Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної ЦерквиВиступ на семінарі
„Духовна допомога засудженим як важлива складова їх реабілітації і повернення до нормального життя у суспільстві"
Київ, 30 травня 2002 р.Христос воскрес!
Ваше Блаженство, Блаженніший Владико!
Ваша Поважносте, пане генерале! Шановні учасники семінару!Сьогодні ми зібралися у свято-Успенській Києво-Печерській лаврі, щоб обговорити наші спільні проблеми, поділитися досвідом, уточнити напрямки подальшої співпраці Державного департаменту України з питань виконання покарань і Української Православної Церкви.
Православна Церква на Русі здавна опікувалася ув'язненими в тюрмах, на каторгах, в лазаретах. Ще століття тому навіть неможливо було уявити, щоб православний в'язень хоч раз на рік не висповідався і не причастився, а про поховання померлого засудженого без священика не могло і бути мови. Дуже поширеною була практика відвідування в'язнів доброчинцями, особливо у дні церковних постів і свят.
Але нині ми існуємо в інших умовах, і нам потрібно напрацьовувати новий досвід. Масове невір'я серед населення, повна релігійна неосвіченість, з одного боку, ускладнюють роботу священика, бо доводиться навчати найпростішому і пояснювати очевидне, а з іншого боку, ми маємо можливість відкрити перед особою такі грані людського буття, які можуть докорінно змінити спотворену гріхом свідомість, відродити до повноцінного життя зранену душу. В останньому питанні чи не найважливішу роль відіграє такий чинник, як особа самого пастиря, усвідомлення ним своєї місії, вміння спілкуватися з засудженим, із злочинцем і здатність викрити глибинні причини падіння особистості, вміння пробудити в людині почуття каяття. Зрозуміло, що робити це складно і в миру, в умовах волі, отож, що й казати про місце ув'язнення, де людина, зокрема, поставлена в особливі умови побутового режиму, обмежена в спілкуванні і просторі.
Досі Церква не мала змоги створити інституцію тюремних священиків, через те сьогодні в колонії і тюрми приходять звичайні парафіяльні священики, що несуть чимале навантаження, пов'язане з виконанням треб на своїх парафіях, і які не мають змоги повноцінно виконувати просвітницьку роботу серед ув'язнених. З цього приводу маю підстави заявити про потребу створення інституту помічників священиків із числа підготованих мирян. Було б добре, коли б разом із священиком до місця позбавлення волі могли приходити кілька осіб, які не тільки знають церковні богослужбові піснеспіви і можуть допомагати в здійсненні Таїнств, але й здатні самостійно проводити катехизаторську роботу. Сподіваюся, що в кожній єпархії знайдеться певна кількість достатньо освічених парафіян, які зможуть нести послух щодо просвіти і катехизації ув'язнених. І коли священик разом з парафіянами будуть опікуватися засудженими, тоді і серед населення зміниться ставлення до тюрми, колонії і, хочеться сподіватися, у такому випадку зросте взаєморозуміння законослухняних громадян і засуджених після звільнення, адже всім відомо, що велика частина останніх чинить наступні злочини через відсутність будь-якої підтримки з боку оточення і відчуження суспільством взагалі.
Звичайно, така розширена співпраця буде неможливою без тісного спілкування тюремного начальства і персоналу зі священиками і найближчою православною парафією. Окрім того, це сприятиме взаєморозумінню і взаємодовірі. Сприйнятним варіантом бачиться співпраця з працівниками установ, котрі самі сповідують православну віру, є членами Церкви і добре орієнтуються в церковному житті. Треба зазначити, що завдяки реформі у кримінально-виконавчій системі в Україні ув'язнені різних конфесій отримали можливість задовольняти свої релігійні потреби в місцях позбавлення волі без особливих складнощів. І якщо православні, католики тощо можуть говорити про себе, як традиційні християни, то, коли мова йде про новоявлених “свідків”, мормонів чи якихось інших деструктивних організацій, то тут треба бути дуже уважним, адже зі Святим Письмом в руках і торбою заморських подарунків за плечима нові місіонери несуть в Україну нові, ще більш небезпечні єресі, адже замість навернення людини до істини вони заводять в оману.
За неповних три роки з дня підписання Угоди про співпрацю, ми вже маємо підстави говорити про конкретні досягнення і просування, не приховуючи своїх недоробок.
Хочу ще зауважити, що укладенню підписанню нашої Угоди про співпрацю Церкви і Департаменту передувала тривала і кропітка робота по налагодженню взаєморозуміння між виконавчими органами і священослужителями на місцях. Якщо священик звертається зі словом напоумлення до засудженого без збентеження, без комплексів (адже опіка над злочинцями є складовою частиною його пастирського служіння), то люди у погонах мусять рахуватися з обставинами, загальною атмосферою, виконувати накази і суворо дотримуватися інструкцій.
