Конференцiї

Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної Церкви

Виступ на ювілейній богословській
церковно-світській конференції "Церква і сучасність",
Києво-Печерська Лавра

ЦЕРКВА І СУЧАСНІСТЬ

Ми зібралися у винятково важливий і відповідальний час - в кінці сторіччя, на зламі тисячоріч. Коли 2000-й рік від Різдва Христового тільки починався, і всі міста і села світу, прикрашені, наповнювалися шумом ювілейних урочистостей, здавалося, що цей рік стане для більшості людей нескінченним святом, наповненим радістю. І хоча ми, люди Церкви, з гіркотою спостерігали, що при демонстрації "Мілленіума" складалося враження, ніби людство зовсім забуло, що привід для урочистостей дав не набір нулів у календарі, а таїнство Боговтілення. Однак при цьому все ж радісно було відзначити, що православні народи сприйняли 2000-й рік саме як Ювілей Християнства. Свідченням цього стало Різдвяне богослужіння Предстоятелів Помісних Православних Церков у Вифлеємі, в якому прийняли участь і глави держав, народи яких віками визнавали Православ'я.

Нам, православним України, було радісно бачити в їх колі і Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира, і Президента України, котрий, зворушений Різдвяними урочистостями, оголосив своє бажання сприяти подоланню розколів в Українському Православ'ї і об'єднанню всіх православних громадян України в єдину Церкву.

Але ось рік Ювілейних урочистостей залишився позаду. Час підвести підсумки і зробити висновки. Ми оглядаємося навколо. І що ж ми бачимо? Насамперед те, що найболючіше для нас, православних, - відсутність єдності, розуміння і любові всередині самого православного світу. В дні святкування Різдва 2000 року, коли Предстоятелі всіх Помісних Православних Церков вперше за останнє тисячоліття разом причастились від єдиної Чаші. Вірилося, що соборне служіння Предстоятелів стане втіленням одностайності і єдності всіх православних християн. Ювілейний рік завершується, і ми з гіркотою усвідомлюємо, що цього так і не сталося.

Наш біль сьогодні відчувається вдвоє гостріше, бо користуючись ситуацією, певні сили намагаються роз'єднати сім'ю Православних Помісних Церков і створити новий, вже вселенський розкол.

Поряд з тим треба зазначити, що страшною антитезою вифлеємської Євхаристії Патріархів став інший, повний трагізму, символ: сьогодні Град Давида, Дім Хліба, як пророчо називали Вифлеєм древні євреї, знову став оселею крові і сліз. Там сьогодні гинуть люди, знищуються святині, починає панувати зло. Ось такі дарунки приготувало людство Богонемовляті Христу до першого свята Його Різдва в новому тисячолітті. Мабуть, хтось відмахнеться і скаже: при чому тут людство, до чого тут ми, українці? Ну, б'ються, воюють між собою араби і євреї - не вперше, і не востаннє, що з того? Але давайте поглянемо на те, як ми завершуємо Ювілейний рік в Україні, вважаючи себе нащадками святого князя Володимира і славних своєю відданістю Православ'ю козаків? Так, ми поки що, слава Богу, не з'ясовуємо наших стосунків по-палестински. Хоча до цього, схоже, вже недалеко, особливо в Криму, та, мабуть, і в нас у Галичині. Але чи зросла в рік Ювілею Христового наша віра, чи в нашому ставленні до ближнього додалася нова краплина любові? Чи полюбили хоч на крихітку наші політики і чиновники той народ, що їх годує, що чекає від них вже не кращої долі, а хоч якихось позитивних зрушень? Чи стала наша Держава уважнішою і чуйнішою до такої делікатної сфери людських відносин, як релігія? Ні, їм, як і раніше, дорожчі свої амбіції і політична вигода. Чи стали ми, що віруємо у Христа, (хай і не з'єднаними!), але хоча б трішки терпимішими один до одного? Чи почали хоча б намагатися спробувати зрозуміти, вислухати один одного? Навряд чи...

