Твори о. Гавриїла Костельника

Всечесні отці і високоповажані панове, делегати Собору! 350 літ минає від унії в Бересті, якої наша Галицька Греко-Католицька Церква є наслідницею. За той довгий час унія виявила все, що потенціальне вміщалося в її насінні.

За 300 літ християнство з малої єврейської секти стало світовою релігією. За 300 літ магометанство стало небезпечним суперником християнства. За 300 літ протестантизм усадовився на обох півкулях землі як могутня нова редакція християнства. А Берестейська унія?

Ми можемо (й повинні) ще ширше поставити проблему унії, можемо стежити за нею по історії від самих її початків, від унії царгородського царя Михаїла Палеолога на соборі в Ліоні 1274 р. І до чого ж дійшли спроби унії східних Церков з Римською Церквою за той довгий час? Унія й нині там, де була в своїх початках. Вона вічно рвалась і рветься, а Римові назавжди залишилися з неї тільки ті частини, які вповні денаціоналізувалися, як наші холмщаки, що 1905 р. стали римо-католиками і поляками, або як галицькі вірмени.

Чому воно так? Загально треба відповісти, що або насіння лихе, або поле непридатне.

Римські апологети і апологети унії від віків репетують: «Терен непригожий! Graeca fides! Переслідування унії...» І тенденційно повикривляли всі поняття, історичні і догматичні, які є в зв'язку з унією. Об'єктивно мусимо ствердити, що куди тяжчі і прикріші були ті переслідування, якими православних змушувано до унії з Римом. Так, цар Михаїл Палеолог своїх рідних осліплював, високими Державними достойниками та єпископами тюрми заповнював, тому що вони були противниками унії. А папські нунції самі ходили по тюрмах, щоб наочно переконатися, і ще їм замало було переслідувань та упокорення православних.

Та це все Михаїлові Палеологові не помогло. Папи раз у раз закликали до хрестоносного походу проти Царгороду. І тільки доти задовольнялися унією греків, доки не мали надії силою підкорити їх. Коли ж Карл з Анжу озброївся і йшов війною проти Царгороду, папа Мартин VI закляв Михаїла Палеолога як «покровителя схизми і єресі» та позбавив його царського престолу. Ось чого дослужилася перша унія в історії Церкви! Ось зразок, як виглядає «fides Romana!» На щастя, Михаїл Палеолог переміг Карла з Анжу 1282 p., під Белградом, і сам незабаром помер. Його унія впала, бо і якже ж могла не впасти?

Для великої і сильної релігійної ідеї ніякі переслідування не страшні. В огні переслідувань релігія ще більше скріпляється та утверджується, освячується. Православ'я видержало й перенесло довговікове магометанське ярмо, видержало й усякі переслідування від напасників латинян. А унія? Вона ніде не мала життєвої сили. Чому? Тому, що унія не має кореня. Вона тільки штучний твір, лихе насіння.

Чи унія є реставрацією тієї єдності між Західною і Східною Церквами, яка була в першім тисячолітті? Зовсім ні! Унія — це щось зовсім нове, чого в першому тисячолітті ще не було і не могло бути. Православна Церква лишилась така сама, яка була в першому тисячолітті, але Рим змінився! Уніати-українці звичайно хваляться перед православними, що вони є такі православні, яким був Володимир Великий, бо тоді Східна і Західна Церкви ще були в єдності, і Володимир Великий «признавав папу римського». Отже, ніби він був «католик» у нинішньому значенні. Та це, в дійсності, негідне логічне перекручення. Володимир Великий признавав римському папі «примат почесті», який примат признали римському єпископові II і IV Вселенські собори, а православні і донині стоять на тому становищі. Але ватіканський собор 1870 р. кидає анафему на всіх тих, що признають папі тільки примат почесті! Ось де зміна настала! Значить, Володимир Великий був такий католик, якими католиками є нинішні православні, а не такий, як нинішні уніати.

У другому тисячолітті папи (від Григорія VII вже зовсім виразно) заснували зовсім нову Церкву, якої в першім тисячолітті ще не було, а саме — Римо-Католицьку Церкву. В першому тисячолітті існувала Кафолична соборна Церква, в якій Римська Церква мала тільки локальне значення. Цю соборну, дійсно Кафоличну Церкву римські папи розбили, порвали зв'язок з усіма східними Церквами, щоб вільно еволюціонувати в своєму напрямі; папа - монарх у Церкві і загальний надцар у світі; Римська Церква має під ноги взяти всі інші Церкви.

