Перш за все, передаю Вам, всім учасникам конференції вітання і побажання допомоги Божої в нашій роботі Предстоятеля Української православної Церкви Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира. ПРИВІТАЛЬНЕ СЛОВО
Голови відділу Української Православної Церкви
по взаємодії з Збройними Силами
та іншими військовими формуваннями України
Голови Синодальної Богословської комісії УПЦ
архієпископа Львівського і Галицького АВГУСТИНАШановні учасники конференції!
Нині людство вступає в нове тисячоліття. Вступає з пам'яттю про минуле і одночасно з новими надіями на краще в майбутньому. Двохтисячолітній досвід втілення в життя християнських ціннощів, виховання людей в дусі миролюбства і любові свідчить, що це - непростий процес і прагнення досягти успіху у місіонерському і духовно-просвітницькому служінні потребує постійної наполегливості і кропіткої праці.
Церква Христова покликана до такої місії і в своєму служінні "далеким і близьким" (Єф. 2, 17) вона прагне освятити всі галузі життя, всі форми позитивної людської творчості, всі види конструктивної діяльності, бо, і це особливо актуально сьогодні, адже Церкві дана духовна сила перемагати в світі зло і руїну тим, хто прагне цього, допомагає всім визволитися з полону пристрастей, подолати гріховні перепони на своєму шляху.
Наша дійсність з її негативними явищами в суспільстві, в тому числі і в Збройних Силах, вимагає спільних зусиль Церкви, держави і суспільства у справі духовного і морального виховання військовослужбовців.
Християнське виховання - це процес побудови міцної, надійної моральної і духовної основи людини. Необхідно розрізняти поняття світського виховання і виховання релігійного. Будь-яке відірване від релігії виховання - чи то родинне, чи то шкільне - має на меті тимчасові життєві цілі, пов'язані з потребами сім'ї, суспільства або держави. Релігійне виховання дбає про духовний розвиток особистості, що грунтується на вічних Божественних принципах, її постійне вдосконалення для того, щоб людина стала гідною Царства Небесного.
Під час всієї своєї багатовікової історії Православна Церква освячувала військовий обов'язок захисника Батьківщини. Православні священики завжди були разом з воїнами, особливо під час воєнних дій, укріпляли віру і духовну міць солдат. Дуже красномовно свідчать про це цифри. Наприклад, в роки першої світової війни більше 5 тисяч православних священнослужителів опікувалися фронтовиками. У зв'язку з цим, хочу звернути увагу на те, що сьогодні в Польщі, де біля 90% населення визнають римо-католицизм, в Збройних Силах є військові капелани декількох конфесій. Але тільки два військові єпископи мають чин генерала: римо-католицький і православний. Цим виявляється відзначення державою великої ролі, саме: католицьких і православних військових священиків в війську Польському під час війни.
В минулому столітті ставились особливі вимоги до духовних наставників воїнів. Вони були сформульовані таким чином: "Необхідно ...показувати собою приклад суворого виконання християнських обов'язків... Необхідно намагатися мати при полках хороших, розумних і людинолюбних священиків: вони повинні бути першими наставниками в моральності і втіхою солдат в їх терпіннях тілесних і душевних, повинні ...підбадьорювати їх, вселяти надію на ласку Божу...". На полкових священиків покладалися обов'язки "зберігати себе в чистоті і моральності, виявляти до старших повагу, послух і покору, у всьому бути прикладом військовикам; ...вселяти в них християнську любов до Бога і ближніх, повагу до верховної влади...; бути готовими перемогти або покласти за віру і Батьківщину свої душі".
На прикладі наших героїчних попередників ми бачимо, що принести в жертву себе не можна без глибокого морального переконання, що коріниться в самому серці людини. Якщо людина всією душею і свідомістю розуміє, що, служачи Батьківщині, захищаючи свою сім'ю, близьких, свій народ, вона оберігає мир, спокій, свободу, виконує волю Божу, тоді вона може свідомо, сміливо і навіть з радістю віддати своє життя задля цього.
"Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх" (Ін. 15, 13). Нагадуючи про ці слова Христові, Церква благословляє ратний подвиг і молиться за людей, які взяли в руки зброю, щоб запобігти виникненню військової агресії чи покласти край антилюдським діям.
