НОВИНИ

Слово «Святий» в Старому Завіті по відношенні до Бога вказує, передовсім, на Його відмінність від світу, на Його трансцендентність, неприступність, на різницю в природі, на безумовну безгрішність. Виникає це вже з етимологічного значення єврейського слова «святий». Kodesh (святий) означає: виділити, очистити, оголосити щось недоторканим. Звідси у відношенні до Бога kodesh означає, що є Він абсолютно відділений, очищений від всякого гріха.[1]

Коли на горі Сінай Мойсей підходив, щоб придивитися до куща, який горів, сказав Бог до нього: «Мойсею! Мойсею!». І відповів той: «Я тут». І сказав: «не наближайся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш – земля свята». А далі: «Я – Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова». І закрив Мойсей лице своє, боявся бо дивитися на Бога (Вихід 3, 4-6).

Коли Мойсей розмовляв з Богом вже після виходу з Єгипту, знову чув слова: «Спустись, остережи людей, нехай не продираються до Господа, цікаві подивитись, а то багато з них загине. Та й священики, що приступають до Господа, нехай освятяться, а то Господь поб'є їх”. І сказав Мойсей Господеві: «Не можуть люди йти на верх Сінай-гори; сам бо Ти перестеріг нас словами: визначи, мовляв, навколо гори межі та зроби її священною» (Вихід 19, 21-23). Отже, в першу чергу, поняття «святий» по відношенні до Бога Старого Завіту мало означати Його недоступність, велич і таємничість. Все це задля того, щоб народ, передусім, пізнав і шанував Його як єдиного правдивого Бога.

Однак, з другого боку, треба зауважити, що вже навіть в Старому Завіті Бог не залишається в абсолютній трансцендентності. Я бо – Господь, Бог ваш; ви маєте ставати святими і бути святими, бо Я – святий (Левіт, 11, 44), - такими словами закликає Бог в Старому Завіті, щоб народ обраний прагнув до наслідування і уподібнення Йому.

Подібно як по відношенні до Бога, слово «святий» вживається до вибраного народу. Він також має бути виділений з-посеред усіх народів, має бути єдиним народом, який живе інакше, який остерігається гріха, який належить до Бога. І тоді учинить він тебе вищим над усіма народами, які він створив собі на хвалу, на славу й на честь. Ти ж будеш народом святим у Господа, Бога твого, як це він обіцяв тобі (Повт. Закону, 26, 19).

Однак Бог, Який постійно залишається в трансцендентності щодо решти народів, для народу вибраного об'являється в особливий спосіб. Бог об'являється святим, відкривається в Своїй святості. Там Я зустрічатимуся з синами Ізраїля, і те місце буде освячене Моєю славою. Я освячу намет зборів та жертовник, освячу також Аарона й синів його, щоб були Моїми священиками. Я житиму між синами Ізраїля й буду їм Богом (Вихід, 29, 43-45).

Ті самі елементи значення слова “святий” можна також знайти і в Новому Завіті. Слово “святий” вживається не лише в своєму вузькому значенні для означення святості Бога і людей, які осягнули стан досконалості, але й у відношенні до всіх християн, як виділених серед народів поганських. О. Осипов, наприклад, пише: “Існує, на перший погляд, наче певна протилежність між поняттям святості в Святому Письмі, особливо Нового Завіту, і традицією Церкви. Апостол Павло, наприклад, називає святими всіх християн, хоча за своїм моральним рівнем серед них були і люди, далекі від святості (див.: 1 Кор. 6, 1-2). Однак, від самого початку існування Церкви і у всі наступні часи святими нею переважно називаються християни, що вирізняються особливою духовною чистотою і ревністю християнського життя, подвигом молитви і любові, мучеництвом за Христа і т.д.”[2]. Ті два способи розуміння поняття “святий” гарно виразилися в практиці літургійній. У Божественній літургії перед причастям священик підносить євхаристичний хліб, промовляючи: “Святая святим”, а присутні у храмі вірні відповідають: “Един свят, един Господь, Іісус Христос, во славу Бога Отца. Амінь”[3]. Через священика слово «святий» вжито більше в значенні Павловому і відноситься до всіх охрещених, а одночасно і до всіх, хто прагне досконалості, однак в устах вірних звучить воно в тому другому значенні, вказуючи на недосконалість і гріховність, підкреслюючи безумовну святість Єдиного Бога.