Так хто ж ми і що творимо, забуваючи, що за все дамо відповідь перед Богом? Чи потрібні Йому наші ювілейні урочистості і святкування, якщо ми не стаємо хоч на сантиметр вищими в нашому духовному житті? Чи дуже ми відрізняємося від тих древніх, до яких звертався Господь через пророка Ісаю: "Навіщо мені безліч ваших жертв... Я пересичений всепаленнями... Не приносьте більше пустих дарів... Від ... святкувань ваших відвертається душа Моя. Вони для мене стали тягарем, вони мені незносні" (Іс. 1, 11-14).

Напевно, ніхто не стане заперечувати, що ювілейні заходи – не головне. Сьогодні потрібно, в першу чергу, щось інше, більш значиме і дійове. "Обмийтеся, станьте чистими; усуньте з перед моїх очей нікчемні ваші вчинки; перестаньте чинити зло! Навчітеся добро чинити; шукайте правди; захищайте пригнобленого; обороняйте сироту; заступайтеся за вдову!" (Іс. 1, 16-17), - ось чого чекає від нас Господь. Слід осмислити те, що сьогодні необхідно всім нам зробити, щоб розмови про духовне відродження нації, про співпрацю Церкви і держави на користь народу, про досягнення церковної єдності перестали бути лише піднесеною риторикою, а наповнилися б, нарешті, реальним змістом. Спробуймо чесно і неупереджено поглянути на наші проблеми і наші завдання.

В останньому десятиріччі стала загальною і хрестоматійною думка про те, що звільнений від ідеологічних пут радянської епохи наш народ почав масово повертатися в лоно Церкви. Безперечно, так воно і є. Але, радісно констатуючи цей факт, почивати на досягнутому було б великою помилкою. Людину недостатньо привести до Церкви, треба зробити так, щоб вона, по-перше, Її не покинула, зустрівшись з першими труднощами і спокусами на духовній ниві. А по-друге, якщо цього, на щастя, не відбулося, вона не повинна перетворитися в ерзац-християнина, що відводить лише 2-3 години в тиждень на "задоволення релігійних потреб" (або, точніше, "обов'язків"), а за межами церковної огорожі начисто забуває, що вона у купелі Хрещення співрозп'ялася з Христом і совоскресне з Ним для нового життя. Всі ми знаємо, що таких людей сьогодні чимало в кожній парафії, як чимало і тих, хто своє християнство перетворює на зразок фарисеїв у дріб'язкове і прискіпливе виконання комплексу обрядів і приписів, за якими при всій їхній важливості і необхідності, багато хто, на жаль, як за "окремими деревами", перестають бачити "ліс" - справжній подвиг несіння хреста.

Справді, Православ'я знову стало сьогодні в Україні, як і у всі минулі епохи її історії, вірою, що об'єднує переважну більшість наших співвітчизників. Але в даний час винятково важливо, щоб "друге хрещення" нашого народу, якщо так можна називати повернення, яке відбувається в останні роки, до віри батьків, перейшло в якісно іншу фазу - воцерковлення, щоб воно почало поширюватися всередину, прийняло форму глибшого засвоєння православної свідомості нашим народом. Не форма натільного хреста, не архітектура храму і навіть не обряд або мова богослужіння повинні визначати приналежність того або іншого віруючого до Православної Церкви, а, насамперед, засвоєння Її дорогоцінного Передання у всій його повноті. Всі православні віруючі повинні сприйняти Його так, щоб звіряти з традицією святих отців кожен свій крок, навчаючись розрізняти будь-яку фальшиву ноту в духовному житті.

Що для цього необхідно насамперед? Для визначення найважливіших орієнтирів, ми можемо обпертися на історичний досвід нашої Церкви. Пригадаймо, яким трагічним був Її стан після укладення Брестської унії. Що тоді врятувало Київську Церкву? Насамперед - мученицький подвиг тих, хто своєю кров'ю відстояв Православну віру. Але коли гострота гонінь згасла, необхідно було примножити збережену мучениками спадщину. Це великою мірою вдалося святителю Петру Могилі, при якому в Київській митрополії була не лише відновлена нормальна церковна структура, відроджене чернече і парафіяльне життя, але й почався винятковий за своїм значенням підйом православної культури. Саме завдяки розквіту могилянської вченості стало можливо успішно протистояти нечуваному тиску католицької експансії.

