Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної ЦерквиЦЕРКВА І ДЕРЖАВА: НА ШЛЯХУ ДО РІВНОПРАВНИХ ВЗАЄМОВІДНОСИН
(Круглий стіл "Церква, держава і суспільство:
проблеми взаємодії у сучасному політичному процесі",
Київ, 27.11.2002 р.)Для мене не існує питання щодо суспільної потреби в діяльності Церкви. Навряд, навіть у віддаленому майбутньому, Церква може бути викреслена зі списку найактивніших учасників суспільного життя. До того ж, порівняно з радянськими часами, Її роль в нашому суспільстві буде постійно зростати. Маю на увазі не тільки богослужбово-молитовну діяльність Церкви, а й просвітницьку, освітню, виховну, благодійницьку, доброчинну, інформаційну, місіонерську та інші види церковного служіння.
Але наскільки Церква зможе відновити притаманні їй функції і служіння залежить ще й від того, чи будуть у повному обсязі відновлені її права, порушені попереднім тоталітарним режимом.
Дозволю собі розпочати з цитування, бо документ, який нещодавно потрапив до мене, було прийнято кілька місяців тому, але він так і не став відомий широкому загалу. Йдеться про цьогорічну рекомендацію Парламентської асамблеї Ради Європи № 1556 (2002) "Релігія і перетворення в центральній та східній Європі", де зокрема говориться:
3. Крах комунізму надав релігійним інститутам в центральній та східній Європі, якщо не відповідальність, то принаймні можливість сприяти відродженню свого суспільного потенціалу і можливість сконцентруватися на своїх головних історичних завданнях (зокрема, на духовній освіті людини, моральному вдосконаленні суспільства, благодійних, культурних, просвітницьких та інших проектах).
4. Останнім часом соціально-релігійні події в пост-комуністичних країнах відмічаються появою фундаменталістських та екстремістських тенденцій, активних спроб зробити релігійні гасла та релігійні організації частиною процесу військової, політичної та національної мобілізації в служінні войовничому націоналізму і шовінізму, а також політизації релігійного життя.
5. Поява незалежних держав спонукало деякі національні Православні Церкви домагатися незалежності для себе або змінювати свою підлеглість - намагання, яким іноді сильно протистоять православні центри, яким вони підпорядковувалися раніше. Це призвело до погіршення відносин між Церквами і, у деяких випадках, між урядами. Важливо виключити будь-яку можливість державного впливу влади у питаннях віровчення, церковної організації та канонічного права…
У зв'язку з цим, Асамблея рекомендувала, щоб Комітет міністрів закликав країни-учасниці:
ІІ. Гарантувати усім церквам, релігійним об'єднанням, центрам та громадам статус юридичної особи, якщо їх діяльність не порушує прав людини або міжнародного права…
V. Гарантувати релігійним інститутам, власність яких була націоналізована в минулому, реституцію цієї власності в зазначені строки або якщо це неможливо, справедливу компенсацію; необхідно слідкувати за тим, щоб націоналізована церковна власність не приватизувалась…
VII. Просити Європейську конвенцію включити європейські релігійні традиції до Преамбули майбутньої Європейської конституції як основу людської гідності, прав людини та моральних коренів європейської ідентичності…
Відповідною реакцією на це стали Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" та затверджений Кабінетом Міністрів Перспективний план по відновленню прав церков.
Разом з цим, вже понад рік триває обговорення нової редакції "Закону про свободу совісті і релігійні організації", який теж повинен би врахувати побажання європейської спільноти.
Але, на жаль, хоча Указ Президента і витримано у стилі Рекомендації Ради Європи, цього не можна сказати про Урядову програму та нову редакцію Закону.
Чому Церква в цілому й досі не має статусу юридичної особи і не розглядається державою як єдина організаційна структура? Саме Церква в цілому повинна бути суб'єктом суспільних та церковно-державних відносин. Так є на практиці, але юридично ця практика не закріплена.
Без вирішення цього питання неможливо справедливо вирішити й питання реституції. Майно було відібрано у Церкви, а повертається окремим релігійним громадам. Більше того, що стосується Православної Церкви, то майно було відібрано у однієї і досі існуючої Церкви, а роздається усім, в тому числі новоутвореним релігійним організаціям і навіть іншим конфесіям. Нас не може не турбувати і висловлювання одного з релігійних лідерів під час останнього засідання Всеукраїнської Ради Церков: "Хто що урвав, тому те і повинно залишитися"(!).