Яка це була велика зміна, це найкраще можемо зрозуміти із слів папи Григорія І (590—604). Коли царгородський патріарх Іоанн Постник прийняв титул «вселенського патріарха» (бо так його титулували східні єпископи), Григорій І у своїх листах і до Іоанна Постника, і до інших єпископів ось так оцінював ту новину: «Ніхто (з римських пап) не узурпував собі цієї непродуманої назви, щоб не виглядало так, що коли б узурпував собі славу єдиного в ієрархічному чині, то відмовив би в ній усім братам». «Тому нехай Ваша святість ніколи нікого не називає загальним отцем (generalis pater), щоб, признавши незаслужену почесть іншому, не відібрати собі заслуженої». «Ось задля цього безбожного, гордого титулу Церква роздирається, серця всіх братів викликаються на спокусу... Отже, яку ж ти, найдорожчий брате, відповідь даси на тому страшному іспиті грядущого суду за те, що ти хочеш на світі називатись не тільки «отець», але «загальний отець, generalis pater?» «Це не моя справа, але справа Бога, і не тільки я сам, але вся Церква занепокоєна, бо святі канони, бо собори, що їх треба поважати, бо навіть накази Самого Ісуса Христа зарозумілою і пишномовною вигадкою чийогось вислову захитуються».

Ось маємо тут найкращий доказ того, хто, чому і як розбив первісну братерську соборну Церкву? Римська Церква в II тисячолітті переконує своїх вірних, ніби це зробили горді царгородські патріархи Фотій і Керулларій, тому що не хотіли слухати Христових намісників, римських пап. Але папа Григорій І свідчить, що це зробили римські єпископи, тому що наперлися за всяку ціну захопити всю владу в Церкві. Коли ж уся влада для Рима, то для греків лишалася тільки неволя.

Аж до вибуху протестантської революції в XVI ст. Римська Церква розвивалася і жила в безперервному антагонізмі до Грецької Церкви, бо тоді ще й не мала іншого суперника. А відколи папському Римові почало служити щастя, відколи папи стали світськими королями у своїй папській державі і навіть надцарями, що назначали і скидали імператорів та королів, відтоді папи реалізували свою ідею, щоб увесь християнський світ перетворити в «imperium Romanum papale» (в папську римську імперію). І де тільки могли, там нищили Грецьку Церкву, їх тактика була завжди однакова: де папи не могли знищити Грецької Церкви задля політичних умов, там вони пропагували чи вимушували унію. Коли ж осягнули всю владу над уніатами, то цілком нищили грецький тип Церкви, а насаджували своє латинство.

Так папи знищили Грецьку Церкву в давній Моравії і Паннонії (діло слов'янських апостолів Кирила і Мефодія), в південній Італії і навіть у самому Царгороді, коли хрестоносці підступом захопили його в 1204 р. А королям у Польщі та в Угорщині папи раз у раз наказували, що вони мають знищити «схизматиків». Як же уніатська Церква могла б доробитись чогось великого за таких умов при боці Римсько-Католицької Церкви, яка органічно ворожа всьому грецькому і тільки про те думає, як і коли зліквідувати все грецьке? Для ілюстрації подамо аналогію з нової нашої історії. Чого могли українці доробитись і надіятись, як національна меншість, у націоналістичній шовіністичній Польщі? Це вповні вірна аналогія, тільки що уніати, оскільки вони засліплені викривленими римськими категоріями думання, цього не бачать.

Навіть латинські автори замічають той факт, що унія пов'язана з неславою східних народів, а Православ'я — зі славою. Доки ж будемо нести на собі ту неславу унії? Від православних рідних братів ми відступили, щоб жити в церковній єдності з нашими відвічними ворогами...

Але ж латиняни ніколи нас не признавали за справжніх католиків, бо ми й не були римо-католиками. Ми були в їх Церкві тільки наче той зайда-чужинець у селі. Польські священики, бувало, і капелюхів не знімали з голови перед нашими церквами-храмами, наші уніатські церкви «синагогами» прозивали.

Невже ж і нині, коли завдяки незрівняному героїзмові і неоглядним жертвам Радянського Союзу впало з нас довговікове ярмо, коли Радянський Союз зібрав усі наші землі, (в тому числі і Закарпатську Україну, яка тисячу років поневірялася в мадярському ярмі), ба, ще більше, коли, головно, завдяки перемогам Радянського Союзу, римсько-німецька гегемонія розторощена навіки, невже і нині ми ще будемо нести на собі неславу унії? Це був би доказ, що ми в душі ще не відчистилися від польського намулу, що не доросли духом до нинішньої великої дійсності, щоб її прийняти і з невільника стати «господарем домовитим». Чи ми могли б лишитися сліпими на те, як дуже змінилася історія?

