Конференцiї

Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної Церкви

Виступ на конференції
Товариства православних педагогів
24 березня 1999р.

ШЛЯХИ ВИХОДУ З СУЧАСНОЇ КРИЗИ
У ГАЛУЗІ ОСВІТИ ТА ВИХОВАННЯ

Чи найчастіше згадки про наше дитинство розпочинаються з вчителя. Вихователь, перший вчитель, улюблений вчитель, директор – всі ці люди пов’язані з дитиною, з її труднощами і перемогами, радощами і болями. Вчитель – чи не найвідповідальніша професія. Адже з раннього дитинства власне ці люди вчать нас, ведуть по дорогах правди і науки, підтримують в невдачах і радіють з нами в наших радощах. Яким повинен бути вчитель? За 70 років комуністичного панування наші старші друзі – вчителі, вихователі, батьки – набули зовсім інших рис характеру. Чомусь так сталося, що з прекрасних людей витравили почуття відповідальності, вимогливості, строгості, любові до дітей та об’єктивності. Юне серце дуже відчуває все це і чи не тому з кожним днем у нас залишається все менше поваги до вчителя. Дитина бачить несправедливість, жорстокість, підкупність, користолюбство, безвідповідальність. Все частіше стикається з підлістю, обманом і недовір’ям з боку дорослих.
Тому, сьогодні нам з вами необхідно зробити висновки з сучасної ситуації і шукати шлях виходу з неї.
Цим шляхом може і повинно стати християнське виховання як у сім’ї, так і в школі. Ці шляхи нерозривно зв’язані з Церквою. Адже не можна християнського виховання дати в сім’ї, де щодня чути лайку і брудні слова, де на очах у дітей б’ються п’яні батьки, де дитину з ранніх років привчають до куріння та вживання наркотиків, де примушують її просити гроші, волочитися. З іншого боку, Церква не в змозі наполягати на тому, щоб усі люди регулярно відвідували храм Божий, виконували заповіді та практикували християнський спосіб життя. Ось чому обидва взаємно нерозривні процеси необхідно удосконалювати одночасно.

1. Християнське виховання у сім’ї.

Одним із способів виховання дітей на принципах християнської моралі є їх воцерковлення. Дитина, яка ходить на заняття недільної школи, не лише сама набуває знань, але й дуже часто є вчителем для своїх батьків та родичів, котрі виросли у час атеїстичної пропаганди. Дитина може і повинна навчити своїх батьків правильному відношенню до Бога і Церкви, допомогти їм подолати бар’єр, який утворився внаслідок тотального нищення.
Паралельно з цим необхідно створювати і недільні школи для дорослих. Бажаючи послухати повчання чи недільну проповідь, батьки можуть приходити у недільні школи разом з дітьми, разом з ними вивчати норми християнського співжиття і застосовувати все це на практиці у щоденному побуті. Для високоосвічених і інтелігентних парафіян, які лише недавно вперше переступили церковний поріг,  необхідно створити всі умови для їх духовного вдосконалення. Розмови з ними повинні вестися на відповідному науковому рівні, і тим, хто вважає, що це не має безпосереднього відношення до дитячого виховання, хочу зауважити, що дітям легше повірити в те, про що з ними розмовляють, коли чують переконливий і впевнений тон у голосі батьків (власне, не менторський тон, а тон впевненості в тому, про що йдеться). Ось чому це так важливо.
Дитяче виховання починається в сім’ї з відвертості і щирості з дітьми. Не велика біда, коли старші люди не можуть відповісти на всі дитячі питання. Але було б дуже добре, якби вони могли визнати свою неосвіченість в тому чи іншому або помилку, замість того, щоб своїм авторитетом нав’язувати хибні думки. Нехай дитина почує вашу відповідь: “Вибач, я не знаю цього. Може ти запитаєш у недільній школі та розповіси мені, адже мене це теж цікавить”. Така щирість з дітьми викликає не презирство, як часто, дехто трактує, а повагу і добрі стосунки в майбутньому. Разом з ними з юних років необхідно молитися, привчати дитину до поваги до Бога і Церкви, пояснити потребу молитися і частіше звертатися своїми думками до Неба.
Проте недільна школа має і свої недоліки. Її слухачами можуть бути лише діти та підлітки, які з власної ініціативи чи завдяки спонуканню когось із дорослих прийшли до Церкви. Тому цей шлях хоч і є необхідним, але він не є достатнім.

2. Християнське виховання в закладах освіти.

