Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної Церкви,
Повноважний представник УПЦ
у Верховній Раді УкраїниВиступ у Верховній Раді України
на парламентських слуханнях на тему
„Свобода совісті та ідентифікаційні номери”
(29.06.2005 р.)Вельмишановний Адаме Івановичу!
Високоповажні депутати! Дорогі співвітчизники!Дякую за надану мені можливість виступити перед представниками вищої законодавчої влади України. Для мене велика честь – передати вам вітання, благословення і побажання успішної праці на благо українського народу і держави від імені Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всія України Володимира.
Напевно, багато хто з присутніх, особливо депутати від Львівщини, думають, що я знову буду говорити про те, що наболіло на душі в мене особисто: про те, як у Галичині грубо порушується релігійна свобода і зневажаються права православних. Все це так, але моє коротке слово буде не про те.
По темі ідентифікаційних номерів: відомо, що на вимоги представників новітніх, нетрадиційних релігійних течій альтернативу виконанню священного обов'язку захисту Вітчизни знайшли і законом затвердили. А ось багаторічні чисельні прохання представників традиційних віровизнань вирішити болючу для віруючих проблему ідентифікаційних номерів, аналогічним чином не можна!
Хіба коди - це важливіше, святіше, ніж військовий обов'язок? Чи тут потрібно нам, православним, для успішного вирішення цього питання заручитися підтримкою окремих протестантських організацій?
Тому ще раз прошу народних депутатів з розумінням поставитися до цього питання. Світська влада у державі, де Церква відокремлена від неї, може не перейматися тим, чи ідентифікаційний номер насправді несе загрозу спасінню християнинові, однак вона повинна забезпечити віруючим громадянам України право і можливість жити, трудитися і молитися зі спокійним, чистим сумлінням, щоб їх не бентежила совість. Вважаю, що законопроект за № 3711-3 від 16 березня 2004 року у цьому відношенні є цілком сприйнятним.
Разом з тим, нас дуже тривожить небезпека того, що наша Батьківщина може знову перетворитись на арену серйозних, глибоких внутрішніх потрясінь. Їхньою причиною цього разу може послужити те, що, на превеликий жаль, стало уже майже нормою, - втручання політиків у тонку матерію релігійних відносин. Ступінь цього втручання вже досягла своєї критичної відмітки. І якщо зараз не приборкати спокусу використовувати релігійний фактор для досягнень будь-яких політичних цілей, Україна підійде до межі масштабного релігійного протистояння, здатного підірвати той відносний спокій, який ще поки існує у нашому суспільстві.
Наведу два приклади з історії. Усі ви знаєте, що у XIII столітті Київська Русь була завойована монголо-татарами, які перетворили в попелище нашу квітучу землю, винищили і погнали в рабство сотні тисяч людей. Але ці люті загарбники навіть не намагалася зруйнувати православну віру наших предків. Ясса – звід законів Чингисхана – вказувала: страчувати кожного монгола, який хоча б похулить віру скореного народу. У дикого степового завойовника вистачало розуму, щоб зрозуміти: підкорений народ можна грабувати і примушувати до рабства, але якщо зачепити релігійні струни його життя - бунт неминучий. Не буду вдаватися в історичні подробиці, відзначу лише одне: крах Золотої Орди наступив тоді, коли вона, прийнявши іслам, забула про колишню терпимість.
Тепер інший приклад. Наприкінці XVI століття королю Польщі Сигізмунду III спало на думку зміцнити свою державу, об'єднавши все її населення (у тому числі і православних українців) одною вірою – католицькою. Так з'явилася Брестська унія. Підсумок закономірний: до середини XVII ст. після козацьких воєн Хмельницького Польща втратила Лівобережну Україну, а ще через сторіччя з лишком і зовсім перестала існувати як самостійна держава.
Давайте ж, нарешті, поки не пізно, вчитися на уроках історії, а не продовжувати «соціальний експеримент» над народом, що знемагає від нього протягом майже цілого сторіччя. Пора вже усвідомити, що будь-яке насильство над релігійною совістю людини не проходить безслідно. Церква – це Божественне встановлення, «Царство... не від світу цього» (Ін. 18, 36), як сказав Сам Господь Іісус Христос, а не суспільний інститут. Вона живе за своїми богонатхненними законами, а не за принципами формування політичних платформ і передвиборних блоків. Ставитись до неї з позиції політичної кон'юнктури – не просте божевілля, а гріх, за який неминуче чекає суворе і відчутне Боже напоумлення.
Дякую за увагу!