Новини

Міркування про доцільність впровадження предмету "Основи християнської етики" в систему шкільної освіти.

Священик Богдан Огульчанський
(Православне Педагогічне товариство)

В останні роки українське суспільство все більше усвідомлює необхідність будувати основи суспільного життя на основі християнських цінностей. Педагоги, працівники сфери освіти особливо гостро відчувають потребу перебудови освіти і виховання на християнських засадах. Тому є природнім і актуальним поява концепцій, програм, посібників і посібників, які би, узгоджуючись із Законом України "Про освіту", прищеплювали дітям традиційні християнські цінності нашого народу.
На наше переконання, більшість педагогів і працівників освітніх установ згодні з впровадженням християнських цінностей в освіту. Але до цієї справи можливі різні підходи. В цій статті ми ставимо проблеми, що виникають на даному шляху.

 Перша проблема. Регіональна неоднорідність в Україні. В різних регіонах християнська традиція має різну глибину і характер. Так, в Галичині присутня змішана релігійна орієнтація (католицька і православна) з деякою кількісною перевагою католицької з порівняно високим рівнем загальної релігійної свідомості і освіченості населення. На Правобережжі (Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття), де більша частина населення вважає себе православним, середній рівень релігійної свідомості і невисокий рівень релігійної освіченості. В Центральній Україні більшість населення — православні; загальний рівень релігійної свідомості і освіченості невисокий. В Східній і Південній Україні в цілому низький рівень релігійної свідомості, низька самоідентифікація населення себе як віруючого.
Отже, проблема полягає в тому, щоб знайти диференційований підхід до впровадження християнських цінностей з урахуванням специфіки регіонів.

 Друга проблема. Як виховувати дітей на основі християнських цінностей із збереженням свободи релігійного сповідання (совісті).
Вже зараз, там, де впроваджені уроки християнської етики (в Галичині) є окремі факти, коли вчителі примушують до спільної молитви дітей різних християнських конфесій, що є порушенням принципів толерантності і поваги до іншого віросповідання. Дітям не повинні нав'язуватися певні релігійні переконання. Виховання дітей в певній релігійній традиції — справа батьків, релігійної громади, в яку вони входять.
Але при цьому слід пам'ятати, що в нашій країні суспільна християнська традиція була силоміць зруйнована, і тим людям, які хотіли би її відновити, потрібна допомога. Багато батьків не наполягають на тому, щоб школа привчала до релігії, але вважають за потрібне, щоб їхні діти дізнатися про християнську культуру, були виховані на основі християнських і традиційних моральних цінностей. В цьому держава і школа мають їм допомогти. Але це слід робити так, щоб діти залишалися вільними в їхньому релігійному сумлінні.

 Третя проблема. Основні принципи, підходи до впровадження в освіту і виховання християнських і моральних цінностей.
Складність тут у тому, що немає єдиного методу, рецепту, програми, які би дали легкі і зрозумілі відповіді на всі питання, що виникають. Християнські і моральні цінності лягають в основу людського життя, стають базисом поведінки дитини лише тоді, коли вони є реальною основою світогляду дорослих, які її оточують, в першу чергу батьків і педагогів, опорою їх життя. Якщо педагог в передачі знань і принципів дітям довіряє їм, дає можливість вільного творчого самовизначення, пробуджує в них любов до предмету, бажання самостійного пошуку, можна вважати, що педагог на правильному шляху. Але ж можна і загубити справу формальним підходом, вимагаючи від дітей шаблонних стереотипних відповідей.
Під рівнем релігійної свідомості ми розуміємо, наскільки людина свідомо вважає себе релігійною, дотримується релігійних обрядів і традицій, під рівнем релігійної освіченості — знання основ своєї релігії.

