутності, що є “не від світу цього”, яке можна назвати своєрідним “безкровним мучеництвом”. Видима боротьба з силами зла, що переважала в епоху гонінь, перейшла у сферу духовну, й стала, насамперед, боротьбою “проти духів злоби піднебесних” (Єф. 6, 12). Ревнителі євангельського життя почали масово відходити у пустелю. Не слід вважати, що цей відхід був пов'язаний із труднощами життя у світі – кращі залишали суспільство не через життєві негаразди, а, швидше, тікаючи від матеріального благополуччя. Згадаймо попередження святителя Іоана Златоуста: загроза благополуччя - гірше від усілякого гоніння…

Монашество - це не лише суворі обіти. На думку протоієрея Георгія Флоровського, чернецтво - це, перш за все, соціальний рух і досвід вирішення соціального питання. Аскетичне відречення не є лише відмовою від житейських благ та надміру, переситу, не просто якийсь додатковий подвиг. Це – зречення світу взагалі, зречення усього, що є в світі. Ще Оріген зауважив, що християни живуть “всупереч законам світського міста”. Особливо це видно на монахах. Монашество – “життя інакше”, поза даним містом, це – наче якесь нове, особливе “місто”. І хоча у світі міста в той час стали християнськими, антитеза залишається. У християнському світі чернецтво також є “щось інше”, згадаймо слов'янську назву: “інок”. Якесь “протимісто” (“антиполіс”, “противоград”). Монашество – це завжди “вихід зі світу”, вихід із природного суспільного устрою, відмова і відречення від усіх громадянських зв'язків, родини, батьківщини. Монах має бути зовсім “бездомним у світі”… Але це не є виходом у анархічний простір. Чернецтво є дуже соціальним, навіть пустельники живуть наче колоніями, разом.

Адекватним втіленням монашого задуму є кіновія - це, перш за все, соціальний організм, братство, соборність. Чернецтво - це частина Церкви, що явлена у її соціальному, висловлюючись церковно-слов'янською мовою, “інобитії”, як “новоє жительство”, “не от міра сего”. Проте монаший відхід від світу не є виявом погорди світом, не є осудженням іншого шляху спасення – шляху праці в світі над його християнізацією і преображенням. З пустелі монахи благословляють християнські міста і села, молитвою і постом служать світові для його спасення. Священномученик Іоан Восторгов вважав, що монастирі – це наче запасні водоймища живої води релігійного запалу, вони живлять та зволожують висохлі пустелі духу, вони подають життєдайну і спасительну вологу голодним, спраглим душам… Монастир виник з ідеї спастися та з особливого вияву любові до Бога і до людей, а не із егоїстичних мотивів досягнути лише особистого спасення. Обидві цілі є взаємопов'язаними. Авва Дорофей каже, що наше життя має бути шляхом до досконалості, до осягнення любові, що виникає з нашого ставлення до Бога і до ближнього. Пригадаймо його вдалу, чудову схему: якщо Бог – центр кола, то найближчий шлях кожного з нас до Бога буде пролягати через радіус, і, отже, наскільки ми наближаємося до Бога, настільки наближаємося й один до одного. Любов до Бога зумовлена нашою любов'ю до ближнього і навпаки.

Монах – (з грецької) єдиний (саме такою є етимологія цього слова, не «один», не «одинокий», а саме «єдиний») як особистість, вільна від оков світу, від полону його понять та уявлень. Він, єдиний у світі, шукає Єдиного Бога, центр і сенс свого буття, єдину любов свого серця. Головний зміст життя монаха – постійне спілкування з Богом, до цього спрямовані всі сили його душі та духу. Чернецтво – це неподільна любов людської душі до Божества, і тому монах, який починає вести життя зовнішнє, не чернече, хоча б воно, в очах світу, було і героїчним, в духовному плані стає блудницею, що зрадила свою першу любов (Зауважу, що таке визначення може збентежити чи обурити лише людину, що не розуміє елементарних основ духовного життя).