Моральним обов'язком християн, а тим більше, духовенства, незалежно від настроїв і орієнтацій політичних лідерів, залишається постійний заклик до пошуку взаємного розуміння і прощення, до відмови від насильства, до мирного вирішення існуючих міждержавних, міжнаціональних проблем, допомогти "спрямувати ноги наші на шлях миру" (Лк. 1, 79).
Сьогодні Свята Церква робить все для того, щоб в нашому суспільстві відродилося повага до військовика. Присутність представників Церкви в Збройних Силах Україні, безумовно, необхідна. Сьогодні в багатьох країнах світу, в т.ч. майже в усій Європі існує інститут військового духовенства на державному утриманні. З цілої низки причин в Україні нині запровадити такий інститут неможливо, хіба через декілька років, і то за умови співпраці Церкви і держави в галузі підготовки відповідних кадрів. Однак, ніщо не заважає зараз робити у цьому напрямі те, що можливо.
Представники Церкви можуть займатися у війську не лише духовною роботою, але й брати участь у патріотичному вихованні, культурно-просвітницькій роботі, сприяти змістовному використанню воїнами вільного часу.
Крім забезпечення конституційного права військовослужбовця на задоволення своїх релігійних потреб, присутність духовенства у Збройних Силах полегшить адаптацію молодих солдат, сприятиме усуненню жорстокості, зокрема "дідівщини", попередженню випадків самогубства, певному умиротворенню у військових колективах, допомагатиме ідейному налаштуванню воїнів на самовіддане служіння своєму народові і Батьківщині на основі жертовної любові до неї. До речі, Українська Православна Церква вже уклала угоди про співпрацю з деякими військовими формуваннями. Тим, хто ще сумнівається в необхідності такої справи, варто поцікавитися у військових, які вже взаємодіють з духовенством, як вони оцінюють наслідки співпраці.
У свою чергу військове керівництво, командування повинно виявити добру волю до співпраці і не боятися, не уникати реальної співпраці. Церква нікого не примушує до віри, молитви, обряду, а приходить в армію і на флот до тих, хто хоче її слухати.
Користуючись нагодою, від імені православних учасників поїздки, а можливо і всіх паломників, хочу ще раз подякувати Владиці Михаїлу, Владиці Станіславу і панові генералові за цю велику справу. І дуже добре, що в Збройних Силах воєначальники і командири все розуміють і налаштовані на розвиток співпраці конструктивно. На прикладі останньої паломницької поїздки до Франції і інших країн Європи (зауважу, що я подорожував вдруге) ми ще раз переконуємося, яку велику роль в політиці і державному житті мають особистості. Завдяки розумній організації і керівництву паломництвом пана генерала Коберського Людвіга Вацлавовича це був справжній прорив у Європу наших Збройних Сил.
Шановні учасники конференції! Вітаючи усіх вас у древньому місті Львові, бажаю плідної роботи і сподіваюсь, що результати конференції стануть суттєвим вкладом у подальшого налагодження взаємовідносин між Церквою і Армією в Україні, у християнізацію військового середовища.
Хай Господь благословить усіх нас!
11.10.2000 р. м. Львів
Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії УПЦ
Голова відділу УПЦ по взаємодії з Збройними Силами
та іншими військовими формуваннями УкраїниВ ХХ ст. людство дожило до світових війн, до неймовірних для предків і реальних для нас, засобів масового знищення. Безумовно, війна як явище, суперечить самим основам християнства. Як було б відрадно, як би на наших очах сповнилось пророцтво Ісайї: “перекують свої мечі на рала, а списи свої на серпи. Народ на народ не буде меча підіймати, і не вчитимуться більше воювати” (Іс. 2, 4). Але пророцтво відноситься до царства Месії – Христа, і було б легковажним нехтувати реальністю і впадати в нездійсненні мрії. Доповідь на Міжнародній
ювілейній військово-християнській конференції
(Львів, 11-13.10.2000 р.)Ставлення Православної Церкви до проблеми війни і миру,
а також злочинності і покарання за матеріалами
Ювілейного Архієрейського Собору Руської Православної Церкви 2000 рокуКожна держава вправі мати військо і боронитися від зовнішніх ворогів, захищати від наруги свою землю, народні святині і права своїх громадян. Православна Церква завжди турбувалася про духовний стан воїнства, щоб люди, які несуть ратну службу Вітчизні, знаходилися під особливим покровом Господнім. Традиції церковної опіки про воїнів в Україні, перервані де на 70, а де на 50 років, знову відроджуються. Тепер ніхто не заперечує, важливість виховання християнських чеснот воїна: милість до переможених, хоробрість в бою, жертовність, доброзичливе ставлення до мирного населення, покладання життя свого на волю Божу, з повною надією на Його милосердя.