 Четверта проблема — проблема підручників і посібників. Навчальний текст підручника сприймається в першу чергу інтелектуально. Але зробити дітей добрішими і совісливими неможливо тільки інтелектуальними і логічними аргументами, а саме допомогти їм стати такими — основна мета впровадження в освіту християнських цінностей. Тому бажано, щоб зміст підручників носив образний характер, був художньо переконливий, дохідливий до дітей. Недостатньо подати дітям логічно вивірену систему поглядів. Потрібно ввести їх в материк християнської культури. зокрема вітчизняної, яка вся Грунтується на християнських і високоморальних основах. Дуже бажано, щоб текстова частина посібників супроводжувалася художніми текстами, ілюстраціями, існувала можливість відповідного музичного супроводу тощо. Ці побажання накладають певні вимоги до предметних програм і посібників.
Окресливши найважливіші проблеми, перейдемо до розгляду наявного тепер методичного посібника під назвою "Християнська етика", виданого у Львові у 1998 році під егідою Управління освіти Львівської облдержадміністрації і Монастиря монахів Студійського Уставу.

Назва посібника.


Сам посібник так позначає свій предмет: "Етика вчить, що таке добро і що таке зло. Це наука про мораль" (ст. 84). До цього визначення словники додають ще "етика — система норм моральної поведінки людей, їх обов'язків стосовно суспільства і один одного". Повністю згодний з авторами в тому, що треба допомогти дітям засвоїти основні положення християнської етики. Але чи можна досягти цього лише викладанням "науки про мораль"? Зміст самого посібника більш широкий, він виходить за межі етики, що, звичайно, позитивно. Тому для назви предмету, на наш погляд, доцільно вживати інший термін, ніж "етика". Який саме? Про це далі, коли ми говоритимемо про можливі альтернативні програми.

Питання, які мають бути поставлені до посібника.


На ці питання має відповідати не лише даний посібник, але й будь-який інший, який ставить за мету впровадження християнських цінностей.
1) Чи дає посібник дітям ясні поняття і уявлення про основи християнської моралі?
2) Чи допомагає програма посібника полюбити християнські ідеали Істини, Добра, Прекрасного?
3) Чи допоможе посібник виховати дітей в християнських чеснотах?
4) В передмові до посібника зазначено, що "Програма носить екуменічний характер, адаптована до багатоконфесійності" (ст.б). Чи дотримується цей принцип? Якщо не завжди, то які саме є відступи від нього? Чи залишає програма дітям свободу релігійного сумління?

Загальні враження від посібника (і відповіді на перші три запитання).


Спосіб подання матеріалу в посібнику — тезисний, освітлення тем носить конспективний характер. Тезисний характер посібника робить його містким і лаконічним, що дає змогу у відносно невеликому обсягу вмістити програми 11 класів. З другого боку, це робить посібник малопридатним для тих вчителів, які не мають додаткового матеріалу, що допоміг би розкрити окреслені теми. Конспективність тексту в більшості уроків не сприяє глибокому і переконливому розкриттю образу тої чи іншої християнської чесноти, не подає яскравого прикладу доброчесного вчинку згідно Христових заповідей. Можливо, цього не треба ставити в провину авторам, які були обмежені обсягом тексту. Але, все ж таки матеріал для молодших класів, особливо для першого і для другого, а також для п'ятого, вигідно відрізняється від наступного матеріалу саме тим, що звертається до почуттів дитини, намагається дати їй позитивний художній і емоційний образ, незважаючи на лаконічність обсягу.
Дуже доречно було би в кінці кожного уроку дати список тих творів літератури і мистецтва, які ілюструють матеріал уроку. Це не займе багато місця, але значно розширить можливості вчителя. Ілюстративний матеріал має належати до доступної для користування світової і української класики.
Матеріал для середніх і особливо для старших класів, на жаль, мало торкається тих питань, які реально стоять зараз перед шкільною молоддю. Адже в скрутних умовах глобальної духовної і матеріальної кризи в Україні діти особливо гостро відчувають пекучість і складність проблем суспільства. Якби увага авторів до сучасних больових точок нашого суспільства і зокрема молоді була би відчутнішою, це зразу значно підвищило б актуальність і значимість посібника для дітей.

Світоглядна позиція авторів (відповідь на запитання 4).


В посібнику зазначено, що при укладанні Програми використані матеріали попередніх програм (ст. 8). Всі приведені списком програми вийшли в Галичині. Відзначимо продуктивність праці наших галицьких колег. Слід сказати, що в багатьох розділів посібника вдалося уникнути тверджень, що чітко виражають світогляд певної конфесії (греко-католицької, до якої належать автори використаних програм). Але ряд положень, що представлені в посібнику, можуть викликати здивування і серйозні заперечення у всякого християнина, в якого немає навіть спеціальної богословської освіти.