Наші предки тільки тому приступили до унії, що думали й надіялись, що їм унія поможе. Та грубо прорахувалися, а здійснилися передбачені рахунки ініціаторів і покровителів унії. Унія внесла кривавий роздор між наш народ, унія стала засобом найбільшого стилю на знищення нашого народу. Це все аж надто добре відомі факти, тому непотрібно мені розводитися над ними. Росія вже тоді спасла наш народ від повної полонізації і латинізації.

Відколи ми відродилися національне в Австрії, вже ніхто з нас не похваляв тієї «польської» унії. Пам'ятаючи ту велику неславу унії в нашій історії, ми вже й не хотіли називатись «уніатами», цю назву ми відчували як образу, а називали себе «греко-католиками».

Настала нова Польща, яку Боже Провидіння хіба на те покликало до життя, щоб наша Галицька Греко-Католицька Церква, найбільша уніатська Церква в світі, на досвіді побачила в ній і на ній свою долю. Кому з уніатів не відкрились очі на унію за другої Польщі, той, певно, не може мати претензії на мислителя. Я не буду входити в подробиці, бо вони вам, всечесні отці і високоповажані панове, відомі. Зупинюся тільки над головним фактом: Польща, за благословенням Рима, творила нову унію, «wschodni obrzadek», до якої скликала латинських ченців з усього світу, а нашу Галицьку Греко-Католицьку Церкву замкнула штучно піддержуваними галицькими кордонами. Що це означає? Під боком найбільшої уніатської Церкви у світі творити нову уніатську Церкву, в тіж самій державі і в тому самому народі — це ж було найвиразніше свідоцтво, то творці давньої Берестейської унії, Польща і Рим, уже не мали довір'я до нашої Галицької уніатської Церкви, що вони думали не про її життя, а про її ліквідацію. В кого вінчана жінка, а він приведе собі наложницю до хати, той свою вінчану жінку випихає з хати.

Так, всечесні отці й високоповажані панове, сам Рим і Польща, за другої Польщі, засудили нашу Галицьку уніатську Церкву на ліквідацію. А ми ще й нині мали б її продовжувати? Нащо? Щоб, на втіху Римові, культивувати вічний роздор у нашому народі? Щоб продовжувати вічний роздор навіть усередині нашої Галицької Церкви? Адже відомо, що унія навіть наші три єпархії поділила на три різні Церкви, які одна одну вічно оскаржували в Римі. Бо в унії, тому що це штучний твір, вічно йшла борня між партіями: хто з уніатів справжній католик, а хто скритий схизматик? Невже ми мали б продовжувати унію на те, щоб з Риму, для нашого упокорення присилали нам своїх ченців візитаторів, які будуть нас судити?.. Треба пам'ятати, що унія в нас є оголошенням релігійної війни всьому православному світові на славу Римові. Унія це «Ініціативна група по возз'єднанню всього православного Сходу з папським Римом». Чи ми будемо вести цю, нині таку безвиглядну і нерозумну, війну?

Поламалися всі історичні основи унії! Хто ще й нині хотів би унії триматися, той тіні хапається! Дякувати Богові, ми вільні, і хочемо одним серцем і одною душею прославляти Бога і Христа Господа з нашими найближчими братами: з православними українцями, росіянами, білорусами і з усіма православними народами. Адже ж Православ'я є історична віра слов'ян, бо слов'яни є наслідники царгородських греків. Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який був осередком Давньої Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов'ян. Сама доля, саме Боже Провидіння ставить нас на великий шлях, невже ж маємо противитися цьому великому нашому покликанню? Я вже за Польщі передбачав і писав про те, що перше християнське тисячоліття було грецьке, друге романсько-германське, а третє повинно бути слов'янське. Тепер це вже здійснюється, і ми повинні йти назустріч цій нашій великій долі.

Коли я на ці теми розмовляв з нашими священиками, то вони, бувало, відповідали: «Під політичним поглядом ситуація ясна: нам тільки туди йти. Але догми, догми!» Очевидно, вони мали на думці спеціально римські догми, якими Римська Церква різниться від Православної. Перш за все треба згадати, що греки і наші предки, коли приступали до унії з Римом, не тому це робили, що переконалися в правдивості римських догм, а тільки з чисто політичних мотивів. Але римляни присилували їх, щоб вони признали римські догми. Розгляньмо головні римські догмати.