Не випадково в свій час воїни зверталися до святого Іоана Хрестителя з питанням "що їм робити?". Великий Пророк, не заперечуючи необхідності військової служби, відповів: "Нікого не ображайте, не обманюйте, і задовольняйтесь своєю платою", тобто виконуйте свій обов'язок гідно свого покликання.
З прийняттям християнства на землях Київської Русі наші православні військовики завжди виховувалися в високоморальному християнському ідеалі.
В тлумаченні проблем війни, миру і релігії необхідно зазначити релігійне розуміння причин, сутності, соціального характеру, класифікації, ходу і результату війн, релігійну інтерпретацію миру і практичну миротворчу діяльність сучасної Церкви. Громадські дискусії з участю релігійних діячів, протести проти ядерних випробувань, вимоги альтернативної військової служби, інші антимілітарні акції - такий спектр антивоєнних виступів християн-миротворців.
Використання священного дару життя мирних людей, які не мають відношення до конфлікту, ради досягнення воєнних чи політичних цілей є злочином не тільки з точки зору моральності, але й з позиції нерелігійного погляду на цінність людського життя. Безпристрасне розуміння історичного процесу зі всією очевидністю свідчить про неминучий крах ідей і надій тих, хто в своїх інтересах користується подібними нелюдськими методами. Такий шлях справді безумний.
"Горе бунтівничому, сплюгавленому місту, що утискає. Воно голосу не слухалося, науки не приймало на Господа не покладалося, до свого Бога не наближалось" (Соф. 3, 1-2). Всі народи, від імені яких діється подібне, повинні зупинити безумців у своєму середовищі і знову проявити волю до миру. Разом з тим, у цьому питанні не повинно бути політики "подвійного стандарту". Мир може бути тільки справедливим. Наприклад, знищення і вигнання зі своєї землі величезної кількості мирних людей ніколи не може стати кроком до миру, але буде причиною ще більшої жорстокості.
Війна є фізичним проявом схованої духовної недуги людства - братовбивчої ненависті (Бут. 4, 3-12). Війна є зло. Причина її, як і зла в людині взагалі, - гріховне зловживання богоданною свободою, "бо від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, кражі, лжесвідчення, хула" (Мф. 15,19).
Несучи людям благу звістку примирення (Рим. 10,15), але знаходячись у "світі цьому", що перебуває в злі (1 Ін. 5.19) і наповнений насильства, християни мимоволі зустрічаються з життєвою необхідністю бути задіяним у різноманітних конфліктах, війнах. Признаючи війну злом, Церква усе ж не забороняє своїм чадам брати участь у бойових діях, якщо мова йде про захист ближніх і відновленні потоптаної справедливості. Тоді війна вважається хоча і небажаним, але вимушеним засобом. Православ'я за всіх часів ставилося з найглибшою повагою до воїнів, що ціною власного життя оберігали життя і безпеку ближніх. Є воїни, яких Свята Церква зарахувала до лику святих, з огляду на їх християнські чесноти і усвідомлюючи, що їх стосуються слова Христа: "Немає більше тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх" (Ін. 15, 13).
"Хто візьме меч, від меча й загине" (Мф. 26, 52), - у цих словах Спасителя знаходить виправдання ідея справедливої війни. З християнської точки зору, поняття моральної правди в міжнародних відносинах повинно спиратися на такі основні принципи: любов до своїх ближніх, свого народу і Батьківщини; розуміння потреб інших народів; переконання в тому, що благу свого народу неможливо служити аморальними засобами. Ці три принципи визначили моральні межі війни, що були вироблені християнським світом у Середньовіччя, коли люди намагалися приборкати стихію військового насильства. Вже тоді існувала переконаність, що війна повинна вестися по визначених правилах.