Які мотиви поведінки пропонуються дітям.


В християнській традиції нашого народу не прийнято щось робити, навіть хорошу справу ради похвали або гарної думки людей про себе, за словами Спасителя: "щоб таємна була твоя милостиня" (Мт 6,2) і "Так і ви, коли зробите все, вам наказане, то кажіть: "Ми — нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!" (Лк 17,10). Навпаки, в посібнику радиться слідувати Ісусу, "щоб подобатися Богові і людям" (ст. 19). Бути чемним і слухняним — слід, тому що "довіряють, поважають і люблять лише чемних" (ст.20), зі слухняними всі дружать і спілкуються (там же). Тобто, мотивом для творіння добрих справ стає марнославство — бажання бути хорошим в очах людей, що є гріхом. "Марнославна людина є ідолопоклонником, хоч і називається віруючою. Вона думає, що шанує Бога, але насправді догоджає не Богу, а людям" (св. Іоан Лествичник, Слово 22)
Так само й вирази типу "наш народ повинен прагнути подобатися Богові" (ст. 66) незвичні, тому що вони зовсім не властиві нашій традиції.
В православній традиції не прийнято спостерігати свій внутрішній стан, коли робиш щось ради ближнього. Навпаки, в посібнику рекомендується дітям 1-го класу "усе в своєму житті робити з внутрішнім спокоєм і насолодою" (ст. 15); щоб бути слухняними і лагідними людьми, корисно "все в своєму житті здобувати з глибоким внутрішнім спокоєм і впевненістю в собі". Таких людей "завжди гарно приймають, поважають і люблять" (ст. 19).
Натомість православна традиція радить боятися як вогню самовдоволення і самозаспокоєння. І творіння добрих справ не завжди супроводжується приємними почуттями: "Тому, хто приступає до Господа, належить спонукати себе до всякого добра, спонукати себе до любові, якщо хто не має любові; спонукати себе до лагідності, якщо хто не має лагідності...Тоді Бог, бачачи, що людина стільки подвизається і проти волі серця з зусиллям приборкує себе, дасть йому істинну доброту" (Св. Макарій Великий, Бесіда 19).

Чим відрізняється християнство від інших вчень.


