Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної Церкви,
Голова Синодального відділу УПЦ
по взаємодії зі Збройними Силами
та іншими військовими формуваннями УкраїниСУЧАСНИЙ СТАН ДУХОВНО-ПАСТИРСЬКОЇ РОБОТИ
Семінар старших військових священиків УПЦ
У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ В УМОВАХ ЇХ РЕФОРМУВАННЯ
ТА В ІНШИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАННЯХ УКРАЇНИ
(Київ, 11-12 жовтня 2004 року)Сьогодні непередбачений драматизм життєво важливих подій наших днів змушує усіх нас, вірних синів Батьківщини, активно брати участь в розбудові багатьох громадських інститутів. Перш за все, це стосується ЗС та інших силових структур нашої країни, як основного каркасу, завдяки якому тримаються вкупі всі інші державні інституції. Думаю, сьогодні не є секретом, що головним чинником цієї розбудови є духовно-моральне відродження українського війська. Проблема виходу із кризи вже не раз виникала перед українським суспільством, і, оскільки історія наша починається не сьогодні, то ми, пам'ятаючи славні події минулого й особливе місце нашого народу в історії всього людства, повинні знову і знову звернутися до минулого України.
Подивимося уважніше на те, як піднімалася наша держава, витримавши багато страшних іспитів, як вона зберегла в собі той невидимий потенціал життя, що завжди після тяжких випробувань допомагав нашим предкам повставати з попелу і творити нове повнокровне життя. І чим глибше і повніше ми осягаємо славну історію нашої держави, тим розбірливіше в ній виявляється роль - вплив Православ'я - цього вічно оживляючого джерела.
От і сьогодні наша Церква залишається з народом своїм, усвідомлюючи свою роль у духовній освіті громадян, і, в першу чергу, людей у військовій формі, людей, які присвятили своє життя служінню Батьківщині. Зараз такий час, коли перед нами залишається можливість вільного вибору шляху: чи ми повертаємося до своєї історії, до своїх коренів, до історично властивих нашому народу ідеалів і цінностей, чи повіримо привабливим обіцянкам, неприродним запозиченням, що спрямовані на руйнування нашої Армії, на повний відрив Армії від її історичних духовно-моральних коренів.
Чи нам варто сьогодні рівнятися на західні країни, які не пережили такої руйнації душі народу, як Україна від більшовицького режиму? У нас перервана багатюща традиція передання досвіду духовного гартування воїна. Без православної традиції немислимо на серйозному рівні піклуватися про духовну, моральну та культурну сторони росту солдат, командирів, а, тим більше, цілих військових колективів.
Тому Українська Православна Церква вважає вкрай необхідним відродження інституту військового духовенства, однак ми розуміємо, що найближчим часом це зробити неможливо: з одного боку – брак священиків, добре обізнаних з військовим середовищем і готових та здатних переносити труднощі армійського життя, з іншого боку – фінансові проблеми як у Церкві, так і у війську, а також складнощі, пов'язані з майбутньою реорганізацією усієї структури виховної армійської служби. Ці питання спільними зусиллями ми зможемо вирішити. Адже те, що військове духовенство потрібно в армії, уже всім зрозуміло і з цим усі погоджуються, але до цього часу нічого з місця не зрушилось, більше того, нема ніяких конкретних пропозицій, як це зробити, яким має бути інститут військового духовенства. Єдина можливість, яку ми маємо зараз – це спілкування солдат і офіцерів з парафіяльними священиками. Багато священнослужителів уже відвідують військові частини, і цьому процесу необхідно сприяти. Слід лише не допустити, щоб армія стала місцем змагань різного роду проповідників, бо це зашкодить як релігії, так і війську. Разом з тим, у питанні віровизнання не може бути мови про наказ: лише вільний вибір людини, лише її власне бажання, тобто свобода совісті! Маю підстави свідчити, що багато хто з воєначальників в умовах реформування ЗС намагаються зберегти їх боєздатність, уболівають душею за Армію і Вітчизну і розуміють, що проблеми духовно-морального і національно-патріотичного виховання — це визначальні теми у нашій турботі про майбутнє нашої Армії. Незважаючи на складну ситуацію, багато командирів вже почали разом з УПЦ успішну у справі роботу духовно-морального виховання особового складу.