Випрацювання високих правових норм у міжнародних відношеннях було б неможливим без того морального впливу, що зробило християнство на розум і серця людей. Вимоги справедливості у війні насправді рідко задовольнялися, але сама постановка питання про справедливість часом утримувала воюючих людей від надмірної жорстокості.
У західній християнській традиції при визначенні справедливості війни звичайно наводять ряд чинників, що обумовлюють допустимість початку війни на своїй або чужій території. До їхнього числа можна віднести такі: війну варто оголошувати заради відновлення справедливості; війну має право оголосити тільки законна влада; право на використання сили повинно належати не окремим особам або групам осіб, а лигітивним представникам цивільної влади; війна може бути оголошена тільки після того, як будуть вичерпані всі мирні засоби для ведення переговорів із протилежною стороною і відновлення вихідної ситуації; війну варто оголошувати тільки в тому випадку, якщо є цілком обгрунтовані сподівання на досягнення поставлених цілей; плановані військові втрати і руйнації повинні відповідати ситуації і цілям війни (принцип пропорційності засобів); під час війни необхідно забезпечити захист цивільного населення від прямих військових акцій; війну можна виправдати тільки прагненням відновити мир і порядок.
У теперішній системі міжнародних відносин часом буває складно відрізнити агресивну війну від оборонної. Питання про підтримку або осуд Церквою військових дій вимагає окремого розгляду кожен раз, коли вони починаються або з'являється небезпека їхнього початку.
Одним із явних ознак, за якими можна судити про правоту або неправоту воюючихсторін, є методи ведення війни, а також ставлення до полонених і мирного населення противника, особливо дітей, жінок, людей похилого віку. Навіть захищаючись від нападу, коли одночасно чинити всіляке зло, по своєму духовному і моральному стані виявитися таким же, як загарбники. Війна повинна вестися з гнівом праведним, але не зі злобою, ненаситністю, похіттю (1 Ін. 2, 16) і іншими породженнями пекла. Найбільш правильну оцінку війни як подвигу або, навпаки, розбою можна зробити, лише виходячи з аналізу морального стану тих, хто воює. "Не радій, коли хтось умирає: пам'ятай, що кожен скінчиться", - говорить Священне Писання (Сир. 8, 7). Гуманне відношення до поранених і полонених у християн грунтується на словах апостола Павла: "Не бувай переможений злом, але перемагай зло добром" (Рим. 12, 21).
Зло і боротьба з ним повинні бути абсолютно розділені, тому що, борючись із гріхом, важливо не прилучитися до нього. В усіх життєвих ситуаціях, пов'язаних із необхідністю застосування сили, серце людини не повинно піддаватися владі недобрих почуттів, що ріднять його з нечистими духами і що уподібнюють їм. Лише перемога над злом у своїй душі відкриває людині можливість справедливого застосування сили. Такий погляд, стверджуючи у стосунках між людьми верховенство любові, рішуче відхиляє ідею неспротиву злу силою. Моральний християнський закон засуджує не боротьбу зі злом, не застосування сили стосовно його носія і навіть не позбавлення життя в якості останньої міри, але злість серця людського, бажання приниження і погибели кому б то не було.
У зв'язку з цим, Церква має особливе піклування про воїнство, виховуючи його в дусі вірності високим моральним ідеалам.
Мир у Новому Завіті, як і в Старому, розглядається як дарунок Божої любові. Він тотожний есхатологічному спасінню. Мир у Новому Завіті - це нормальний благодатний стан людської душі, звільненої від рабства гріху. Саме про це говорять побажання "благодаті і миру" на початку послань святого апостола Павла. Цей мир - дарунок Святого Духа (Рим. 15, 13; Гал. 5, 22). Стан примиренності з Богом є нормальним станом творіння, "тому що Бог не є Бог безладу, а миру" (1 Кор. 14, 33). Психологічно цей стан виражається у внутрішньому порядку душі, коли радість і мир у вірі (Рим. 15.13) стають майже синонімами.