Проте потенційна святість людини виникає з іншого факту. Це, передусім, створення людини на образ і подобу Божу[4], а також факт Воплочення Самого Бога і обоження людської природи. Згідно з інтерпретацією більшості Отців Церкви, образ і подоба несуть в собі два різних поняття. Образ – це риса дана, статична, подоба – риса закладена, динамічна, яка набувається під час життя. Незважаючи, що образ Божий, затьмарений падінням людини, залишається, однак подобу до Бога набуваємо в процесі вдосконалення. “Одно ми маємо в результаті творіння, друге набуваємо за своєю волею. При первісному творінні нам подаровано бути народженими за образом Божим; своєю ж волею здобуваємо ми буття за подобою Божою”[5].

Другим дуже важливим чинником у формуванні себе “на подобу Божу” є факт Воплочення Сина Божого. В Іісусі Христі, в Якому поєдналася Божественна і людська природа, звершилося обоження тої другої. Христос через хресну смерть і воскресення відкриває нам ворота Царства небесного, всяка неприступна межа між Богом і людиною стирається, людина може осягнути поставлену перед нею мету, може стати богом з милості, а через те брати участь в святості Бога. Бог виходить зі Своєї трансцендентності до нас, через Своє Воплочення, закликає нас покинути нашу імманенцію, щоб ми обожили свою природу, стяжали подібність до Нього і стали святими.

Святий в християнстві – це той, хто через духовні зусилля, аскезу, молитви і участь в таїнственній благодаті Бога відшуковує подібність. Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний (Мф. 5, 48). Одним з атрибутів Божественності є святість, здобуття подібності до Бога, що, отже, і є осягненням святості. Не випадково в православній традиції ченці, які своє життя присвятили вдосконаленню і здобуванню стану святості, іменуються преподобними, тобто тими, які набули подоби. В тому понятті святість – це втеча від усякого гріха, стяжання благодаті Святого Духа і містичне з'єднання з Богом.

Освячення людини довершується в Христі, в засвоєнні Його спасительного подвигу через слідування за Ним дорогою хресною – любові і смирення. “Не всі “святі” - охрещені спасаються, але тільки ті, які стяжали дари Духа Святого, плоди Якого – любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість (Гал. 5, 22-23)”[6]. В тому смислі вживання слова “святий” в широкому значенні по відношенні до всіх охрещених, як то робить апостол Павло, виникає, передусім, з факту, якими повинні бути і до чого покликані віруючі в Христа. “Святість – це, по перше, відчуженість від світу гріха, заперечення його. По-друге, вона має конкретний позитивний зміст, бо природа святості Божественна, вона онтологічно утверджена в Бозі. Одночасно, святість… не моральна досконалість, хоча вона і з'єднана з нею нерозривно, але – “соприсносущність невідсвітовим енергіям». Нарешті, святість – це не тільки заперечення, відсутність всякого зла і не тільки поява іншого світу, Божественного, але й непорушне утвердження «світової реальності через освячення цієї останньої»”[7]. Цей останній аспект святості є дуже важливий, він підкреслює, що святість є силою, яка так преображає людину, а через неї і світ в його повноті, щоб в кінцевому результаті Бог був всім для всіх (1 Кор. 15, 28).

Можемо, однак, з цілковитою впевненістю говорити, що людина є на стільки свята, на скільки обожила свою природу, на скільки наблизилася до Бога. Одночасно дорога вдосконалення є дорогою безмежною, бо можемо невпинно наближатися до досконалості Бога, але святості Божої ніхто не може досягнути, бо вона є безмежна. Однак освячуючись, людина одночасно перемінює оточуючий світ. Таке завдання поставлене перед кожною людиною.

В нинішній час дуже часто люди неправильно розуміють святість, забуваючи, що до святості покликаний кожний християнин. Розуміння святості християн, в значенні Павловому, як покликання і завдання, що стоїть перед кожним, є дуже важливим. Святість не є вартістю заброньованою для не багатьох, до святості покликаний кожен. Між станом святості і спасенням людини можна поставити знак рівності – кожен, хто спасається, є святим і кожен святий – це той, хто прямує дорогою спасення. Святий – це той, який живе або жив згідно з дорогою Євангелія, очищаючись від гріха і вдосконалюючи свої чесноти. Не випадково Павло Євдокимов писав: “Як розуміємо святість в дуже здесакралізованому світі сьогоднішнього дня? В найкращому випадку, вона стає відсунута до монастирів, далеко від світу, а значить, вже не цікавить сьогоднішню людину, вважається некорисним і клопітким предметом, який треба помістити на горищі історії”[8]. Можна говорити про певні кризи святості в сучасному світі, в якому святий стає свого роду дивиною, і вважається неприроднім. Часто в сучасному суспільстві можна почути: ведеш себе, наче хочеш стати святим? Є це тим більше дивним, коли чуємо таке з уст християн, бо це є метою кожного віруючого і кожен покликаний до святості. Георгій Манцарідіс пише наступне: “У сучасній термінології життя моральне і моральної людини протиставляються на загал життю природному і природної людини. Обидва стани трактуються, як рівні, і навіть протилежні. Природна людина представлена як «достосована» до своїх прагнень і слабості, а її життя описується як «природне». Проте людина моральна в меншій чи більшій мірі відкидає життя і саме тому її життя є неприродне. Однак такий підхід у справі є цілковито чужим та суперечить вченню грецьких отців, за якими життя моральне є природнім життям людини par excellence, а людина моральна є власне натуральною”[9]. Апостол Іоан ідеї загальної святості виражає наступним способом, кажучи, що Кожен, хто має цю надію на Нього, очищає себе, бо Він чистий” (1 Іоана, 3, 3).