Слід сказати, що Синодальний відділ УПЦ по взаємодії зі ЗС та іншими військовими формуваннями за період свого існування немало зробив і продовжує працювати в цьому напрямку.
1. Можна зазначити, що сьогодні ставлення до присутності священика у військовому середовищі змінилося, і ознака цього - це храми, які теж існують на території військових частин.
2. Сьогодні ми також маємо закономірний прецедент — це присутність військового священика в українському миротворчому контингенті у Іраку. (Учора вночі з Миколаївського летовища до миротворчого контингенту відбув наступний священик).
3. Вже декілька років діють курси катехізації серед курсантів і офіцерів.
4. На сьогодні здійснене 6-е перевидання "Молитвослова православного воїна", який щоразу доповнюється і вдосконалюється.
5. Серед дітей військовослужбовців та ліцеїстів військових закладів успішно і з плідним резонансом відбуваються урочистості з нагоди великих свят (Різдво Христове, день пам'яті свят. Миколая та ін.).
6. Ще одна приємна новина: поява Головного військового храму — свято-Георгієвського собору залізничників, що біля Південного залізничного вокзалу у м. Києві. Цей статус йому було надано не так давно, але, на жаль, усіх можливостей, які відкриваються завдяки цьому статусу, ми ще не використовуємо.
7. Також у нас є проблеми з виходом журналу "Віра і честь" з різних причин — за період з минулих зборів військового духовенства, незважаючи на неодноразове прохання про звіти та інші матеріали у військових журнал, надійшло тільки два звіти (з Симферопольської єпархії та один з Київської єпархії) і одна замітка (з Миколаївської єп.). Прошу старших єпархіальних військових священиків надсилати звітність та інші матеріали, це допоможе нам усім плідніше працювати і висвітлювати нагальні проблеми у військовому журналі.
8. Ми маємо пропозицію від ВО "Держава" заснувати православну телепередачу для військових. Це надасть можливість активно впроваджувати християнські цінності у моральну мотивацію служби українських військовиків. Треба вже зараз готуватися до розповіді про взаємодію зі ЗС та інш. військовими формуваннями у кожній єпархії УПЦ. Це стосується єпархіальних священиків, відповідальних за цю взаємодію.
Хочу торкнутися ще одної теми. Це вміння налагодити стосунки священика з офіцерами служби виховної роботи. Як показує наш досвід, і тут не без проблем. Привертає увагу те, що з боку середньої ланки частини армійських вихователів спостерігається прикре нерозуміння важливості належного морального виховання. Звичайно, зрозумілою є проблематичність духовної тематики і недолік знань про християнську методику виховання, що були відкинуті в останні десятиліття, але дивує оце якесь завзяте неприйняття усього, що виходить з морально-духовних основ. З огляду на стан, у якому ми опинилися в даний час, - неготовність законодавчої влади затвердити на державному рівні норми сприяння Православної Церкви духовному вихованню військовослужбовців, хотілося б звернутися до тих, хто так чи інакше не бажає бачити священика в Армії, поруч із собою. Ми опинилися на такому етапі, коли впертість може ще більш ускладнити й без того непростий стан у суспільстві. Наші відвідування військових підрозділів переконливо свідчать про щирий інтерес військовослужбовців до питань морального і духовного розвитку.
У питаннях взаємодії Церкви і Армії повинна настати нова стадія. Це етап переходу від епохи “весільних генералів” до періоду поступової, можливо, менш помітної, але набагато більше необхідної роботи катехизатора і місіонера. Обмежуватись відвідуванням частин у дні присяги та великих свят – вкрай недостатньо.
