Архієпископ Августин Маркевич очолює Львівсько-Галицьку єпархію Української Православної Церкви, яка є в канонічній єдності з Московським Патріархатом, а тому в Галичині непопулярна і має певні ярлики. До того ж, він є Головою відділу УПЦ по взаємодії з Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України, Головою Синодальної Богословської комісії УПЦ, Духівником Союзу православних братств та Спілки православної молоді України. Колишній військовик любить жартувати, що почувається тут, як у фронтовій зоні. Погодьмося, що таки нелегко бути в Галичині "московським батюшкою". То ж як насправді почуваються вірні цієї гілки українського православ'я на наших теренах, чи справді бабці з глибинного Уріжа Дрогобицького району є найважливішою перепоною екуменічного діалогу на найвищому рівні між Православною та Католицькою Церквами? Про це - в розмові нашого кореспондента з архієпископом УПЦ Августином Маркевичем. "АВТОКЕФАЛІЯ МАЛА БИ БУТИ. АЛЕ ЯКОЮ ЦІНОЮ"
Інтерв`ю з архієпископом Львівським і Галицьким Августином
для газети "Експрес"
(березень 2000 р.)- Ще десять років тому Церква, яку Ви репрезентуєте, була домінуючою і на галицьких теренах. Як змінилася ситуація під впливом політичних обставин і часу?
- Знаєте, як відбувалося форсоване відродження Греко-Католицької Церкви, певна реанімація її? Депутати повинні були мати якесь актуальне гасло, яке було б дієвим. Тут, в Галичині, в устах демократів дуже мило звучало: "Відродимо нашу рідну Церкву!", хоч більшість з них були невіруючими і навіть слабодухими, бо ще кілька років тому на могилах своїх батьків боялися поставити хрест - основний християнський символ.
Греко-Католицькій Церкві пощастило у тому, що не було того геноциду духовного, який був на сході. І методи, і рівень, і масштаби того геноциду були інші. У тридцяті роки православні священики нищилися масово. Галичині пощастило в тому, що не трапилося розриву поколінь, що в дев'яностому році ще були живі батьки, які були виховані в релігійному дусі, які молилися (православні чи ні - це вже інше питання. Не можна вважати, що всі стали православними примусово). Православна Церква зберегла базу для греко-католиків і все інше. У дев'яностих роках, коли Греко-Католицька Церква легалізовувалася, Православна була у зеніті: понад 1200 парафій. За два роки з 1237 православних парафій залишилося зовсім мало. Коли я приїхав сюди у 1992 році, на Львівщині було 15 парафій, які твердо стояли на позиціях УПЦ. Сьогодні у нас є 60 парафій і з кожним роком додається. Це цікаво, ніби й неймовірно, але так є. Я не кажу, що всі - великі парафії. Є й малі, по 30-60 чоловік. Сьогодні є свобода совісті і навіть наші опоненти прекрасно розуміють, що коли є баптисти, п'ятидесятники, адвентисти і ще хтось, то чому ж не може існувати Церква легітимна, канонічна.- Давайте розберемося із назвою Церкви: додавати це "МП" чи не додавати?
- Кожна Церква має історичну назву і юридичну. Історична назва нашої Церкви - Руська Православна Церква. До неї входять парафії, де вона мала місії і проповідувала. До дев'яностого року ми входили до складу Руської Православної Церкви на правах екзархату, тобто Київський митрополит мав права, так би мовити, архієрейського декана, але, коли отримали статус незалежності і самоуправління, митрополит Київський став Предстоятелем УПЦ. Що стосується теперішніх взаємовідносин з Московським Патріархатом, то ми маємо особливий статус, який фактично є чимось між автономією і автокефалією. У 1918 році УПЦ теж мала автономію, але тоді було менше прав, тобто покійний Московський патріарх святитель Тихон мав якісь обов'язки відносно УПЦ, а у 1991 році наша Церква отримала статус самоуправління і незалежності у внутрішньому житті. Майно теж повністю належить УПЦ і з приводу цього було роз'яснення Патріарха до міністра юстиції України. У жодних наших документах не фігурує назва "Московський Патріархат". Взагалі, в чому конкретно "московському" можна дорікнути нашу Церкву?
- Російською мовою Богослужінь, викладанням у семінаріях...
- Щодо богослужбової мови - неправда. Служби в храмах УПЦ відправляються церковно-слов'янською мовою, лише вимова на Галичині відрізняється від вимови в православних храмах інших областей України. Стосовно мови викладання у семінаріях - ситуація у цьому питанні "один до одного" порівняно з світськими державними навчальними закладами. При чому тут Москва? Це ж ментальність людей така, особливо на сході. Така ситуація і в депутатському корпусі, і серед чиновників. Який ще маєте аргумент?
- Предстоятель УПЦ Володимир є членом Синоду Московського Патріархату.