Дякувати Богу, сьогодні ми маємо достатньо нормативних документів, які дозволяють служителям Православної Церкви здійснювати свій пастирський обов'язок в місцях позбавлення волі. Однак без сприяння адміністрації кожної конкретної установи наше служіння затруднюється.
Приємно засвідчити, що сьогодні усі священики, які приходять у виправні установи можуть мати постійні перепустки, більшість персоналу є добре ознайомлений зі своїм отцем і, коли дозволяють обставини, без комплексів приходять на молебні і богослужіння разом з в'язнями.
Разом з тим, хочу зауважити, що священик сьогодні повинен відвідувати установу не лише в суботу та неділю, бо у ці дні він несе найбільше навантаження на парафії, а й у будні, щоб мати можливість спілкуватися із засудженими без поспіху і у більш-менш сприятливій обстановці.
Всечесні отці, ви розумієте, що ви не зобов'язуєтесь щоразу при відвідуванні зони служити літургію або молебні. Дбайте про те, щоб навчити своїх ув'язнених чад звершувати щоденне правило, правильно читати псалтир, канони, акафісти. Пояснюйте, що не велика кількість вичитаних молитв і покладених поклонів, спасає душу, а справжнє каяття. Тривала молитва, поклони тощо – це не самоціль, а засіб в справі спасіння. До речі, звичайне, доброзичливе спілкування з засудженими може принести більше користі, ніж молебень, звершений без належної підготовки ваших духовних чад.
На адресу нашої газети “Помилуй і спаси” приходять листи від ув'язнених, які часом скаржаться: “Прийде священик раз на півроку, відслужить щось, помахає кадилом... До нього навіть не приступиш близько”. Не знаю, чи якісь умови ставить адміністрація колонії, чи отець поспішає і “відробляє” наказ архієрея, але нічого спільного з пастирським служінням такі дії не мають. Робота для “галочки” Богу не потрібна. Хіба буде щиро каятися і сповідатися такому священику в'язень, який і без того мало кому довіряє в цьому світі? Інколи засуджені навіть не знають імені свого священика, більш того, в Україні є колонії, де й досі не ступала нога священика. Це наше спільне упущення.
Разом з тим, ми вже маємо багатий досвід служіння в місцях позбавлення волі. В колоніях виділяються приміщення для проведення богослужінь, звершення треб, а основне – для душеспасительних бесід. Зусиллями самих в'язнів ремонтуються і облаштовуються ці приміщення, вони ж стежать за порядком під час зустрічей.
Як мені відомо, в колонії міста Кіровограда, якою опікується отець Євген Жабковський, православні засуджені протягом дня можуть вільно приходити у молитовну кімнату і здійснювати там щоденне молитовне правило, почитати духовну літературу.
Показовим у цьому відношенні є досвід отця Парфенія Маркевича, який вже протягом декількох років опікується колонією № 4 в м. Житомирі.
Хочеться звернути увагу на інші особливості пастирського служіння в виправних установах. Священик в місцях позбавлення волі спочатку привертає увагу, так би мовити, своєю екзотичністю. А з часом кількість тих, хто приходить на служби і бесіди, знижується через звикання. Треба пам'ятати, що пастир приходить не розважати, а благовіствувати. Неохідно вчити людей словами віри, використовуючи багатство Святого Письма, життя святих тощо.
Від пастиря часто чекають подарунків: конвертів, продуктів... Цьому сприяють протестантські місії, які подають приклад доброчинності. Однак будувати стосунки з ув'язненими християнами на матеріальній основі – недопустимо. Милостиня потрібна, але вона не є головною справою. Людей не можна купувати і заманювати.
Зміна життя до кращого після звільнення – справжній добрий плід праці священика. Процент людей, які знайшли себе на волі після ув'язнення і не повернулися до попереднього життя – не є значним. І від пастиря дуже залежить – з яким настроєм, думками, прагненнями вийде на волю колишній ув'язнений.
Ще одне. Буває, що вчорашній злочинець, перебуваючи за колючим дротом, чує Слово Боже і потім прагне стати проповідником і наставником для інших. Тому треба всіляко стримувати прагнення новонавернених, засуджувати їх, прививати їм тверезий і здоровий православний погляд на покаяння і виправлення як на багатолітній і наполегливий труд.
Православний священик повинен також дбати, щоб в стіни колонії не вносився дух конфесійного протистояння. Присутність священика повинна умиротворяти, а не озлоблювати і протиставляти людей. Це стосується, звичайно, і інославних проповідників.