Посібник в програмі для 10 кл. досить старанно перераховує різні релігії і називає ті з положень в них, які ведуть до добра. Але в чому відмінність християнства — посібник дає різні відповіді.
В останньому розділі книги (ст. 147) сказано, що "Християнська мораль базується не на філософських теоріях, логічних доказах, а на особі Сина Божого — Ісуса Христа". Ми повністю згодні з цим твердженням. Правильним є й твердження (ст. 130), що "християнство на відміну від інших релігій є релігією любові, в якій Ісус Христос Богочоловік пожертвував себе заради всього людства" (Хоча це твердження неясне. Положенням, що показує принципову відмінність християнства, є "Бог втілився, став людиною — Ісусом Христом, який прожив людське життя і віддав себе на хресну смерть за гріхи людства". Твердження підручника не чітко показує різницю між християнством і, наприклад, крішнаїзмом або буддизмом, які також вважають, що об'єкт поклоніння їх релігії має божественний статус і пожертвував собою (не буквально) заради людства). Але в ряді розділів посібника християнство виступає як доктрина, яка створена людським розумом і має ті ж риси, що й інші вчення. Так, на ст. 84 читаємо: "Християнство теж пропонує свою модель моралі, і в основі її лежить абсолютне добро — Бог". Сумнівною є більша частина цього положення. Пропонувати модель може якась наукова теорія для описання недостатньо вивченого явища. Християнство — не теорія. Воно не пропонує моделей. По вірі християн, не християнство пропонує мораль, а Сам Богочоловік — Ісус Христос відкриває людям Свої заповіді, які і є абсолютна мораль. Слово "мораль", до речі, тут також не повністю задовольняє, бо воно несе сенс накладених ззовні правил і обов'язків. Заповіді ж Христа є поклик, звернення любові до всіх, хто готовий на них відгукнутися. Отже, замість цитованої фрази ми пропонуємо таке: "Згідно віри християн. Бог через Свого Сина Ісуса Христа дає заповіді любові, які є опорою моралі кожного християнина — його поведінки, ставлення до Бога, до людей, до навколишнього світу".
Далі, на ст. 128 читаємо: "Філософія християнства почала формуватися внаслідок контакту християнської релігії з грецькою філософією. Отці Церкви — святі Юстин, Августин зробили синтез Євангельського вчення з філософією Платона". Автори цього положення, по-перше, стверджують залежність: християнська філософія виникла завдяки існуванню грецької філософії. Це не так. Якщо розуміти філософію як осмислення місця людини в світі і аргументовані відповіді людського розуму на основні питання буття, то християнською філософією проникнуті уже перші писемні свідчення християнства — Четвероєвангеліє, Послання Апостолів та ін. Ці відповіді християн є наслідок їх сприйняття вчення Христа, і не залежать від існування грецької філософії. Інша справа, що в діалозі з язичниками, зокрема еллінськими філософами, апологети християнства використовували уже розроблений грецькою філософією категоріальний апарат. Цей апарат знадобився як зручний інструмент для розуму, зокрема, при формулюванні догматів віровчення. А стверджувати, що святі Юстин і Августин (чому тільки вони? А як же Тертуліан, Климент Александрійський, святі Василій Великий, Григорій Богослов та багато інших?) зробили синтез Євангелія і філософії Платона — це ставити поруч дароване Богом і намірковане людиною-язичником. До речі, отці Церкви застерігали від захоплення платонізмом, і навіть засуджували ті його положення, що заступали головне — Христа.

Чи можна мовою звичайних людських понять описати життя з Богом?


В посібнику автори в ряді місць деякі слова з мови релігії намагаються розтлумачити мовою звичайною. Що виходить з цього? На ст. 72 читаємо: "Святий чоловік — це той, який визнає Божі закони: «Не кради», «Не убий», «Не свідчи ложно», «Шануй батька і матір», «Люби ближнього» (чому тільки ці заповіді з 10? А якщо ця людина визнає перераховані заповіді, але не визнає заповідь «Не сотвори собі кумира» або «Не чини перелюбу», і окрім цього атеїст, то вона, виходить, може бути святою?) і намагається постійно дотримуватися цих законів у своєму житті...". Згідно такому визначенню, наприклад, вся наша Верховна Рада є святою. Якщо шановних депутатів спитати: чи визнають вони ці заповіді, думаю, всі скажуть ствердно. А чи виконують? Половина скаже, що виконує, а інша половина скаже, що не завжди, але зате намагається...
В розділі про святість нічого не сказано про висоту цього поняття. Про неможливість людині стати святою без Божої любові, дії Божественної благодаті. Про те, що всі святі, шановані Церквою, народом християнським усвідомлювали себе великими грішниками, недостойними святості. Про те, що святість — це перемога благодаті Божої над людським гріхом... І ще багато чого.
В розділі про блаженства (ст. 134 і далі) часто вживається поняття «щастя». Хоч автори і кажуть, що "Блаженства Нагірної проповіді — це виклик нашим стереотипам щастя", але в наступному розділі заперечують це, пояснюючи "Блаженство, блаженний" відповідає нашому «щасливий, щастя»". На наш погляд, в тексті не сказано найважливіше: блаженство (однокорінне з благом, благодаттю) — це єдність людини з Богом. І лише така єдність робить людину спроможною виконувати Заповіді блаженства. А аналогії зі щастям, на наш погляд, невдалі. В літературі про святих, які названі Церквою «блаженними», ніде не говориться, про те, що вони були по-людськи щасливі.
Мова в розділі про блаженство не завжди проста і зрозуміла. Використовуються фрази типу: "Виразність цього блаженства полягає в застосуванні Христом алюзій до Біблії", "Оригінальність цього блаженства в тому, що...". Скоріше, тут оригінальний авторський стиль, але для дітей можна ж сказати дохідливіше.