Загальновідомо, що розподіл майна між релігійними організаціями в Україні інколи відбувався методом насильницького захоплення храмів все тієї ж Церкви. Але чим це відрізняється від більшовицької націоналізації? І невже закріплення такого становища є відновленням порушених прав Церкви?
Чому питання повернення власності вирішуються без урахування думки самої Церкви? Чому представники Церкви беруть участь у роботі відповідних комісій лише як спостерігачі? Можливо, треба розпочинати з пошуку правонаступників?
Хотілося б також спитати: хто вигадав замість терміну "повернення власності", яким оперує Рада Європи і Президент України, термін "повернення у користування", який вживається в Урядовому перспективному плані? Як ви уявляєте собі можливість повернути відібрану власність (!) у користування (!)?
Такий стан речей можна було б зрозуміти, коли б наше законодавство не передбачало можливості повернути майно у власність. Але ж ні. В деяких регіонах України цієї проблеми не існує і все давно передається у власність релігійним громадам. Чому ж тоді є такими нечіткими формулювання в Урядовій програмі та у висловлюваннях окремих відповідальних чиновників? Можливо тому, що за допомогою "майнового питання" легше маніпулювати релігійними організаціями. Але саме від цього застерігає Рада Європи.
Якраз в такому підході до вирішення церковних проблем ми вбачаємо наслідки тоталітарної політики войовничого атеїзму, які треба подолати. Держава повинна раз і назавжди відмовитись від політики напівкроків і напівдій. Не треба боятися Церкви, вона ніколи не загрожувала існуванню держави (навіть атеїстичної), але Церква повинна бути незалежною від держави, і тоді вона зможе по-справжньому розкрити свій душпастирський та миротворчий потенціал у суспільстві.
Термін "Церква незалежна від держави" замість терміну "Церква відокремлена від держави" міститься у нещодавно підписаній Президентом і Патріархом Грузії та ратифікованій Парламентом і Священним Синодом "Конституційній угоді між Державою Грузія і Автокефальною Православною Апостольською Церквою Грузії". Раджу всім ознайомитися з цим документом, який, як мені здалось, був також написаний під впливом вищезгаданої рекомендації Ради Європи та пройшов експертизу Парламентської асамблеї Ради Європи. В цій Угоді немає напівтонів. І розпочинається вона словами:
"Православна апостольська Церква існує в Грузії дві тисячі років, з V століття має статус автокефальної і є частиною всесвітнього православ'я. Більшість населення Грузії - православні християни. Конституція Грузії визнає особливу роль Православної Церкви в історії країни. В Грузії визнається повна свобода релігії та віросповідання. У розвинутих країнах світу історичні церкви отримали особливий юридичний статус. Згідно з Конституцією Церква незалежна від Держави".
Першим пунктом Угоди є констатація факту, що "Держава і Церква підтверджують готовність до співпраці на основі дотримання принципу незалежності один від одного".
Ця угода цікава ще й тому, що в ній містяться всі ті положення, які Українська Православна Церква ніяк не може донести до авторів нової редакції "Закону про свободу совісті і релігійні організації", а тому виступає проти його прийняття без урахування пропозицій Церкви (Листи Предстоятеля Української Православної Церкви до Голови Верховної Ради № 955 30.08.2002 р. та № 1803 від 24.10.2002 р.).
Я дозволю собі процитувати лише окремі положення, обговорення яких у нас на вустах:
7. Держава забезпечує створення інституту військових священиків в армії.
8. Держава забезпечує створення інституту капеланів в тюрмах.
9. Навчальні програми предмету по православному віросповіданню та кандидатури викладачів затверджує Держава за поданням Церкви.
10. Держава і Церква взаємно визнають відповідні теологічні та духовні сертифікати (дипломи).
13. Церква має право здійснювати господарську діяльність у встановленому Законом порядку.
