Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної ЦерквиДорогі браття і сестри!.. Таке звернення із древніх часів перших християн Церква донесла нам всі, чадам своїм, браттям і сестрам у Христі Ісусі. Адже це чи не найголовніше, що нам потрібно відчути у передчасі ювілею ювілеїв – 2000 року з дня воплочення Божого Слова – Христа-Спасителя. Чи не найважливіше нам сьогодні усвідомити це наше Богом дароване богосинівство! А вмістити цей величезний дар можна хіба що через жертовну материнську любов. В народі кажуть, молитва матері гори пересуває. Так, дорогі жіночки-матері, а ще уявіть собі, що та мати ще й дитину свою навчила молитися, як слід і жити по-Божому… Тези доповіді на зустрічі
з Комітетом солдатських матерів та ЗМІ ЗС України
(6 листопада 1999 р.)Слава Господу нашому Ісусу Христу!
Ніяке зло тоді не підступиться до наших дітей! А вони виростуть справжніми господарями своєї країни. Ніяк інакше я собі не уявляю позитивних змін у наших Збройних Силах. Повірте, той, хто мріє про якусь 3-річну чи 10-річну програму переведення Армії на професійну основу, глибоко засліплений. Це просто утопія, елементарна “маніловщина”.. Справжнє виздоровлення організму іде від душі. У совісті кожного військовика від солдата-матроса до генерала-адмірала повинне бути священне мірило всіх речей – Закон Божий. А це – десятки років.
У цьому неспокійному світі болю і розгубленості ми з вами покликані шукати силу у “життя Подателя” – в Трійці Єдиного Творця. А як її знайти? До прикладу візьмемо наше супречливе сьогодення: кожен із нас, браття і сестри, 30 жовтня виконав свій громадянський обов'язок – проголосував за Президента країни. Багатьом серед нас, нажаль, здається, що на цьому все: “Я за нього проголосував, а він – хай править, як має бути”… Але ж ні. Не так воно є. Тепер кожен з нас на свому місці має робити свою справу і то краще, ніж раніше – з молитвою та з любов'ю. Свята Церква, народ Божий щоденно на Божественій Літургії возсилає молитву за владу, за усіх правлячих відповідальних осіб, щоб і там, на горі, думали і діяли по-Божому, з молитвою.
Наша Армія, особовий склад і службовці правоохоронних органів повинні постійно відчувати цю молитву православних співвітчизників тут і у Вічності сущих. “Не страшись – за твоїми плечами твої прадіди сиві стоять”, - так співає наш кобзар з Волині Василій Жданкін. Для цього ми, духовенство УПЦ, постійно проводимо зустрічі, наради, конференції з офіцерами і особовим складом наших Збройних Сил. Вже досягнено домовленості про співпрацю із МО, МВС, Прикордонними військами!.. Але все це ще краплі у морі справ, які душпастирі подвигають зараз у Кам'янці-Подільському, в Києві, на Донеччині та на Львівщині, в Харкові і Черкасах…
Серед термінових заходів наступним кроком бачу кооперацію між церковними газетами і центральними газетами і журналами ЗС України. В моїй єпархії, у Львові виходить газета “На варті”. Ми розсилаємо її по всій Україні відповідальним душпастирям у кожній єпархії. Тепер потрібно, щоб центральні, а згодом – окружні і дивізійні газети відкрили для душпастирів окремі рубрики, аби духовна пожива зернинка за зернинкою знаходила дорогу до серця кожного воїна.
Я знаю, що все це непросто. Що нас із вами чекає ще стільки роботи, аби знайти кошти, організувати і підтримати постійні зв'язки між собою… Але, знаєте, перед моїми очами постають військові ділянки на Берковецькому, Лісовому, Лук'янівському та Байковому кладовищах Києва. Якщо позбирати отак уявно їх по всій Україні, це ж буде цілий некрополь… Надписи у багатотомнику тих плит неможливо читати без сліз. Там наші молоді хлопці лежать цілими командами, екіпажами не з чиєїсь вини, не з чиєїсь халатності чи байдужості, а з-за нашого, так, з-за нашого з вами недолюбу, недовченості, недоорганізованості…
Це я до того, що зараз ми з вами, недостойні, лише намагаємося зробити те, що, за словами Христа, ми і повинні були зробити, як діти Божі. І, коли проситимемо Бога з вірою спрямувати нас, то дасться нам. І, коли з Божою допомогою, потік тих чорних плит з написом “загинув при виконанні службового обов'язку”, захлинеться, коли на вранішньому підйомі вуста солдата благоговійно шепотітимуть “Отче наш”, ми зможемо сподіватися, що наші діти побудують людське суспільство і в ньому цивілізовані війська і всі відповідні служби.