Чи слідує погляд авторів на подружню любов і шлюб християнській традиції?


В розділі "Любов — основа взаємин між чоловіком і жінкою" (ст. 121) сказано: "В чоловіка і жінку Бог вклав силу, яка притягує їх, наповнює їх тугою ( Чому тугою?) і вони шукають одне одного, щоби зустрітися в любові. Ця сила є статевим потягом, який ушляхетнюється духовною любов'ю..." В цьому визначенні нічого не сказано, для чого Бог вклав в людей цю силу. В першу чергу, через освячену подружню любов Бог дарує чоловіку і жінці дітей для виховання їх дітьми Божими. Таке переконання — основне, яке батьки, дорослі, суспільство повинно дати підліткам. Якщо б це вдалося, то було би простіше з такими соціальними проблемами, як скорочення народжуваності, розпад сімей.
В цьому ж розділі перераховуються етапи розвитку любові: зацікавленість, захоплення, закоханість, кохання. Згідно св. отців (наприклад, св. Феофану Затворнику) перші три етапи зовсім не є любов'ю. Крім того, нічого не сказано, про те, що справжньою любов'ю стає зріле почуття після років подружнього життя, коли подружжя навчається прощати, примирятися, бути вдячними одне до одного. Подружня любов довершується у вічності, у Царстві Божому ("Любов ніколи не перестає" — апостол Павло). А це дуже важливо для формування в підлітків, молоді правильної перспективи.

Інші зауваження.


Сторінки, призначені для старших класів (8-11) часто занадто теоретичні, раціональні, є тенденція до надлишкової класифікації. Щодо конкретних тверджень, ми можемо привести список ще з десятка зауважень, але не хочемо здаватися занадто прискіпливими. Все ж таки в умовах Галичини цей посібник, можливо, й має підстави для використання — хай вирішують самі галичани. Що стосується всієї України, то окрім перерахованих зауважень, є дві найповажніші причини, що не дають можливості його впровадження: 1) невідповідність рівню релігійної свідомості населення вимогам посібника і 2) посібник і християнська культура більшої частини України опираються на різні християнські традиції. Тобто, посібники такого типу доцільні для таких сіл і містечок, в яких недільним ранком у людей є лише одна справа — піти на службу Божу. Тоді доречним буде привчання дітей до церковних таїнств, що радить посібник. Друга причина проілюстрована рядом прикладів. Ще раз завіряємо читача, що це ще далеко не всі. Підсумовуючи, скажемо: мова і стиль посібника дещо формально-раціональні. Вони практично ігнорують традицію Православ'я — як світового, так і українського.
Читачів з іншою думкою просимо сприйняти сказане не як огульну, а як конструктивну критику. Відзначимо й позитивні, на наш погляд, сторони. Це простота і щирість викладу в матеріалі для молодших класів; в цілому дотримується принцип вибору найбільш глибоких і важливих тем; посібник старається уникати поверхневого викладу (що, звичайно, не завжди вдається); значна увага приділяється сфері поведінки, стосунків з людьми на основі Божих заповідей.

Чи потрібний і можливий інший підручник?


Звичайно, потрібний. Всі аргументи приведені вище. Ще раз, основні з них: сучасний стан суспільства — духовна і матеріальна криза. Тому необхідним є повернення до традиційних християнських цінностей. Для цього сфера народної освіти може допомогти, перебудувавши відповідним чином освіту й виховання дітей. Першим кроком до цього є введення такого предмету в шкільну освіту, який, не ставлячи за мету релігійне виховання (це прерогатива сім'ї і церковної громади) і зберігаючи свободу релігійного сумління дітей, прищеплював би дітям традиційні християнські цінності нашого народу.
Як назвати такий предмет? Ми пропонуємо назву "Основи християнської культури". В цьому предметі діти будуть знайомитися і з Божими заповідями (основою християнської етики), і з вітчизняною культурою, яка опирається на християнство.
Що необхідно для створення підручника "Основи християнської культури"?. Добра воля і співробітництво. Роботу над ним зараз вже веде група педагогів, членів Православного Педагогічного товариства. Сподіваємося на участь і підтримку цій роботі з боку зацікавлених осіб.

На початок сторінки