Християнське виховання можна дати усім підліткам лише через систему освіти. Звичайно, тут виникає багато проблем, адже і Конституція України твердить, що Церква відділена від школи. Тому далеко не завжди ми, представники Церкви, священики, можемо провести урок, прочитати лекцію чи викликати дітей на відверту розмову про наболіле та пояснити їм християнський підхід до життя.
В переважній більшості випадків, директор школи, а тим більше, ВУЗу ризикує своєю кар’єрою, а можливо і втратою посади, запрошуючи у стіни свого навчального закладу священика. Останнім часом стала модною присутність священика на святах першого та останнього Дзвоника, але я вважаю – це чиста формальність, адже як можна благословити дітей на новий навчальний рік, якщо дитина не знає, що таке благословення Боже? Звичайно, благословення священика – Господнє благословення, і це беззаперечно, але, з іншого боку, чи так сприймає його юнак і дівчина, які виходять з шкільного порогу в доросле життя.
З цієї складної ситуації є вихід. Введення у навчальний процес курсу християнської етики дасть свій результат, хоча й не відразу, проте сподіваємось він буде відчутним.
У західному регіоні України, а точніше в Галичині, предмет “Християнська етика” увійшов у шкільний компонент та став обов’язковим для всіх дітей. Проте це не безболісний шлях до християнізації суспільства. Незважаючи на всі переваги, у цьому криються, хоч на перший погляд і незначні, але насправді дуже болючі проблеми. По-перше, Україна – держава багатоконфесійна. А отже, ми стоїмо на порозі дилеми: якщо викладати християнську етику у школі може священик чи православний вчитель, то чому не може прийти з проповіддю католик чи протестант. За статистикою більшість громадян України вважають себе православними (враховуючи всі гілки). Зважаючи на конфесійний поділ держави, думаю, буде доречним, якщо в Україні останнє слово з цього питання матиме Церква православна, а в Галичині - греко-католицька (за територіальним розташуванням переважаючої конфесії). Отже, не можемо допустити, щоб за рахунок приниження більшості вирішувала свої проблеми меншість. Тут ми повинні дуже чітко усвідомлювати, що кожен неправильний крок може мати наслідком скалічені дитячі душі, такі чутливі до всього. Вважаю, що на державному рівні необхідно поставити питання про статус християнського виховання. Якщо цей курс вводитимуть у середній школі, то звідси з’являється наступна проблема: хто, як і за яких обставин може викладати цей предмет?
По-перше, предмет може і повинна читати людина з вищою педагогічною та духовною освітою, бездоганного християнського життя.
На жаль, сьогодні у нас немає відповідно підготованих кадрів. Але цю проблему можна вирішити. Спільним рішенням Міністерства освіти та Учбового комітету Української Православної Церкви можна ввести для бажаючих у навчальний процес духовних навчальних закладів необхідні предмети: психологію та педагогіку, а у навчальних закладах педагогічного профілю - необхідні богословські предмети. Ці додаткові курси повинні читати спеціалісти відповідних профілів.
По-друге, цей предмет повинен бути не тенденційним. Як свідчить гірка практика на території західної України через упереджене ставлення вчителя християнської етики у навчальних закладах часто виникають проблеми та конфлікти на конфесійному грунті між слухачами. Незважаючи на присутність дітей інших віровизнань (православних, римо-католиків, протестантів) вчитель християнської етики, котрий сам сповідує уніатство, примушує дітей спільно молитися, насаджує вчення своєї Церкви, спонукає дітей до екуменізму, незважаючи на канонічні перепони. Необхідно створити спеціальну державно-церковну комісію, котра розглядала б подібні факти та попереджувала їх повторення. Ось чому необхідно дуже відповідально відноситися до особи, котра в майбутньому читатиме цей предмет.
По-третє, програма з християнської етики, у розробці якої брали участь і представники Львівської єпархії Української Православної Церкви, не з нашої вини, є дуже недосконалою та проуніатською. Її прийняття на державному рівні, незважаючи на її дію у західному регіоні, приведе до того, що у своїй більшості ми, самі цього не усвідомлюючи, завтра будемо чути докори на нашу адресу за поламані пагінці дитячих душ православних віруючих. Вважаю, що існуюча програма може бути прийнятною виключно для Галичини, але ні в якому разі не для освітньої системи всієї держави. Ось чому, необхідне термінове утворення вищезгаданої спеціальної державно-церковної комісії, яка складалась би з рівної кількості освічених богословів (духовенства та мирян), викладачів духовних навчальних закладів, відповідальних працівників Міністерства освіти України та вищих навчальних закладів педагогічного спрямування, педагогів та психологів, що практикують у різних галузях освіти. Керівництво цією комісією доцільно доручити відповідальному працівнику Міністерства освіти та представнику УПЦ, затвердженому ухвалою Священного Синоду нашої Церкви. Завданням цієї комісії було б розробити та запропонувати органам влади для прийняття програму, методичні посібники та підручники з християнської етики.