У кого розум не зачаджений теперішніми римськими догматичними поняттями, той уже, хоч би тільки із слів папи Григорія І (в історії Церкви святого і Великого) ясно зрозуміє, що навіть старовинні римські папи, коли б їм хтось виклав ватіканські догми про божественний примат і непомильність папи, осудили б ті догми як безбожну, зарозумілу видумку, противну святим канонам, соборам і навіть наказам Самого Ісуса Христа. Адже ж Христос навчав апостолів братерства, а не монархічних прерогатив!

Власне, ті протиканонічні і протиєвангельські посягання римських пап, які кінець кінцем, довели до ватіканських догм, розбили первісну кафоличну соборну Церкву (розділ між Римом і східними Церквами), а потім, після несповна чотирьох століть, роздерли і Західну Церкву (протестантська революція). Вони й навіки зробили неможливим возз'єднання та співжиття інших християн з Римською Церквою, бо хто ж розумний може погодитися з тим, ніби Христос Свою віру і Церкву віддав Римові в приватну посілість?!

Коли папа Григорій І уже сам титул «вселенський патріарх» так кваліфікував, що задля нього «Церква роздирається», то наскільки ж більше підходять під цю кваліфікацію ватіканські догми?!

Славною є римська догма «Filioque», тобто, що Св. Дух виходить не тільки від Отця, як це Христос виразно каже, але також і від Сина. А. Гарнак звинувачує Римську Церкву, що в ній «від папи Віктора (192—202) до Калікста (218—223) модалізм був офіційною наукою». Модалізм — це погляд, віра, що три Божі Особи, в дійсності, є одною Особою, яка виступає в трьох різних модусах: то як Отець, то як Син, то як Св. Дух. Ось уже тут був зародок для пізнішого римського «Filioque». Коли в IV ст. появився аріанізм, який вважав Божого Сина тільки за створіння (перше, найдосконаліше створіння), то в Римі, реагуючи проти аріанізму, стали якнайбільш приближувати Божого Сина до Бога Отця, отже, стали навчати, що Св. Дух походить також і від Сина. Римляни покликались на такі євангельські тексти: «Він (Св. Дух) Мене прославить, бо з Мого прийме і звістить вам... Все, що має Отець, є Моє, тому Я сказав, що з Мого прийме і звістить вам» (1н. 15, 14—15).

Греки вже спершу і завжди противились цій науці, яка з ходом віків щораз сильніше приймалась на Заході як спеціальний догматичний винахід Західної Церкви. З Євангелія виходить, що тільки Бог Отець з джерельною Божою Особою, а Син і Св. Дух є похідними Особами: Син є народжений Богом Отцем, а Св. Дух — «диханий». Тому Христос і каже: «Мій Отець є більший, ніж Я» (Ін. 14, 28), та називає Отця Своїм Богом (Ін. 20, 17). Хоч Син має все, що має Отець, одначе, в Сина все те вже похідне (народжене від Отця) . Коли ж Син не є джерельною Божою Особою, то як Він міг би бути джерелом для Св. Духа? Коли б він був таким джерелом, то Св. Дух мусив би називати Сина Своїм Отцем і Своїм Богом. Ось тому греки так завзято обстоювали одноджерельність у Бозі і відкидали «Filioque». Це не мала справа, бо тут іде про збереження чистого, неполаманого смислу Євангелія та про збереження Св. Тройці від абсурдів задля хибної спекуляції.

Зрештою, вже перші собори усталили символ віри, де сказано про походження Св. Духа: «іже от Отца ісходящаго». A III і IV вселенські собори кажуть: «Вирішив святий і вселенський собор, що іншої віри не можна нікому подавати або списувати, або укладати, або інших навчати. А ті, котрі б наважились іншу віру укладати..., якби вони були єпископи або духовні, нехай будуть усунені з єпископства, а духовні з духовного стану».