Перед нами сьогодні стоїть таке ж завдання - зберегти і збільшити те, що надбано ціною мученицької крові. Думаю, що не помилюся, якщо за аналогією з Могилянською епохою сформулюю наші теперішні завдання так: насамперед нам сьогодні необхідні дві речі: відродження справді православного пастирства і створення системи серйозного духовного просвітництва.

По-перше, якщо сучасний священик буде справжнім духівником, буде насправді нести в собі образ Христа і уподібнюватися Пастирю, що віддає життя за овець Своїх (Ін. 10, 11), буде і паства його справжнім народом церковним, Тілом Христовим, а не арифметичною сумою індивідів, чиє Православ'я закінчується за межами храму. Буде священик істинною душею громади, отцем духовним для своїх парафіян - цій парафії - малій Церкві - не буде страшна ні спокуса розколу, ні прозелітизм заморських духовних мародерів. Нині, як ніколи, потрібні справжні пастирі.

У справі поліпшення пастирської роботи сьогодні винятково велика роль належить єпископату і духовним школам. Кожен архієрей розуміє, що обов'язок архіпастиря зобов'язує його не тільки адмініструвати у своїх єпархіях. Архіпастир - це сугубий пастир: пастир вівцям і пастир пастирям. Саме від нього, як і від наших духовних шкіл, залежить виховання і підготовка священиків-подвижників, яких так потребує сьогодні наша Церква.

Гранично гостро стоїть сьогодні питання про необхідність підвищення рівня духовного просвітництва. Без обгрунтованої підготовки як по церковних, так і по світських дисциплінах сучасний священик не може здійснювати своє служіння. Це те ж саме, якби неозброєний пастух узявся б обороняти свою отару від зграї вовків голими руками. Спокуси сучасного світу настільки великі, що священик повинен, в першу чергу, бездоганно знати Святе Письмо, щоб здолати в суперечці добре навчених і грамотних на цитати протестантських проповідників. Досконало знати церковну і громадянську історію для відбиття лукавих фальсифікацій розкольників і католицьких місіонерів. Наш клірик повинен розбиратися в природознавчих науках, інакше атеїсти поб'ють його аргументами з фізики і біології. Нарешті, він повинен вивчити тонкощі філософії і психології, осягнути, як це не огидно, особливості теософського марення і кришнаїтських нісенітниць, бо в інакше з сучасною людиною неможливо буде навіть почати діалог. І ніякі посилання на апостольську простоту або чернечий інтелектуальний мінімалізм у даному випадку неможливі. Спастись, безперечно, можна і без цих знань. Але тоді їдь, будь-ласка, на Афон чи забирайся в Карпатські гори і спасайся. Якщо ж хочеш допомогти спастись і іншим, ставши пастирем і здійснюючи апостольське служіння в сучасному світі, - то вчися розуміти сучасну людину і розмовляй з нею на зрозумілій їй мові, залишаючись при цьому самим собою і ні на йоту не відступаючи від Євангелії.

Безумовно, важливо добре підготувати кандидатів у клір, але не менш важливо готувати належним чином і мирян. Ще раз дозволю собі звернутися за аналогією в епоху стояння православних проти Брестської унії. Тоді важливим чинником, що сприяв супротиву уніатській агресії, став дуже високий рівень духовної освіти і, як наслідок, не менше високий рівень православної свідомості, яку більшість мирян мали завдяки братським школам. Пригадайте персонажів гоголівського "Тараса Бульби": майбутні козаки вважали за необхідне вивчиться в колегії або хоча б бурсі, отримати не тільки світську освіту, але й осягнути основи духовних дисциплін. А тепер поміркуймо: чи вдалося б сьогодні розкольникам відібрати в Україні стільки парафій, якби наші теперішні парафіяни мали про Православ'я таке уявлення, як козаки XVII сторіччя? Зате тих, хто будь-якого, ряженого в рясу, з хрестом на грудях, приймає за священика, не розбираючись ні в ділах, ні в словах його, повести за собою сьогодні може будь-який пройдисвіт.

