Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної ЦерквиРОЛЬ РЕЛІГІЙНИХ ЦІННОСТЕЙ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ РЕЛІГІЙНОЇ СВОБОДИ І ПРАВ ЛЮДИНИ
(Міжнародна науково-практична конференція
„Церква і держава у служінні народові”,
м. Хмельницький, 2-4.11.2005 р.)XX століття, без сумніву, увійде у світову історію як “епоха прав людини”. Саме в цю епоху, що ознаменувалася двома світовими війнами, які призвели до небаченого до тих пір масового знущання над людьми, у суспільстві пробудилося усвідомлення того, що дотримання і захист прав людини є необхідною умовою існування людства.
Здавалося б, що прийняття Організацією Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року Загальної Декларації прав людини, нарешті, поставить крапку в багатовіковій історії знущання над особистістю. ООН проголосила права людини найвищою універсальною цінністю – це невід'ємні та самоочевидні для всіх людей особисті, громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні й інші іманентні людині, властиві їй за природою, можливості життєдіяльності, без яких вона не може існувати як людська істота.
Відповідно до Міжнародного Білля про права, основою прав людини проголошується повага до людської гідності, визнання людського життя і свободи найвищою цінністю. З моменту прийняття і ратифікації цього документу права людини стають необхідним стандартом у стосунках індивідів між собою і державною владою. Права однієї людини є межею свободи іншої, а також обмеженням державного абсолютизму, шляхом поділу і демократизації влади.
Без сумніву можна сказати, що таке розуміння прав людини і його практична реалізація в міжнародних та національних законодавствах є певним проривом ідеї прав людини. Це стало прогресом в історії розвитку суспільно-правової думки людства у порівнянні з попереднім історичним досвідом, коли наявність прав і свобод у людини або групи людей визначалася в залежності від їх суспільних функцій, суспільного становища і соціального походження.
Осмислення історичного досвіду попередніх епох: війн, геноцидів, тоталітарних режимів - ціною мільйонів людських життів - здавалося б, врешті-решт, приведе людство до розуміння цінності людського життя і свободи, поваги до прав людини, їх пріоритету над державою. Людина другої половини XX сторіччя перестає бути незначним елементом державної бюрократичної системи, пішаком у грі сильних світу цього; її права і свободи стають пріоритетом державної і міжнародної політики, а її захист стає метою і першочерговим завданням державних і міжнародних судових систем.
Але, разом з тим, незважаючи на всі декларації, біли, пакти про права людини, їх ратифікацію і так далі; незважаючи на готовність світової громадськості дотримуватись і поважати права людини, а також відображати це в національних законодавствах; незважаючи на їх очевидність, цінність і універсальність, ми змушені констатувати численні порушення прав і свобод людини як на національному, так і на міжнародному рівні.
Виникає питання: у чому полягає причина цього явища, адже для кожного з нас необхідність поваги, дотримання і захисту прав людини є очевидною?
Для православної людини - очевидна! Чому? А тому, що повага до прав людини, з погляду православної свідомості є, у першу чергу, повагою до джерела цих прав – Бога.
Хтось заперечить: як же? Адже права людини є продуктом секулярного розвитку західноєвропейської суспільно-правової думки і нічого спільного з релігією не мають. Більш того, сучасна концепція “прав людини” багатьма дослідниками визначається як своєрідна “громадянська релігія”, суть якої складає загальноетична основа усіх світових релігій: не вбивай, не кради, поважай закони тощо.
На мій погляд, сучасна концепція “прав людини” – це спроба світового співтовариства створити наднаціональну і надрелігійну, універсальну і нормативну світську ціннісну систему. Тобто своєрідну “мінімальну межу моральності”, загальну та обов'язкову для усіх.
Основна проблема полягає в тому, що, як свідчить досвід останніх 50 років існування даної системи, вона не працює. Причини цього, як на мене, досить очевидні. У своїй основі сучасна концепція “прав людини” базується, як уже було зазначено, на етиці релігійній, а саме християнській. Адже важко уявити, що подібна етична система могла б виникнути на ґрунті, скажімо, даосизму. В основі сучасної теорії прав людини лежить, безумовно, християнська етика, адже саме християнство є визначальним фактором західноєвропейської історії, етики, науки, суспільної свідомості – всього того, що складає базис сучасної теорії прав людини.
Однак центральним моментом будь-якої релігійної системи є трансцендентність, те, що в православній традиції називають Богом. Творець світу і людини - Бог є джерело усього.
Відповідно до Святого Письма, Бог створив людину за Своїм образом та подобою, наділив людину розумом, гідністю та свободою (яка, до речі, і лежить в основі сучасної концепції ліберального права і прав людини, звідси і людська гідність як абсолютна категорія), саме Він є джерелом життя людини, кінцева мета її існування. І вже з цього випливає очевидність того, що люди не мають права наносити один одному збитки або віднімати ту свободу, яку дав їй Творець. Або говорячи юридичною мовою: джерелом як прав, так і свобод людини є не якийсь земний уряд, а Бог, саме з цієї причини вони і є невідчужуваними. Перед Богом у людини немає прав, але перед людьми є цілком визначені права, невідчужувані та імманентно властивій кожній людській істоті в силу її природи.