Мир, по благодаті Божій, характеризує життя Церкви у внутрішньому і зовнішньому аспектах. Але, зрозуміло, благодатний дарунок миру залежить і від людських зусиль. Дарунки Духа Святого виявляються лише там, де існує зустрічний рух людського серця, покаянно спрямованого до правди Божої. Дарунок миру виявляє себе, коли християни прагнуть його, "безперестанно пам'ятаючи про ваше діло віри, і труд любові, і терпіння уповання на Господа нашого Ісуса Христа" (1 Фес. 1, 3). Прагнення до миру кожного окремого члена тіла Христового повинно бути незалежним від часу і від умов життя. Мир, як дарунок Божий, що внутрішньо змінює людину, повинен виявлятися і зовні. Його варто зберігати і зігрівати (2 Тим. 1.6), а тому миротворчість стає завданням Церкви Христової: "Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми" (Рим. 12, 18); намагайтеся "зберігати єдність духу в союзі миру" (Єф. 4, 3). Новозавітний заклик до миротворчості спирається на особистий приклад Спасителя і Його вчення. І якщо заповіді про неспротив злому (Мф. 5, 39), любові до ворогів (Мф. 5, 44) і прощенні (Мф. 6, 14-15) звернені насамперед до особистості, то заповідь про миротворчість - "Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться" (Мф. 5, 9) - має безпосереднє відношення до соціальної етики.
Православна Церква намагається здійснювати миротворче служіння як у національному, так і в міжнародному масштабі, намагаючись розв'язати різноманітні протиріччя і призвести до згоди народи, етнічні групи, уряди, політичні сили. Для цього вона звертає своє слово до влади і інших впливових прошарків суспільства, а також докладає зусиль для організації переговорів ворогуючих сторін і для надання допомоги стражденним. Церква також протистоїть пропаганді війни і насильства, так само як і різноманітним проявам ненависті, спроможної спровокувати братовбивчі сутички.
Впродовж останніх семи тисяч років мирний час був лише нестійкою паузою між війнами. Так, тільки за останні 3600 років на земній кулі відбулося 14 тисяч війн, з них 3500 великих, з них понад 21250 велося в Європі. За цей час загалом тільки 292 роки були без війни. Війни забрали понад мільярд людських життів. Крім цього, у 150 регіональних і локальних війнах, які після другої світової війни загалом складають понад 500 років війни, було вбито понад 20 мільйонів людей, тобто вдвічі більше, ніж у першій світовій війні. Християнам війни не потрібні. Нам потрібен мир, любов і Божа ласка, щоб жити щасливо у мирі з усіма.
Злочинність, покарання, виправлення. Християни покликані бути законослухняними громадянами земної Батьківщини, пам'ятаючи, що всяка душа повинна бути покірна "вищій владі" (Рим. 13, 1), і одночасно пам'ятаючи Христову заповідь віддавати "кесареве кесареві, а Божі Богові" (Лк. 20, 25). Але людська гріховність породжує злочин - порушення меж, призначених законом. Водночас поняття гріха, установлене православними моральними нормами, набагато ширше, чим уявлення світського права про злочини.
Головним джерелом злочину є затьмарений стан людської душі: "Від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, кражі, лжесвідчення, хула" (Мф. 15,19). Необхідно також визнати, що часом злочинності сприяють економічні і соціальні обставини, слабкість державної влади, відсутність законного порядку. Кримінальні співтовариства можуть проникати в державні установи, щоб використовувати їх у своїх цілях. Нарешті, сама влада, роблячи протизаконні дії, може ставати правопорушником. Особливо небезпечною є злочинність, що прикривається політичними і псевдорелігійними мотивами, - тероризм тощо.
Профілактика злочинності можлива насамперед через виховання і просвітництво, спрямовані на утвердження в суспільстві духовних і моральних цінностей. У цій справі Православна Церква покликана до активної взаємодії зі школою, засобами масової інформації, правоохоронними органами. При відсутності в народі позитивного морального ідеалу ніякі примусові заходи, залякування або покарання не зможуть зупинити злої волі. Саме тому кращою формою запобігання порушень закону є проповідь чесного і гідного способу життя, особливо в середовищі дітей і юнацтва. Особливу увагу при цьому потрібно приділяти особам, що входять у так звані групи ризику або вже скоїли перші правопорушення. Про таких людей повинно бути особливе пастирське і просвітницьке піклування. Православні священнослужителі і миряни покликані брати участь і в подоланні соціальних причин злочинності, турбуючись про справедливий устрій держави й економіки, про фахову і життєву реалізацію кожного члена товариства.