Досвід останніх років показав з усією очевидністю - сьогодні освічені миряни потрібні в Церкві так само, як і освічені священики. Потрібні вчителі, дидаскали, катехізатори - назвіть їх як завгодно! Потрібні підготовлені церковні вчені, потрібні майстерні співаки й іконописці, що спроможні своїм мистецтвом здійснювати просвітництво і місіонерство. Насамперед, потрібні просто тисячі, десятки, сотні тисяч парафіян, що, незалежно від своєї професії, від свого місця в церковному організмі, будуть тим церковним народом - носієм православної свідомості, який завдяки своїй вченості буде спроможний до набагато глибшого і міцнішого воцерковлення. І наше завдання - готувати таких людей якнайбільше. Можу без зайвої скромності сказати, що ми у Львівській єпархії знайшли спосіб домогтися цього, відкривши перші в Україні Вищі Богословські Курси.

Говорячи про ці відповідальні задачі, що стоять сьогодні перед Церквою, не можна замовчувати таке питання, як її взаємовідносини з державою. Очевидно, що програма перетворень, необхідних у церковному житті, є життєво важливою і для держави. Якщо представники влади - не тимчасові правителі, занепокоєні лише власною вигодою, але усвідомлюють свій обов'язок - трудитися для досягнення розквіту України і нашого народу, розуміють, що мусять турбуватися не тільки про його добробут, але і духовне здоров'я, вони зобов'язані стати колегами, партнерами Церкви в цій справі. Держава повинна зрозуміти, що сьогодні набагато важливіше подбати про духовне виховання народу, що вже розчарувався в усьому, ніж намагатися політичними методами досягти уявної церковної єдності, в черговий раз збиваючи, приречене на провал, "потьомкінське село". Неможливо з'єднати в одне ціле Церкву Христову з різношерстою компанією осіб, що роблять з церковного життя або засіб політичної боротьби, або засіб особистого збагачення. У Церкви Христової є свої, продиктовані канонами, шляхи і механізми досягнення єдності, і втручатися в цю делікатну сферу без їх розуміння - значить, не лікувати розкол, а навпаки - збільшувати його. Наслідки такої короткозорості можуть виявитися для держави більш сумними, ніж для Церкви, яка залишиться Собою навіть в умовах гонінь, тоді як держава може багато втратити через суспільну нестабільність.

І на закінчення хотілося б коротко торкнутися ще однієї теми. Безумовно, для нас важливо сьогодні визначити ті ключові напрямки, що будуть визначати характер нашого церковного життя. Але крім цієї, так би мовити, раціональної сторони проблеми ми не повинні забувати про її духовну складову. Ще святий праведний отець Іоан Кронштадтський у передреволюційні роки вказував на євхаристичну кризу серед народу церковного як на найважливішу причину соціальних потрясінь на початку ХХ ст. У Синодальний період Євхаристія ніби відійшла на задній план в церковному житті: стало нормою причащатися 1-2 рази в рік. На заклик "Приіміте, ядіте, сіє єсть Тіло Моє, яже за ви ломимоє во оставленіє гріхов" Церква Христова - тобто це саме Тіло Христове - відповідала мовчанням. І це при тому, що Церква Христова не може існувати без Таїнства Євхаристії, в якому вона себе являє світу. До Євхаристії, як до центру тяжіння, звернене все церковне життя.

Від часу, коли жив отець Іоан Кронштадтський мало що змінилося. Можливо тому настільки важке наше духовне життя, що ми забуваємо: прийняти Христа в серце - це прийняти Його Святі Плоть і Кров, виконавши Його настанову: "Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все ... додасться вам" (Мф. 6, 33). Як не згадати нам заклик при виголошенні початкових слів Божественної Літургії: "Благословенно Царство Отця і Сина і Святаго Духа, нині і прісно і во віки віков", тому що через Євхаристію ми маємо початок нашого спасіння. Відродження євхаристичного начала в церковному житті - завдання, яке має сьогодні першочергове значення.

На початок сторінки

Корпуса для компьютера aerocool syclone ii можно выгодно заказать здесь.