Отже, не станемо дивуватися, що папа Іоанн VIII, коли замирився з царгородським патріархом Фотієм, писав до нього в справі «Filioque» 879 р. ось так: «Нехай знає Твоє братерство, що, коли недавно до нас прийшов той, котрого Ти послав, і випитував нас про святий символ (віри), то знайшов, що ми його бережемо непорушеним, як він нам від початку переданий, ані ми до нього нічого не додали, ані нічого не відняли, бо ми добре знаємо, що тих, котрі важаться таке робити, чекає тяжке осудження. І знову доповідаємо Твоїй всечесності, щоб Ти щодо цього слова (de hoc articulo), задля якого постали заворушення в Божих Церквах, мав певне переконання про нас, що ми не тільки не вимовляємо його, але й тих, які перше наважувались, задля свого нерозуму, це робити, вважаємо за відпалих від Св. Письма; вони перевертають святу науку Христа Господа і апостолів та інших отців, котрі, соборно сходячись, передали св. Символ віри, їх ми до Іуди зачисляємо, бо поважились такий самий злочин, як він, заподіяти; справді, вони не передають на смерть Господнього тіла, але вірних, які є членами Його тіла, розривають і відтинають одних від одних та вводять їх у вічну смерть, або радше, як зробив той названий зрадливий ученик, замучують».

Все-таки Римська Церква пізніше, а саме, на соборах: четвертому латеранському (1215 p.), ліонському другому (1274р.) і флоренському (1439 р.) прийняла «Filioque» за догму. Бачите, які карколомні догми Римської Церкви, що проголосила себе за непомильну! Та тут ішло Римській Церкві про престиж, щоб дати доказ, Що вона є «навчальною Церквою», бо в першому тисячолітті в дійсності Грецька Церква була навчальною (всі вселенські собори були її).

На соборі у Флоренції латиняни, притиснені в кут тонкою аргументацією греків, додавали до «Filioque» таке пояснення, що «латинська Церква приймає тільки одне джерело або причину Св. Духа, тобто Отця, а Син Своє producere Св. Духа має від Отця, і виводить Св. Духа не Сам із Себе, а тільки з Отця». Таке пояснення в дійсності сходить на повне зречення латинян від свого твердження. Якщо Син виводить Св. Духа не Сам із Себе, а тільки з Отця, то Син не є джерелом для Св. Духа.

Участь Божого Сина у виходженні Св. Духа ніяк не може бути тієї самої категорії, що участь Бога Отця, бо тільки Отець є джерельною Божою Особою, вповні достатньою для двох дальших похідних Божих Осіб, а Син Сам Собою не достатній для producere Св. Духа. Отже, Бога Отця і Бога Сина не можна ставити нарівні під поглядом виходження Св. Духа. А що формула «Filioque» ставить нарівні Отця і Сина під поглядом виходження Св. Духа,— то вона хибна і недопустима.

Якби Св. Дух походив і від Сина, то Він у Своєму існуванні (в Своєму поставанні) був би залежний не тільки від Отця, але і від Сина. Значить, Бог Отець наперед мав би породити Сина, і аж тоді, спільно з Ним, виводити Св. Духа (хоч у Бога нема часу, та фікційно воно на те виходить). Таким способом ми й знову дійшли б до того самого, що вже сказали: Св. Дух був би другим поколінням у Бозі, був би сином Божого Сина, а внуком Бога Отця.

В дійсності, відношення між Божими Особами є зовсім інші. Св. Дух взагалі не родиться з Бога Отця, тільки виходить, еманує. А еманує з Бога Отця одночасно з родженням Сина, хоч, очевидно, Св. Дух і Син є в різних взаєминах між Собою (як, напр., у нас, людей, чуття і розум), одначе, не є вони в таких взаєминах, щоб Св. Дух виходив від Сина, або щоб Син родився від Св. Духа (як і розум не походить з чуття, а чуття з розуму). Ми дещо більше сказали про «Filioque», бо боротьбою довкруги цієї теми заповнена майже вся історія Церкви.

Ще згадаємо Непорочне Зачаття Преч. Діви Марії, яку догму проголосив папа Пій IX, вихваляючи при тім Римську Церкву, ніби вона береже віру незміненою, та обіцяючи собі, що ось-ось усі народи пристануть до Римської Церкви, і що вона щасливо володітиме від моря до моря, по кінець світу.

Але римська догма про Непорочне Зачаття також карколомна. Грецька Церква десь у VII чи VIII ст. ввела в себе свято Зачаття Анни (матері Пречистої Діви Марії). Очевидно, те свято є виявом віри, що Богородиця є святою від самого Свого зачаття. Але в Римі не признавали того свята аж до XIV ст., бо вірували, що Пречиста Діва Марія зачата в первородному гріху. Так про це виразно навчав головний римський теолог св. Фома з Аквіну (в XIII ст.). Та чи могла Римська Церква до кінця залишитися на такому становищі, щоб Грецька Церква більше шанувала Богородицю, ніж вона? Латинські теологи вишукали доктрину, що Преч. Діва Марія була «передохоронена» від первородного гріха, і це виправдували власне грецькими літургічними текстами, які Преч. Діву називають «пренепорочною», «чеснішою, ніж херувими, і без порівняння славнішою, ніж серафими».