Водночас, Церква наполягає на необхідності людяного відношення до підозрюваних, підслідних і громадян, викритих у намірі порушити закон. Жорстоке і поводження з такими людьми здатне утвердити їх на неправильному шляху або штовхнути на нього. От чому особи, не засуджені по законному вироку, навіть знаходячись під вартою, не повинні обмежуватися в основних правах. Їм необхідно гарантувати захист і справедливий суд. Церквою засуджуються катування і різноманітні форми приниження підслідних. Навіть із метою допомоги правоохоронним органам священнослужитель не може порушувати таємницю сповіді або іншу таємницю, що охороняється законом (наприклад, таємницю усиновлення). У своєму піклуванні про душі заблукалих і засуджених пастирі, через покаяння дізнавшись про приховане від слідства і правосуддя, керуються таємницею сповіді.
Священнослужитель покликаний виявляти особливу пастирську чуйність у випадках, коли на сповіді йому стає відомо про злочин, що готується. Без винятків і при будь-яких обставинах свято зберігаючи таємницю сповіді, пастир одночасно зобов'язаний почати всі можливі зусилля для того, щоб злочинний намір не здійнився. У першу чергу, це стосується небезпеки людиновбивства, особливо масових жертв, можливих у випадку вчинення терористичного акту або виконання злочинного наказу під час війни. Пам'ятаючи про однакову цінність душі потенційного злочинця і наміченої ним жертви, священнослужитель повинен запевнити, що сподівається на щире покаяння, тобто на зречення від злого наміру. Якщо цього заклику не буде, пастир може, турбуючись про збереження таємниці особи, що сповідалася, й інших обставин, спроможних виявити його особистість, - попередити тих, життю кого загрожує небезпека. У важких випадках священнослужителю слід звернутися до єпархіального архієрея.
Скоєний і засуджений за законом злочин припускає справедливе покарання. Сенс його складається у виправленні людини, що порушила закон, а також в усуненні злочинця від суспільства й у припиненні його протиправної діяльності. Церква, не становлячись суддею людині, що преступила закон, покликана нести піклування про його душу. Саме тому вона розуміє покарання не як помсту, але як засіб внутрішнього очищення согрішившого.
Старозавітна традиція знає декілька видів покарання: страту, вигнання, обмеження свободи, тілесне покарання, грошову пеню або розпорядження принести жертву на релігійні цілі. Вигнання, виправні роботи і штраф зберігаються в якості покарання й у сучасному світі. Всі ці види судової кари не тільки мають сенс із погляду збереження суспільства від злої волі злочинця, але і покликані служити його виправленню. Так, позбавлення або обмеження свободи дає людині, що поставила себе поза суспільством, можливість переоцінити власне життя, щоб повернутися на свободу внутрішньо очищеним. Праця сприяє вихованню особистості, дозволяє придбати корисні навички. У процесі виправної праці гріховна стихія в надрах душі повинна поступитися місцем творінню, порядку, щиросердечному миру. Водночас важливо, щоб особи, що знаходяться в місцях позбавлення волі, потерпали від нелюдського ставлення, щоб умови їхнього утримання були такими, при котрих їхнє життя і здоров'я не піддавалось би небезпеці, а на їхній моральний стан не впливав би згубний приклад інших в'язнів. Для цього держава покликана піклуватися про ув'язнених, і в цій турботі їй повинні допомагати суспільство і Церква.