Чернецтво – це пошук безперервного Богоспілкування. Любов за своєю природою потребує реалізації уже тепер, і тому душа не може лише чекати на життя майбутнього віку, а прагне постійно спілкуватися з Богом у молитві. Молитва – центр монашого життя. Монах тікає від світу, він бачить світ, охоплений вогнем гріхів, він бачить і гріх, що живе у його душі, і приховане у ній пекло. Тому життя чернече – це постійна боротьба, «брань» за пробудження духу, пригніченого душею, це приборкання душі з її різними пристрастями, з її ілюзорним багатством, яке часто світ сприймає за духовність. Життю монаха не притаманні захоплення, екзальтація, що пов'язана з образами і картинами, які виникають у душі. Монах творить у тиші душі мирну, тиху, смиренну молитву Іісусову, яка, наче вогненний меч у руці херувима, оберігає врата Едема чернечого серця. Життя істинне, справжнє – це благодать Божа. Земне життя – дивний синтез життя і смерті – ніколи не дасть людині повного, цілковитого щастя. Тому монахи плекають постійну пам'ять про смерть, готують себе до гідного переходу у вічність. Благодать – джерело всілякого життя і будь-якого буття, це – сила освячення і майбутнього преображення, тобто це – безкінечна мета створеного світу. Наслідок оскудіння, браку благодаті – вмирання світу, а апокаліптичні катастрофи є симптомами його передсмертної агонії. І саме тут бачимо інший, специфічний аспект чернецтва - його унікальне служіння світові. Молитвою свого очищеного серця монах «стяжає» благодать («Стяжати» - церковно-слов'янський термін, який українською означає «придбати», «набути»), «стяжає» Духа Святого. Фаворське світло його душі преображає не лише самого монаха, але й весь навколишній світ. Архімандрит Рафаїл (Карелін) вважає, що це світло реанімує людство. Згадаємо християнські паломництва до монастирів, до місць, де жили подвижники: Святий Дух освячує не лише душу, не лише особу подвижника, а навіть, речовину, з якою мав справу святий. Молитвами святих пустеля перетворюється у квітучий сад, із землі б'ють цілющі джерела, через речі, якими користувалися святі, подаються зцілення навіть через багато років після їхньої кончини. І навпаки: кожен гріх не лише знищує, вбиває людські душі, але і землю наче опалює прокляттям: “Убієна бисть земля іх кровми” (Пс. 105, 38) – сказав пророк Давид про жертви ідолопоклонників. Тому-то боротьба благодаті з гріхом є рушійною силою творчого, прогресивного у духовному сенсі, людського буття, можна сказати – сіллю землі.

Чернець, що прагне стяжати Божественне Світло у своїй душі, стає найбільшим добродієм для того самого світу, якого він зрікся і який покинув. У давнину святі отці назвали чернецтво ангельським образом, бо ж саме ченці є носіями на землі Божественного Світла, як сказано: “світло для ченців – ангели, світло для мирян – монахи”… Перше світло – Пресвята Тройця, друге – ангели, третє – монахи, молитовники за світ. Але для світу, що схильний визнати лише зовнішні подвиги і зовнішні чесноти, містичне вчення про Фаворське світло є чужим. Життя східного монаха – це шукання Фаворського світла. Цікаво, що раціоналістичний Захід вчення про Фаворське світло, яке пронизує всю патристику і є серцем Православ'я, називає єрессю паламізму і забобоном ісихастів. Межа розділу між східним і західним християнством пролягла не лише через догмати і церковну структуру, але й через галузь містики.

Релігійні раціоналісти втратили відчуття різниці між властивостями душі і духу, підмінили одне іншим, «переплутали грішне з праведним». Запевняють, що для розвитку душевних сил та здібностей не потрібно ні посту, ні мовчанки, ні внутрішньої молитви, ані боротьби з помислами чи викорінення пристрастей. Там вистачає науки, філософії, мистецтва… Душевне піднесення викликає захоплення світу, а до справжньої духовності, тобто до включення у вічність, він залишається глухим і сліпим. З поступовим падінням духовності раціоналізм – під виглядом схоластики, а пізніше релігійного матеріалізму – поступово витісняє містику, а саму релігію намагається перетворити в утилітарну систему суспільних відносин, у чисто світський інститут, у «фабрику» людського щастя.

Очевидно, що при такій підміні вічного дочасним, небесного – земним, релігійні раціоналісти намагаються і чернецтво асимілювати зі світом, включають його у свою гуманітарну програму. Колись чернецтво було подібне до Марії, яка у глибокому мовчанні сиділа біля ніг Іісуса, жадібно ловлячи кожне Його слово, а світ бажає перетворити чернецтво у Марфу, яка про все дбає, можливо, що й потрібне, та не про головне. Служіння Марфи є богоугодним і благословенним доти, доки вона не починає докоряти сестрі…