Багато-хто під впливом читання житій святих поверхнево судить, що найважливішими атрибутами святості для людей є чудеса, які відбуваються через них. Якщо зануримося в тему і звернемося до літератури великих аскетів, Отців Церкви, легко переконаємося, що в цілому так не є. Чудеса подекуди справді є зовнішньою ознакою святості, але не чудеса є критерієм до визначення, що хтось осягнув стан обоження.

“Якщо бачиш немовля, яке з власної волі підноситься до неба, схопи його за ноги і опусти на землю, бо це йому не потрібно». Чудотворіння, форма miraculum, належить до царини психіки, а не духа”[10], - говорить Павло Євдокимов, вживаючи слів Евагрія Понтійського. Ті, хто шукає чудес, часто впадають в так званий стан духовної омани (слов. - прелесті). Аскетична література, житія пустельників наповнені прикладами падінь недосвідчених адептів духовного життя. Та література застерігає перед прагненням чудес і видінь під час молитви. Треба пам'ятати, що не всі чудеса і видіння походять від Бога. Дуже часто їх творить сатана, щоб занурити людину, що молиться, в стан гордості і духовної омани. Не завжди чудеса творяться в ім'я Боже. Є багато таких прикладів навіть в Святому Письмі.

Господь сказав Мойсеєві: «Скажи Ааронові: Простягни руку твою з палицею твоєю на ріки, на рови, і на стави, і наведи жаби на Єгипетську землю». І простяг Аарон руку свою на єгипетські води і понаводив жаб, і вкрили жаби землю Єгипетську. Але й чаклуни робили таке саме своїми чарами й понаводили жаб на Єгипетську землю (Вих. 8, 1-3). Це читаємо в першій книзі Біблії, остання книга – Апокаліпсис теж каже: І робить великі знамення, так що й вогонь сходить з неба на землю перед людьми. І чудесами, які дано було йому творити перед звіром, він зваблює тих, що живуть на землі, кажучи тим, що живуть на землі, щоб вони зробили образ звіра (Одкров. 13, 13-14).