- Коли на Синоді вирішуються справи з висвятою, призначенням єпископів, рішення по академіях, семінаріях, монастирях, призначення ректорів, настоятелів, про нагороди і таке інше, то все стосується усіх країн СНД, крім України. Підкреслюю, рішення по Україні ніхто в Москві не має права підписати, вони приймаються лише в Києві на Соборах і Синодах УПЦ. Проте Блаженніший митрополит Володимир може підписувати документи, які стосуються церковного життя в Росії, Білорусі, Казахстані, Середній Азії, Прибалтиці, Молдові та в інших країнах. Він може щось підписати чи не підписати, може утриматися. Те, що наш Блаженніший є членом Синоду Руської Православної Церкви, для нас престижно.
- Як Ви ставитися до такого твердження, що в незалежній Українській державі таки би мала бути єдина автокефальна Православна Церква?
- Автокефалію можна було отримати у 1992 році, якщо б колишній Предстоятель УПЦ Філарет був мудрий, а сьогодні, після розчарувань, весь схід України протистоїть і заявляє: якщо буде автокефалія, ми підемо під Московський Патріархат цілком. Тобто будуть взаємини з Московським Патріархом аналогічні стану УГКЦ, коли без Папи Римського не вирішується жодне важливе питання в церковному житті греко-католиків в Україні. Тоді Москва дійсно буде призначати єпископів на кафедри Донбасу, Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси, Криму... Авктокефалія мала би бути, це логічно, але якою ціною? Ціною нового розколу? Розшарування в автокефалії в останні роки ще збільшилося, тому що ця ідея дискредитувала себе так само, як Рух. Її зганьбили тим, що твориться навколо неї. У питанні автокефалії, мабуть, потрібно починати все з спочатку: з роз'яснювальної роботи. Церква повинна до цього визрівати. Гасло "У незалежній державі повинна бути незалежна Церква" - якесь чисто світське, не церковне. Воно мало б бути сформульоване таким чином: "У законній державі повинна бути законна Церква".
- Чому Ви вже стільки років в Галичині і не попроситесь кудись в інше місце, тим паче, з такими непопулярними поглядами?
- Цікаве питання... У такій ситуації нема відчуття часу, це щось схоже, як я вже сказав, на фронтові умови, де фактор часу якось по-іншому сприймається. Щастя християнина, коли йому є нагода засвідчити про свою вірність Богові, про свою готовність до сповідництва. Я часто кажу своїм вірним: "Ви щасливі тим, що маєте нагоду засвідчити свою вірність." Це потрібно загалом усій Церкві. А щодо себе: я не вічний, і якщо Церква вважатиме за доцільне перевести мене в інше місце, то на своє теперішнє служіння я буду дивитися, як вояки УПА тепер дивляться на своє минуле, чи ті ж учасники Вітчизняної війни. Мене тут трохи натовкли, але це нічого. Нашим людям по селах справді тяжко, їх не розуміють, бо вони, мовляв, не такі, як усі. Я боюся навіть іншого: щоб до мене не підкралося почуття самозадоволення, що я надто смиренний, терпеливий і спасенний.
- Про утиски православних в Галичині заявляється на дуже високих рівнях, і ця проблема ніби-то є основною причиною, яка не дозволяє розвиватися православно-католицькому екуменічному діалогу на найвищому рівні. Де є ті найгарячіші точки?
- На Галичині є та ситуація, коли канонічна Православна Церква, яка колись була найбільшою, є пораненою, приниженою і їй не дають підняти голову. У процентному відношенні нас мало. Якби це був 90-й рік, то нашим недоброзичливцям можна було б побоюватись відродження, а сьогодні це ж екзотика. Спірних питань на сьогодні в єпархії ще є одинадцять, частина з них пов'язана виключно з греко-католиками: села Звертів Жовківського району, Уріж Дрогобицького району, Мельничне Турківського району, Стенятин Сокальського району. У селі Яблунові Турківського району греко-католицький священик не дозволив православному занести до церкви покійну матір і відправити похорон і це є найприкріше. Православна вона чи греко-католичка - яке в такій ситуації це має значення?
- Попри прикрі моменти, які є світлі сторони Вашого служіння у Львівсько-Галицькій єпархії?
- В мене чудові священики і вірні. Очевидно, не часто як православний, так і католицький єпископ може похвалитися тим, що йому не доводиться регулярно займатися розв'язанням конфліктів і непорозумінь в своїх парафіях. Крім того, депутати по чотири - п'ять років відбувають свої повноваження, а я тут, дякувати Богові, вже восьмий рік. Якось на єпархіальних зборах духовенства я пояснив, що, можливо, мені колись доведеться залишити Львівщину, але я мушу хоча б закласти камінь під будівлю нової церкви. Тоді один священик каже: "У такому разі ми будемо просити владу, щоб нам ніколи не виділяли землю під будову". Це, звичайно, жарт, але його, зізнаюсь, приємно чути. Я справді зможу залишити свою першу єпархію з чистим сумлінням лише тоді, коли закладу у Львові православний кафедральний собор.
Розмову вела
Надія Пастернак