Без сумніву, кожен чернець, крім молитви, має своє рукоділля, бо мусить трудитися. Це рукоділля виконується з молитвою, не заважаючи їй, а допомагаючи. Звичайно, монах повинен сам заробляти на своє утримання. У кіновії всі обов'язки розподіляються поміж братією, кожен несе відповідальність за певну ділянку роботи для загального добра. Але всі давні устави зазначають, що, як тільки пролунає перший сигнал збору на спільну молитву, всі залишають свої справи і поспішають у храм. Крім того, робота в монастирі завжди виконується з молитвою. Монастирські роботи називають послухом, церковно-слов'янською послушанієм, бо вони виконуються не власної волі, а за благословенням настоятеля. Але вираз “послушаніє (послух) вище від посту і молитви” має на увазі не роботу в монастирі, а необхідність відречення від своєї волі, від свого “Я”. Ця чеснота справді ставиться вище від усього, бо один поклон всупереч своєї волі є важливішим, аніж сто поклонів зі своєї волі, за власним бажанням для свого задоволення або навіть для своєї слави.

“Служіння Церкви - різноманітне”, – зазначає свят. Василій Великий. Кожен в ній повинен робити те, до чого покликаний. Пам'ятаємо, як апостол Павло порівнює Церкву з тілом, що складається із різних членів. У ній око не може бути рукою, рука – серцем… (пор. 1 Кор. 12, 27). У цьому містичному Тілі Христовому чернець має нести служіння, що йому притаманне. Багато хто з богословів називає чернецтво серцем Церкви. Вважаю, що доречніше назвати чернецтво легенями Церкви (виходячи з того, що молитва – це дихання душі), серце ж – єпископ. Монашество здатне втамувати найстрашніший голод людства - голод духовний. Милосердя щодо тіла здатні творити всі люди, не лише християни. Милосердя ж щодо душі можуть творити християни, що живуть у світі, а до милосердя духовного по-справжньому здатні виключно аскети. Чернецтво дбайливо зберігає вчення про внутрішню Іісусову молитву, про очищення серця від пристрастей у боротьбі з демонами, про те, як досягається пізнання Бога.

Монастир – сторожова вежа Церкви. Старець Паїсій Афонський ще порівнює монастирі з маяками, і застерігає, що неприпустимо перетворювати їх на вуличні ліхтарі. Коли монах покидає келію, залишає мовчання (подвиг мовчазності) і йде у світ, то світло молитви, яке оточує його, меркне і згасає. І тоді світ бачить в такому монахові не світло, а людські немочі, і не спасається через нього, а навпаки, спокушається ним. Хоча відомі і приклади святих, які покидали свої затвори із любові до людей, але це відбувалося за особливим Божим одкровенням і, переважно, наприкінці їхнього подвигу (преподобні Серафим Саровський, Оптинські старці, Паїсій Афонський та інші).

Монахів – хочеться назвати справжніми християнами, які намагаються жити згідно з євангельськими заповідями. Христос ставить до кожного, хто хоче бути Його щирим послідовником, наступні першочергові вимоги:

1. Зречись самого себе;

2. Візьми хрест свій;

3. І йди за Мною (Мф. 19, 21).

Зректися себе – це не лише зректися власності, маєтків, залишити сім'ю, покинути батьківщину… Вимога тут куди більша: слід зректися власного “Я”, покинути свої помисли, відсікти власні міркування, відмовитися від своїх почуттів та бажань, очистити ум не лише від усього гріховного, але від усього, що є тимчасовим, що минає…