Очевидно, релігійний стан суспільства у всіх його прошарках характеризується глибоким релігійним безкультур'ям. Священики повинні поступово пояснювати людям елементарне, у першу чергу, поняття про Бога і Його властивості: всемогутність, всевідання, всюдисущість, вічність, тощо. А деяких проповідників тягне поміркувати про глибокі предмети, посилаючись на те, що наче основи віри – то просте і відоме. Це оманлива думка.
Людей треба вчити з „азів”, і навіть уже трохи пройшовши вперед, до цих „азів” треба повертатися. Найпростіші молитви, найдоступніше знайомство з Писанням, хай навіть на адаптованому, типу Дитячої Біблії, тексті. Це повинно бути одною з першочергових тем духовно-пастирської роботи.
Звичайно, командири чекають від духовенства допомоги і у виховній роботі. І хоча якийсь офіцер може сказати, що немає практичної користі від пояснення і вивчення “Отче наш”, що корисніше вести бесіду, наприклад, про шкідливість „самоволок”. Але це теж невірно. Справа в тому, що безпосередній релігійний вплив на душі слухачів разом з прямими плодами (віра, страх Божий, покаяння, тощо) народжують і цілий ряд похідних корисних плодів. Наприклад, терпляче ставлення до ближніх і, як результат, зменшення відсотку нестатутних відносин; вимогливе і критичне ставлення до своїх вчинків і, як результат, – відчутне зменшення надзвичайних і трагічних випадків через байдужість, халатність і неуважність, тобто через людський фактор. Список можна продовжити.
Церковність і релігійність не можуть применшувати бойовий дух солдат, як може декому видатися. Наприклад, праведний Іоан Крондштатський у листі до воїнів, перед відправленням на російсько-японську війну радив проспівати або прочитати догматик 1 гласа: “Всемирную славу...” Але чи можемо ми звернутися сьогодні до усіх воїнів з такою порадою? Звичайно, ні. 90% охрещених людей не знають, що таке Догматик. 8% - знають, що це, але не знають жодного з восьми напам'ять. Тобто ступінь нашої нецерковності є жахливою. Невтомний труд по зціленню цієї рани є першочерговим завданням духовенства.
Армія має велику потребу у віруючих, порядних, патріотично налаштованих офіцерах. Коли кількість таких зростатиме, то офіцери самі зуміють налагодити контакт з духовенством, і відповідно сприяти організації духовної роботи у підрозділах. А інакше виходить, що християнство – як вчать атеїсти, релігія принижених і малозначущих, а офіцери повинні бути виключеними з об'єктів місії, і це є в їх інтересах.
Тому релігійна освіта у військових ліцеях, інститутах і Академіях має довготермінову конструктивну перспективу.
Звичайно, релігійні істини повинні викладатися цікаво і на сучасній мові, з використанням, по можливості, допоміжних засобів з галузі історії, літератури, науки...
Необхідно уникати нездорового есхатологізму. Теми кодів, антихриста не повинні бути першочерговими. Адже діяльність пастиря не повинна насаджувати песимізм, розчарування, а навпаки – налаштовувати на конструктивність, виховувати здоровий настрій.
Сказане логічно пов'язане з темою духовенства, його обов'язком відповідати на нові питання і виклики часу. Від сучасного пастиря вимагається дуже багато. Окрім чистої совісті і любові до Богослужіння, це ще і самоосвіта, виховання, почуття високої відповідальності і жертовності, гаряче бажання розповсюджувати Євангеліє, благу звістку про Господа нашого Іісуса Христа і спасіння.
Ми, духовенство, добре розуміємо, які великі проблеми не лише духовного, але й матеріального плану має сьогодні Армія і усім серцем уболіваємо за Вас, дорогі захисники Батьківщини, але й віримо, що недалеко той час, коли, за допомогою Божою, ми переборемо ці труднощі. На завершення нагадаю слова відомого авторитетного святителя Філарета (Дроздова): "Церква і воїнство єдині у своєму стоянні за Вітчизну". Отож відчути і сприяти відновленню цієї єдності я всім вам, тут присутнім, бажаю.