3. Про введення у школи національної програми планування сім’ї та валеологію.

Мене як архіпастиря не може обійти й введення в школах Національної програми планування сім’ї та предмету валеології.
Після апробації таких програм, західні країни відмовились від їх введення. Не важко передбачити, до чого це може привести у нас. Дивує відсутність реакції на те нашого суспільства. Адже дитині в школі пропагують не смирення, цнотливість та добру поведінку, а з першого класу дають статеве виховання та астрологію, ворожіння і іншу нечисть різного роду і виду. І це страшно, бо не знаємо ми, чого можемо чекати від молодого покоління. Чому даємо на все це свою мовчазну згоду? Мабуть кожен з нас через особисті проблеми не бачить проблем суспільства, його деградації, та морального занепаду. І чи не матимемо гріх ми за ті погублені дитячі душі і очерствілі серця? Сьогодні падає народжуваність і зростає смертність, поглиблюється процес розпусти. Своїм тілом заробляють уже 11-12-и річні дівчатка. Чи не ці проблеми найважливіші у нашому сьогоденні? І якщо не збережемо нині наших дітей та молодь, то завтра стане питання взагалі про існування нас, як нації.
Вважаю, що замість предмету валеології у шкільний компонент необхідно ввести такий предмет як гігієна. Адже не в кожній сім’ї дитині можуть пояснити найелементарніші правила особистої гігієни, поведінки у громадських місцях, під час епідемій. Проте цей предмет повинен читати шкільний лікар чи медпрацівник і виключно як оглядовий.

4. Про православні дитячі навчальні заклади.

Звичайно, сьогодні стан справ у вихованні дітей необхідно виправляти скрізь. Проте одним із можливих, хоча й не дуже досконалих, шляхів виправлення його є створення православних шкіл, дитсадків, таборів літнього відпочинку. Наші сусіди росіяни практикують такі дошкільні та навчальні заклади і, наскільки мені відомо, не жаліють про їх створення. Усі вчителі, вихователі, медичні працівники та обслуговуючий персонал – православні. Звичайно, в таких закладах можуть бути лише діти духовенства та найбільш активних парафіян, проте це теж цеглина у спільну справу. На основі цих шкіл влітку можна організовувати виїзні дитячі православні табори, у яких навіть діти з інших шкіл можуть спілкуватися та жити згідно з православною традицією (ранішня, вечірня молитва, пристойне спілкування, духовні бесіди). Звичайно, перед ініціатором стане багато проблем: харчування, місце для проживання, обслуговуючий персонал, вихователі, медсестри, фінансове забезпечення. Думаю, що Господь допомагатиме у добрій справі, котра діється не заради власних вигод, і багато-чого можна вирішити, опираючись на певну парафію і священика-ініціатора.

Користуючись присутністю тут представників Міністерства освіти України, прошу зважити і відгукнутися на все, що тут буде сказане сьогодні.

Завершуючи свій виступ, скажу: всі ми сьогодні несемо відповідальність за долю наших дітей, за їх духовне зростання та виховання. І, незважаючи на наші сучасні проблеми, труднощі та переживання, вважаю за доцільне нагадати вічну істину: діти – це наше майбутнє, тому “плекайте цю лозу” і по-родинному ставтеся до молодого покоління. Це зовсім не означає все прощати і на все змовчувати – це означає намагатися зрозуміти та повірити в них, дати щиру пораду і допомогти, опираючись на власний, часом гіркий, досвід. І не сподіваймося на швидке духовне відродження нації чи результат наших намагань – це марні сподівання. Атеїстична влада більше 70-и років вбивала в дитині всі прекрасні почуття, тому і наша праця на ниві дитячих душ повинна бути наполегливою та постійною, бо лише таким способом ми можемо досягти позитивних, відчутних результатів у майбутньому.

Нехай Всемогутній Христос Бог наш, бачачи наше добре прагнення, додасть нам сили і наполегливості, мужності і терпіння у нашому служінні.

На початок сторінки