16. Власність Церкви та інші майнові права захищені законом. Держава не має права відчужувати від Церкви її майно. Церква розпоряджається своїм майном на основі норм церковного права у відповідності з власним статутом і дотриманням законодавства Грузії…
17. Держава визнає церковним майном розташовані на території Грузії православні храми і монастирі (діючі і недіючі), земельні ділянки, на яких вони розташовані, а також руїни (розвалини).
18. Держава визнає майном Церкви церковні цінності, що зберігаються в музеях і сховищах. Церковні цінності як частина загальнонаціональних скарбів є співвласністю Держави і Церкви (окрім святих мощей і святих реліквій)…
19. Держава і Церква разом опікуються захистом і охороною церковних споруд і цінностей, що мають історичне, археологічне, архітектурне та культурне значення.
21. Держава зобов'язується частково відшкодувати церкві збитки, нанесені їй у ХІХ-ХХ ст., особливо у 1921-1990-х роках…"
Я докладно зупинився на цих питаннях тому, що від їх вирішення залежить не тільки відновлення порушених прав Церкви, а й майбутнє відносин Церкви і держави, а також роль, яку Церква буде відігравати у суспільному житті, в тому числі і у вирішенні соціально-політичних конфліктів.
Некерована світською владою та політиками, незалежна від Держави та політичних (правлячих або опозиційних) рухів, Церква має завжди піднімати свій голос, закликаючи до миру і злагоди у суспільстві. Церква не може, і не хоче утримувати християнина і громадянина від участі у громадському та політичному житті, але вона завжди закликає його до мудрості і розсудливості, апелюючи не до громадської, політичної або національної свідомості людини, а до її християнської совісті і необхідності виконання Божих заповідей.
Маючи різні природи, Церква і держава використовують різні за-соби для досягнення своїх цілей. Держава спирається здебільшого на ма-теріальну силу, включаючи силу примусу, а також на відповідні світські системи ідей. Церква ж має релігійно-моральні засоби для духовного ке-рівництва пасомими і для залучення нових чад. Церква не владна замовкнути, припинити проповідування Істини, на які б інші вчення не вказувалося державними інстанціями. Стоячи на позиціях безперешкодного і внут-рішньо вільного проповідування Істини, Церква неодноразово в історії за-знавала гонінь від ворогів Христа. Але і гнана Церква покликана терпіти гоніння, не відмовляючи державі, яка переслідує її, в лояльності. Але якщо держава починає втручатися у внутрішні справи Церкви, наполягає на зреченні від Христа або примушує до тяжкого гріха, Церква залишає за собою право звернутися до вірних із закликом до мирної громадянської непокори, про що засвідчено в "Основах соціальної концепції Української Православної Церкви".
Церква приділяє головну увагу не системі зовнішньої організації держави, а стану сердець своїх членів. Тому Церква не вважає для себе за можливе надавати переваги будь-якому державному ладу або будь-якій з існуючих політичних доктрин. Церква покликана проповідувати й будувати мир з усім зовнішнім для неї суспільством: "Якщо можливо і за-лежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми", - говорить апостол Павло (Рим. 12, 18).
Церкві завжди є що сказати і владі, і опозиції. І Церква повинна мати право і можливість вести вільний діалог з усіма.
Опозиціонерам було б доречно нагадати слова:
"Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню" (Рим. 13, 1-2). "Отже, будьте покірні всякому людському начальству, заради Господа: чи цареві, як верховній владі, чи правителям, як від нього посланим для покарання злочинців і для похвали тим, хто робить добро, - бо така є воля Божа" (1 Пет. 2, 13-15).
Але й владі потрібно не забувати:
"Не утискай наймита, убогого й незаможного з братів своїх… Того ж дня даси йому заплату, і не зайде над нею незаплаченою сонце, бо вбогий він, і до неї лине душа його. І не буде він кликати на тебе до Господа, і не буде гріха на тобі" (Второзак. 24, 14-15).
"Не викривиш закону, не будеш дивитися на особу, і не візьмеш підкупу, бо підкуп осліплює очі мудрих і викривлює слова справедливих. За справедливістю, лише за справедливістю будеш гнатися, щоб жити…" (Второзак. 16, 19-20).
Піклування перед державною владою про потреби народу є традиційною сферою суспільної діяль-ності і обов'язком Православної Церкви.