Першим атрибутом крокування дорогою до спасення є смирення. Проф. О. Осипов пише: “За одноголосним вченням отців, на смиренні засновується вся будівля християнської досконалості, без нього неможливе ні правильне духовне життя, ні набуття якихось дарів Духа Святого. Що ж таке християнське смирення? За Євангелієм, це, перш за все, убогість духу (Мф. 5, 3) – стан душі, що походить від бачення своєї гріховності і нездатності звільнитися від тиску пристрастей своїми силами, без допомоги Божої”[11]. “Смирення є єдиною чеснотою, котра дає можливість людині перебувати в так званому непадальному стані”[12]. Правильність життя аскета завжди вивірялася через смирення. Якщо хтось не має смирення, всі інші чесноти не мають значення. Авва Дорофей пише: “Той, хто будує, повинен також на кожен камінь класти розчин; бо якщо він покладе камінь на камінь без розчину, то каміння випаде, і будинок розвалиться. Розчином є смирення, бо воно береться з землі і знаходиться в усіх під ногами. А будь-яка чеснота, що звершується без смирення, не є чеснотою. Про це сказано і в Патерику: «як корабель не можна побудувати без цвяхів, так і спастись не можна без смиренномудрості”[13]. Наступним атрибутом святих, який виникає з смирення, є бачення своїх гріхів, своєї недосконалості і ницості перед Богом. Чим більше наближається людина до Бога, тим більше помічає свої гріхи. Щоб у тому переконатися, вистарчить познайомитися з життям Сисоя чи Антонія Великого. Така позиція святих вела їх до того, щоб у майбутньому стяжати плоди Святого Духа, на першому місці серед яких вирізняють любов. Святі є переповненими любов'ю до всіх, до цілого оточуючого світу. Святі так само люблять своїх ворогів, не проклинають, а лиш благословляють їх. Святий Стефан, як читаємо в Діяннях Апостолів, коли його каменували, молився і говорив: Господи Іісусе, прийми дух мій. І, преклонивши коліна, викликнув гучним голосом: Господи, не вважай їм це за гріх і, сказавши це, упокоївся (Діян. 7, 59-60). Таких прикладів можна знайти багато в ознайомленні з житіями святих мучеників. Святі, досягаючи у смиренні чесноту любові, стають іншими - «новими» людьми. Міняються їх думки, серце, воля і навіть тіло. «Той, інший стан людини, - пише О. Осипов, - названо отцями «обоженням». Даний термін найбільш точно виражає сутність святості. Вона є власне найтіснішим єднанням з Богом, стяжанням Духа Святого, про яке говорив преподобний Серафим. Вона – Царство Боже, що прийшло в силі (Мк. 9, 1) в тих віруючих, про яких Спаситель сказав: Віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо отруйне вип'ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові (Мк. 16, 17-18). Ці знамення є однією з очевидних вказівок на те, що святість є єдністю з Духом Господнім (1 Кор. 6, 17), Який є Бог, творяй чудеса (Пс. 76, 15)»[14].

Якщо кожен покликаний до святості і кожен, хто спасається, є святим, то чому тільки дехто є канонізований? Чи кількість святих зводиться лише до канонізованих, вписаних до списку – до переліку святих?

Сьогодні я не буду описувати, як відбувається канонізація святих, лише постараюся звернути увагу на один з аспектів цієї дуже широкої проблеми. Цей аспект більше стосується поняття святості, ніж самого процесу канонізації. Сьогодні найчастіше власне цей аспект є помилково інтерпретований. Дуже часто тепер святість вважається тотожним канонізації, а точніше, що акт канонізації робить канонізованого святим.

Очевидно, це суперечить поняттю святості, з яким зустрічаємося в Святому Письмі, і традиції Церкви. Зрозуміло, що така постановка питання так само суперечить і богословському розумінню святості.

Власне, як пише Георгій С. Бебіс: «Православна Церква не має жодної офіційної процедури «визнання» святих. Древня Церква визнавала святими тих, хто претерпів муки за Христа. Святі є святими завдяки милості Божій і не потребують офіційного визнання Церкви»[15]. Однак, знаємо, що акт канонізації тепер функціонує в Церкві. З'явився він в певний проміжок часу в історії Церкви і то, власне, на Заході, щоб виключити випадкове причислення до лику святих осіб з сумнівним достоїнством. На початку практично не було жодного окремого акту, обмежувалося лише записом з відома і за дозволом місцевого єпископа в список святих і визначенням дня свята. Пізніше, і так є до нині, почали утворювати спеціальні комісії, завданням яких є дослідження житія для підтвердження святості і включення до диптиху святих або відхилення через недостатність обов'язкових атрибутів.

Однак, повертаючись до поняття канонізації, хотів би передусім звернути увагу на етимологічне значення цього слова. Слово kanon (κανων) [16] з грецької мови перекладається як: принцип, засада, правило. Значення цього слова дуже точно пояснює, чим, власне, є канонізація святих. Канонізація є нічим іншим, як приведенням даної особи в приклад, правилом і зразком до наслідування для тих, які прямують дорогою до спасення, отже, святості. Акт канонізації – це, власне, ствердження, констатація, що життя і діяльність даної особи запровадило її до святості. Проводячи життя, згідно з Євангелієм, беручи за приклад поведінку даного святого, ми так само осягнемо стан святості. Отже, канонізація є приведенням в приклад і правило для кожного, хто живе, дій і життя особи, яка вже відійшла з цього світу.

Отже, треба підкреслити, що до святості людину веде лише відповідне християнське життя, а акт канонізації не робить її в даний момент більш святою, є вона на стільки святою, на скільки обожила свою природу за земне життя, живучи в благодаті Божій. Людина не стає святою через акт канонізації і від моменту канонізації. (Не «виносимо на престоли» - такий вираз вживається в римо-католицькій Церкві [17] – актом канонізації, людина стає святою на протязі свого життя). Акт канонізації є потрібний, щоб ствердити праведність життя і поставити канонізованого за приклад для наслідування.