У християнстві добре ставлення до в'язнів заради їхнього виправлення має глибоку основу. Господь Ісус порівнює доброчинність щодо ув'язнених із служінням Собі: "В темниці був, і ви прийшли до Мене" (Мф. 25, 36). Історія зберегла множину прикладів допомоги святих угодників Божих людям, що знаходяться в ув'язненні. Святитель Інокентій, архієпископ Херсонський, звернувся в тюремній вологодській церкві до ув'язнених із таким словом: "Не для викриття вас прийшли ми сюди, а щоб викласти вам розраду і повчання. Бачите самі, як Свята Церква з усіма Таїнствами своїми наблизилася до вас, не віддаліться ж і ви від неї, наблизьтеся до неї вірою, покаянням і виправленням своїх звичок… Спаситель і тепер простягує з хреста руки до всіх, хто розкаюються; покайтеся і ви, і перейдете від смерті до життя! "
Виконуючи своє служіння в місцях позбавлення волі, Церква повинна влаштовувати там храми і молитовні кімнати, відправляти Таїнства і богослужіння, проводити пастирські бесіди з ув'язненими, поширювати духовну літературу. При цьому особливо важливим є особистий контакт із позбавленими свободи, включаючи відвідання місць їхнього безпосереднього перебування. Заслуговують усілякого заохочення листування з засудженими, збір і передача одягу, лікарських препаратів і інших необхідних речей. Така діяльність повинна бути спрямована не тільки на полегшення важкої долі ув'язнених, але і на допомогу у моральному зціленні покалічених душ. Їхній біль є болем усієї Матері-Церкви, що радіє радістю небесної і "за одного грішника, що покаявся" (Лк. 15, 10). Відродження піклування про душі ув'язнених стає найважливішим напрямком пастирського і місіонерського служіння, що потребує підтримки і розвитку.
Особлива міра покарання - страта - визнавалася в Старому Завіті. Вказівок на необхідність її скасування немає ні у Священному Писанні Нового Завіту, ні в Переданні й історичній спадщині Православної Церкви. Водночас, Церква часто приймала на себе обов'язок клопотання перед світською владою про засуджених на страту, просячи для них милості і зм'якшення покарання. Більш того, християнський моральний вплив виховав у свідомості людей негативне відношення до страти. Так, у Росії із середини XVIII сторіччя до революції 1905 року вона застосовувалася вкрай рідко. Для православної свідомості життя людини не закінчується з тілесною смертю - саме тому Церква не покидає турботи про душі засуджених до вищої міри покарання.
Скасування смертної кари дає більше можливостей для пастирської роботи з тими, що оступились, і для його власного покаяння. До того ж очевидно, що покарання смертю не може мати належного виховного значення, робить непоправної судову помилку, викликає неоднозначні почуття в народі. Сьогодні багато держав скасували страту за законом або не здійснюють її на практиці. Пам'ятаючи, що милосердя до грішної людини завжди переважає помсту, Церква вітає такі кроки державної влади. Водночас вона визнає, що питання про скасування або незастосування страти повинно вирішуватися суспільством вільно, з урахуванням стану злочинності, правоохоронної і судової систем, а найбільше - турботою про охорону життя доброчесних членів суспільства.
Бажаючи сприяти подоланню злочинності, Церква взаємодіє з правоохоронними органами. Шануючи працю їхніх робітників, спрямовану на захист громадян і Батьківщини від злочинних зазіхань, а також на виправлення злочинців, - Церква протягає їм руку допомоги. Така допомога може здійснюватися в різноманітних спільних виховних і просвітницьких заходах, спрямованих на профілактику і запобігання правопорушень, у науковій і культурній діяльності, у пастирській турботі щодо співробітників органів охорони порядку. Взаємодія Церкви і правоохоронної системи грунтується на основі церковних встановлень і спеціальних домовленостей із керівництвом відповідних відомств.
Проте найдійовішим у подоланні злочинності є пастирське служіння Церкви, особливо в таїнстві Покаяння. Будь-кому, хто кається в скоєному правопорушенні, у якості неодмінної умови звільненні від гріха священик повинен рішуче запропонувати відмовитися перед Лицем Божим від продовження злочинної діяльності. Тільки в такий спосіб людина буде дійсно здатна покинути шлях беззаконня і повернутися до доброчесного життя.
В кожний момент людина здійснює вибір (часто, не усвідомлюючи це): присвятити цей момент Богові або собі. Такий вибір неминучий. "Святе місце порожнім не буває",- так твердили наші пращури. Проте, святе місце, щоб в ньому можна було осісти, потребує праці над ним. Над цим ми сьогодні повинні замислитися.
Будемо сподіватися, що в нас вистачить мудрості, щоб, з ласки Божої, ми змогли зробити висновки і запропонувати нашій державній владі хороші рекомендації щодо розвитку співпраці Церкви та Збройних Сил і правоохоронних органів.
11.10.2000 р. м. Львів