Церква може бути посередником у розв'язанні соціально-політичних конфліктів лише якщо обидві сторони є вірними Церкви, або визнають духовний авторитет Церкви, або самі пропонують виступити Церкві посередником. Церква не повинна нав'язувати себе в посередники без згоди учасників протистояння. Прикладом участі Церкви у розв'язанні соціально-політичних конфліктів стали рішучі дії з боку Сербської Православної Церкви під час напруженої ситуації з обранням Президента країни. В ситуації, яка загрожувала громадянською війною, Церква відіграла вирішальну роль, залишаючись при цьому незалежною від політичних партій. У зверненнях до сербського народу, влади, опозиції, шахтарів, армії, правоохоронних органів, Церква закликала до мирного розв'язання конфлікту, до визнання демократичних процесів і зверхності закону. Коли стало зрозуміло, що Мілошевич та його Уряд не визнають законної перемоги опозиції, Церква, взявши на себе відповідальність, і визнала кандидата опозиції Коштуницю "обраним президентом", сповістивши про це світу. Зауважте, Церква підтримала опозицію не тоді, коли вона намагалася дістатися влади, а тоді, коли влада відмовилася визнати результати волевиявлення народу під час виборів, що відбулися у відповідності до закону.
Водночас існують галузі, в яких священнослужителі й канонічні церковні структури не можуть надавати допомоги державі або політичним рухам, співпрацювати з ними. Це, згідно "Основ соціальної концепції Української Православної Церкви":
"а) політична боротьба, передвиборна агітація, кампанії на підтримку тих чи інших політичних партій, громадських і політичних лідерів;
б) ведення громадянської війни або агресивної зовнішньої війни;
в) безпосередня участь у розвідувальній та будь-якій іншій діяльності, яка вимагає, згідно з державним законом, збереження таємниці навіть на сповіді та при доповіді церковному Священноначалію".
На тлі політичних незгод, суперечностей і боротьби Церква проповідує мир і співпрацю людей, які дотримуються різних політичних поглядів. Вона вважає за можливе наявність різних політичних переконань серед її єпископату, кліру та мирян. Православні миряни мають право брати участь у діяльності органів влади та політичних рухах. Чада Церкви мають свободу вибору й висловлення своїх політичних переконань. Разом з тим, неучасть Церкви в політичній боротьбі, у діяльності політичних партій і в передвиборних процесах не означає її відмови від публічного виявлення своєї позиції з суспільне значущих питань, від представлення цієї позиції перед органами влади на будь-якому рівні. Така позиція висловлюється церковними Соборами, Священноначалієм та уповноваженими ними особами. У будь-якому разі право її висловлення не може бути передане державним установам, політичним або іншим світським організаціям, або засобам масової інформації. На закінчення ще раз хочу нагадати, що європейський досвід свідчить, що одним з пріоритетних напрямків політики держави у сфері відносин з релігійними об'єднаннями є законодавче закріплення статусу традиційних для даної країни релігійних організацій. Подібна практика дозволяє державі спиратися на традиційні релігійні організації у таких сферах, як: збереження моральності і спокою в суспільстві; духовні, культурні, моральні та патріотичні освіта й виховання; справи милосердя та благодійності; збереження, відродження й розвиток історичної та культурної спадщини; духовно-моральне виховання воїнів і співробітників правоохоронних установ; робота з профілактики правопорушень, піклування про осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі; охорона здоров'я; діяльність з охорони навколишнього середовища; підтримка інституту сім'ї, материнства й дитинства; проти діяльності псевдорелігійних структур, небезпечних для особи й суспільства тощо.
І однією з небагатьох країн, що не використовують цей досвід, на жаль, є Україна. Тому маргінальні з присмаком злочинності релігійні угруповання отримують у нас "зелене світло" для впровадження своїх сумнівних ініціатив, на кшталт створення "єдиної помісної церкви" на місце вже тисячу років існуючої помісної канонічної Української Православної Церкви. Тому у нас і є можливою поява ще одного "митрополита Київського і всієї України" Мойсея на чолі ще однієї "Української автокефальної православної соборноправної Церкви", який разом з можновладцями, депутатами та політиками також збирається об'єднувати українське православ'я.