Залишити, відкинути все – це більше, ніж жити і працювати заради Христа. Це означає жити Самим Христом і лише Христом. Раціоналісти хочуть, як уже було сказано, перетворити чернецтво з тайни любові людської душі до Бога у видиме служіння людству, хочуть, за словами архімандрита Рафаїла (Кареліна), перекласти Пісню пісень на мову прози. Західна Церква розділила чернецтво за спеціальностями, з визначеними конкретними програмами. Монаші обіти тут розглядаються як зручна, відпрацьована форма для звершення добрих діл, для здобування “заслуг” перед Богом. (Звідси – небезпека спотворення справжнього змісту Спасителевої перестроги, що “без Мене не можете робити нічесоже”, тобто, що людина без Бога нічого доброго зробити не може”). Кожен західний монаший орден має свій загальний статут, і, що характерно, ці статути постійно міняються, обновлюються відповідно до вимог часу. Знаємо, що в Католицькій Церкві є і монастирі з дуже суворими статутами, так звані “кляузурові”, але їх залишилось вкрай мало, вони існують як виняток. І все ж уже саме їх існування показує, що чернецтво як потребу християнського духу в його єстві, в глибині, знищити неможливо. Чернецтво – це зовнішнє і внутрішнє віддалення від світу. Монах - наче оранжерейна рослина: коли холод зовнішнього середовища проникає у щілини оранжереї – квіти гинуть, на їхньому місці виростає бур'ян. Невідповідність між чернечими обітами і постійним перебуванням у світі викликає глибоке внутрішнє невдоволення і дискомфорт. Вже згадувалося, що раціоналізм є характерною рисою західного чернецтва. До речі, теорія “добрих справ” (заслуг) може породити душевний світ містики, де верх беруть емоції. Це – містика яскравих поетичних натхнень, екстатичних станів. Людина насолоджується своїми переживаннями. Ця чуттєва містика може бути настільки сильною, що у її послідовника з'являються стигмати – рани на руках і ногах – від візуального уявлення Іісуса розп'ятого, від гордовитого ототожнення себе з Ним. Знаємо, що і у Львові були такі особи: відомий Стефан Навроцький, Фаустина та ін. Православна містика теж веде мову про уподібнення Христу, але іншим шляхом - через внутрішній подвиг очищення серця, через стяжання Духа Святого. У католицькій містиці уподібнення намагаються досягнути шляхом зовнішнього наслідування і методом яскравих образних медитацій. Православний аскет ніколи не співставляє себе з Христом: чим вище він піднімається по духовній “ліствиці”, тим більше бачить всю свою гріховність, бо благодать відкриває йому всі найпотаємніші куточки його душі, він помічає, які небезпечні пристрасті там гніздяться і усвідомлює всю свою безпорадність у боротьбі з ними. “Аще не Господь” захоче звільнити його – нічого не вийде. І подвижник смиряється дедалі більше. Його подвиг звершується таємно, не напоказ. Господь Сам, коли це потрібно, являє людям Свого угодника. Люди йдуть в далеку дорогу, щоб зустрітися зі старцем, узяти благословення, попросити поради… Часом така зустріч з аскетом ставала чи не найважливішою подією в житті людини. Відкривався сенс життя, людина каялася, відверталася від життя гріховного, преображалася. Світло, яке сяяло в серці подвижника, відбивалося, наче в дзеркалі, у душі кожного, хто з ним спілкувався.

Життя у мовчанні та молитві, беззаперечно, є важчим від подвигів милосердя. Творець внутрішньої молитви вступає в битву з силами зла, і ця битва - дуже жорстока. У патериках описані випадки, коли демони умовляли монахів вийти з монастиря, покинути усамітнення, щоб творити добрі діла “в миру” (у світі). По тому, з якою силою повстає нечистий проти молитви, бачимо, як він її боїться, наскільки вона ненависна йому. Здається, все пекло навалюється на молитвеника, часом ця духовна брань є настільки сильною, що людина згодна виконувати замість молитви найважчу роботу. “Дай кров і прийми дух”, – вчать святі отці. На жаль, світ не бачить і не розуміє, що монах піднімається вгору по сходинках, які залиті його ж кров'ю.

Отже, монашество – це життя внутрішнє і потаємне, це абсолютне виявлення духу християнства як вузького шляху, що веде до Небесного Царства. Зосередженість монаха на внутрішньому житті не означає егоїзму чи відсутності любові до ближнього: перебуваючи поза світською суєтою, монах не забуває про людей. Він в тиші своєї келії молиться за весь світ. Хочеться закінчити ці роздуми словами преподобного Силуана Афонського: “Дехто каже, що монахи повинні служити світові, щоб не їли задарма народний хліб, проте слід зрозуміти, в чому полягає це служіння і чим монах повинен допомагати світові. Монах – молитвеник за весь світ і в цьому полягає його головна справа… Завдяки монахам на землі ніколи не припиняється молитва, і в цьому – користь для всього світу… Преподобний Сергій постом і молитвою допоміг руському народові звільнитися від татарського іга. Преподобний Серафим в думці помолився, і Дух Святий зійшов на Мотовилова. І це є справа монахів… Ти, можливо, скажеш, що тепер немає таких монахів, які молилися би за весь світ, а я тобі скажу, що коли не буде на землі молитвеників, то світ закінчиться… Світ стоїть молитвами святих.”

Література:

Казанский П.С. История православного монашества на Востоке. М., 1854.
Концевич И.М. Стяжание Духа Святого в путях Древней Руси. Париж, 1952.
Феномен русского старчества. М., 2006.
Архим. Рафаил (Карелин). Тайна спасения. Спасо-Преображенский Мгарский монастир, 2004. С. 194-218.
Игум. Иларион (Алфеев). Таинство веры. Клин, 2000. С. 184-195.
Паисий Святогорец. Духовное пробуждение. М., 2001.
Игум. Никон (Воробьёв). Нам оставлено покаяние. М., 2002.