Але це не все. Римська Церква на трідентському соборі здогматизувала всю науку св. Августина про первородний гріх, між іншим те, що Адам і Єва до первородного гріха були і тілом безсмертні та що людські пристрасті є наслідком первородного гріха. Коли Пречиста Діва є передохоронена від первородного гріха, то ясно, що Вона мала б бути такою людиною, як Адам і Єва, отже, тілом безсмертна та без усяких пристрастей. Але ж Богородиця вмерла, як звичайно люди, і, певно, не була позбавлена усяких пристрастей, бо нині вповні певне і ясне, що пристрасті є нормальними і конечними природними реакціями. Отже, або римська догма про Непорочне Зачаття неправдива, або неправдиві трідентські догми про наслідки первородного гріха.

Таки краще лишитись при поняттях Грецької Церкви, де нема ніяких догм про наслідки первородного гріха і де зачаття Анни признано за святе без входження в подробиці, які для людей є тайною. І так також усі дальші догматичні погляди Римської Церкви, якими вона різниться від Грецької Церкви, логічно слабше продумані, ніж аналогічні грецькі погляди. Дякувати Богу, що ми тепер можемо позбутися спеціальних римських догм і догматичних теорем!

Коли уніати в царській Росії покинули унію і возз'єдналися з Православною Церквою, то вони нічого нового не принесли для Православної Церкви, але й не мали ніяких труднощів перед собою, бо внаслідок тієї зміни ждали їх тільки самі вигоди.

Не так воно з нами! Нас чекають різні труднощі, журби і небезпеки. Наші «лісовики» (бандерівці) виступають проти нашої акції з погрозами. В нашій країні Церква відділена від Держави. Церква і духовенство вповні залежні від народу. І ми в журбі за те, щоб усі зміни в нашій Церкві, і в дисципліні, і в обряді, і в звичаях — ішли так мудро і обережно, щоб не відпихати народу від Церкви і не гасити в ньому релігійного духу.

Але погляньте на історію і усвідомте собі, що все велике, вагітне великою майбутністю, саме так родилося — в утисках, небезпеках і стражданнях, щоб перейшло найсуворішу школу життя і склало іспит зрілості. Так родилося і саме християнство.

Великі труднощі перед нами, та ви, всечесні отці і високоповажані панове, поконайте всі ті труднощі, відкрийте очі незрячим, підбадьоріть малодушних, віддайте всі свої сили для повернення нашого галицького народу до віри своїх предків, до чистої християнської віри, до святого Православ'я.

Я ставлю внесення, щоб наш Собор вирішив зліквідувати постанови Берестейського собору 1596 p., відректися від Риму і унії з римом, а повернутись до св. Православної Церкви і просити Його Святість Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, щоб нас прийняв до Всеруської Православної Церкви. Ще мушу спинитися над назвою «Всеруська Церква». Ця історична назва всім нам добре відома. Вона була вживана не тільки в Росії, але і в Литовській та давній Польській державі. Христовій Церкві притаманна тенденція «соєдиненія всіх церквей», — тим більше, коли Церкви знаходяться в одній державі. Назва «Руська Православна Церква» походить від Православної Церкви Київської Русі, звідки походить і назва «Русь», і з'єднує в собі Православ'я великоруського, українського і білоруського народів у такій же мірі, як сама Київська Русь історично з'єднує український, великоруський і білоруський народи: Київська Русь — це колиска історії усіх цих народів. Коли б хтось побоювався, що така наша єдність з Руською Православною Церквою потягне за собою русифікацію нашої західноукраїнської Церкви, то я вказав би на той факт, що Православна Церква, де є повна свідомість, що Церква є організацією совісті й любові, в нинішні часи не може не погоджуватися з національними принципами, які наша держава признає.

Ми на Україні і українці, і цього нам і в Церкві ніхто не відбере. В кінці неможливо мені не пригадати, бо це вважаю за самозрозуміле, що наш Собор повинен висловити свою радість і подяку Урядові нашого великого Радянського Союзу за наше визволення від німецького фашизму і зібрання всіх українських земель.

Тому щасливому зворотові в Божому Провидінні ми й завдячуємо те, що можемо вже раз стати на великий шлях возз'єднання з Церквою всього нашого народу.