Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної Церкви,
Голова Синодального відділу УПЦ
по взаємодії зі Збройними Силами
та іншими військовими формуваннями УкраїниВиступ на круглому столі
"Про доцільність розробки проекту Концепції
державної політики стосовно релігії і Церкви в Україні"
(м. Київ, 14 травня 2003 р.)Перш, ніж розробляти будь-яку концепцію, треба визначитися з категоріальним апаратом та загальними положеннями проблеми, яка вивчається.
Чи потрібна Концепція державної політики стосовно релігії і Церкви?
Вважаю, що це питання скоріше до держави, ніж до Церкви. Бо саме держава має за мету концептуально визначитися у своєму відношенні до релігії взагалі та Церкви.
У Церкви, а я маю на увазі, перш за все, Православну Церкву, є традиційне і стале відношення до держави, закріплене як у Святому Письмі і канонах церковних, так і, сучасною мовою, - в "Основах соціальної концепції Української Православної Церкви", де є цілий розділ "Церква і держава". Гадаю, більшість присутніх тут знайомі з основними положеннями церковної концепції відношення до держави, тому не буду на цьому зупинятися. Скажу тільки, що її суть становить співпраця, взаємна підтримка і взаємна відповідальність, без вторгнення однієї сторони у сферу виключної компетенції іншої.
На жаль, сьогоднішні можновладці не мають досвіду багаторічної традиційної співпраці з Церквою. Вони, скоріше, виховані на традиціях "наукового" атеїзму та жорсткого відокремлення Церкви від суспільства та держави, ніж плідної співпраці і співіснування. Про це свідчать як перепитії з новою редакцією Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", що тривають і досі, так і загострення ситуації навколо повернення колишнього церковного майна Києво-Печерській Лаврі, Іонинському та Введенському монастирям у м. Києві.
У такому разі, безумовно доречним є залучення до обговорення питань державної політики щодо релігій представників самих релігійних організацій, які є не тільки фахівцями у церковних питаннях, але й носіями притаманних нашому народові традицій відносин між Церквою і державою. Представники ж європейських інституцій уособлюють під час обговорення сучасний європейський досвід державно-церковних відносин, не враховувати який неможливо.
Друге питання, яке виникає у зв'язку з темою нашого круглого столу: що ми маємо за мету, коли розробляємо цю концепцію?
Сьогодні іде процес відродження самої Церкви та розбудови нашої держави, а тому постійно розвиваються і якісно змінюються церковно-державні відносини. Якщо ми бажаємо описати сьогоднішній стан речей та закріпити його у відповідному документі, то такий підхід приречений на невдачу.
А якщо ми маємо за мету визначитися з основними принципами, які не є сьогоденними, а загальними, засадничими, то це може бути доречним і доцільним..
У зв'язку з цим, я вважаю за необхідне задекларувати декілька загальних питань, без вирішення яких неможливо створити життєздатну концепцію державної політики щодо Церкви.
Держава повинна визначитися у поняттях. Що таке "Церква" і що таке "церкви", що таке "релігія" і що таке "релігії"?
Своє ставлення до релігії український народ і держава задекларували у Конституції країни. Статті 11, 24, 35 і 37 чітко і ясно визначають основи, в тому числі і державної політики, щодо релігії.
Якщо з терміном "держава" у нашому випадку ясно все, то з терміном "Церква" ситуація не є такою ж однозначною.
Церковне визначення поняття "Церква" тут не може бути використане. Тому, мабуть, під "Церквою" треба розуміти традиційні для України християнські конфесії, які відігравали і відіграють значну роль у історії та сучасному житті українського народу. Конфесії, за допомогою приналежності до яких українській народ позиціюється у зовнішньому світі. У такому випадку доречніше було б вживати термін „церкви”, а не Церква (та ще й з великої літери).
Подобається це комусь чи ні, але треба вести мову про розділення понять традиційних та новітніх релігій в Україні. Там, де захищаються права меншин, не треба забувати про права більшості. Незаперечним фактом є те, що саме Православ'я є для України державотворчою, культуротворчою релігією, що сформувала національну ідентичність. І цього неможливо не враховувати при розробці Концепції.
Інше питання, яке ставить перед нами сьогодення — питання канонічності Православних церков в Україні. Це питання не є суто внутрішнім питанням Православ'я. А якщо і так, то тоді держава теж повинна з ним рахуватися, бо забов'язалася поважати внутрішні настанови Церкви. Питання канонічності є рівнозначним поняттю легітимності.
Не може Церква однаково ставитися до обраного народом Президента і Верховної Ради, до призначеного ними Уряду, що визнаються як такі у всьому світі і до так званих "тіньових" або "опозиційних" урядів, громадських рад, самопроголошених "рятівників" нації та інших. Це я кажу, щоб нагадати присутнім, що Українська Православна Церква в Україні є визнаною усім православним світом. Поруч з нею є церкви, які такого визнання лише намагаються досягти. Цю різницю повинна розуміти держава, щоб не мати, поза іншим, ще й непорозумінь на міжнародному рівні.
Не менш важливим є також питання визначення правонаступників колишнього церковного майна, яке було відібране у Церкви богоборчим режимом. Минулого разу у цьому залі я ставив запитання: чому майно, що було відібрано у однієї усім відомої Церкви, роздається тим, кому це майно ніколи не належало? Чи відновлюється таким чином справедливість? І чи не підмінюється більшовицьке поняття революційної доцільності поняттям доцільності політичної? Несправедливість такого підходу є основою для майбутніх міжконфесійних та церковно-державних непорозумінь. Майном повинен розпоряджатися господар, а не чиновник.
Це лише декілька питань, на які варто звернути увагу при розробці Концепції державної політики щодо релігій і Церкви. Якщо ці питання будуть замовчуватися або лишаться поза увагою державних аналітиків, тоді виникне питання, яке винесене як тема нашого круглого столу: "Про доцільність розробки цього проекту…"
На завершення пропоную наступний круглий стіл провести на тему співпраці церков з Армією. Адже військове духовенство (капеланство) є нормальним, звичним інститутом у більшості країн світу, а у нас й досі панують наслідки тоталітарного безбожного режиму і жодна гілка влади цим не стурбована і не заклопотана...