У православній традиції Бог - це не тільки трансцендентна Істота, але й основний принцип буття, що додає об'єктивну значимість поняттям добра і справедливості. Бог є абсолютне Добро, і будь-які Божественні настанови є добрими та справедливими. Такими є і Його заповіді, що, у православному розумінні, закладають фундамент для розвитку сучасної концепції “прав людини”.
При запереченні Бога (трансцендентного Початку) поняття добра і справедливості неминуче психологізуються та суб'єктивуються і внаслідок цього набувають релятивного (відносного) характеру ("все залежить від людини", "людина - міра всіх речей" тощо.). Все це повною мірою характеризує сучасну концепцію “прав людини”, що є продуктом світської, секулярної суспільно-правової думки. В системі сучасного світського гуманістичного розуміння прав людина трактується не як образ Божий, а як самодостатній суб'єкт. Але зрозуміти людину до кінця, користуючись лише методами раціоналістичної науки, неможливо - метафізично людина залишається «річчю в собі» - не відкритою і не зрозумілою повністю.
Для православної правосвідомості ідея свободи і прав людини нерозривно пов'язана з ідеєю служіння - права потрібні християнинові насамперед для того, щоб, володіючи ними, він міг якнайкраще здійснити своє високе покликання – наблизитись до Бога, відкрити в собі Його “подобу”, виконати свій обов'язок перед Богом і Церквою, перед родиною, державою, народом та, зрештою, усім людським співтовариством.
Натомість, світська правосвідомість, сформована секулярним обґрунтуванням самодостатності людської особистості як “міри всіх речей”, найчастіше сприймає права людини як щось саме собою зрозуміле, те, що не потребує спеціального розгляду, щось на кшталт загальноприйнятих правил ввічливості.
Але за таким обґрунтуванням універсальність прав людини можна поставити під сумнів. Наприклад, для віруючої людини це обґрунтування не прийнятне саме тому, що центром світоустрою визначається людина зі всіма її вадами, пристрастями тощо. Така абсолютизація права, на думку одного православного ієрарха, “породжує гординю і марнославство, неминуче призводить до дезінтеграції, протиставлення інтересів і, у кінцевому рахунку, до війни “усіх проти усіх...”
Взагалі, на мій погляд, проблема дотримання та захисту прав людини є проблемою в першу чергу не правовою, а аксіологічною. Щоб “вибудувати” систему правопорядку, треба спочатку сформувати систему цінностей. Закон, як правовий документ, базується на авторитетних, здебільшого традиційних системах цінностей, як і все в людському житті. Але світські, секулярні, не релігійні цінності, як показує досвід, обмежені історичним контекстом, темпоральністю. Те, що цікавило суспільство ще 20 років тому, навряд зацікавить сучасну громадськість...
Саме це, напевне, пояснює нинішню ситуацію в царині прав людини. Якщо в момент прийняття Загальної Декларації прав людини цінність захисту прав особистості була очевидною і обумовленою нещодавнім досвідом Другої світової війни, то через 50 років, внаслідок втрати історичного контексту, була втрачена і самоочевидність феномена.
На відміну від цього, релігійні цінності залишаються актуальними і значимими на будь-якому історичному етапі. Сучасний християнин відчуває цінність відкуплення і спасіння так само гостро, як і його одновірець тисячу років тому. Відповідно і цінність людини, її гідності як “образу і подоби” не залежить від конкретного історичного досвіду, а залишається актуальною у вічності, тому що є цінністю, в основі якої лежить щось трансцендентне цьому світові, вічне і незмінне.
Таким чином, коли сьогодні мова йде про роль Церкви і релігійних організацій у справі захисту і дотримання прав людини, то це, у першу чергу, є проблема обґрунтування прав людини вічними й універсальними цінностями.
Безумовно, права людини відносяться до тих категорій, що вимагають захисту - тут мова йде не про те, потрібно чи не потрібно ці права надавати людині, а про те, як захистити ці права, а іноді і саме життя людини. Але правозахисна діяльність здійснюється в судових інстанціях і є прерогативою організацій правозахисних, а не релігійних. Завданням Церкви – “граду небесного”, виходячи з її духовної природи, є спасіння і захист душі людини, проповідь Слова Божого: “Мудрість же ми проповідуємо між довершеними, але мудрість не віку цього і не володарів віку цього скороминущих; а проповідуємо премудрість Божу, …яку ніхто з князів віку цього не пізнав…” (1 Кор. 2, 6-8).
Розвиток православного розуміння прав людини, правосвідомості і правозахисних механізмів є справою важливою, тому що дотепер ставлення до прав людини в православному середовищі трохи обережне, а іноді, навіть, відсторонене. Буцім-то ідея прав людини православній свідомості не властива і є продуктом світської західноєвропейської суспільно-правової думки. Відбувається протиставлення характерного для православної людини пасивно-споглядального ставлення до соціальних і, тим більше, правових проблем активним – західним, своєрідне протиставлення “Божественної благодаті” “людському законові”. Міркують приблизно в такий спосіб: навіщо православній людині думати про якісь там права, якщо всі зусилля треба скеровувати на спасіння, а земне життя є не що інше, як місце випробування і підготовки до вічності, і будь-які земні потрясіння і страждання є неминучими. Душа людини безсмертна, так що ніяке вбивство, або знущання не позбавить людину того, що їй визначено, тому змінювати щось в земному житті – безглуздо.
Однак не слід забувати, що християнство, завдяки Боговтіленню, освятило поєднання духовного і матеріального, яке теж є творінням Божим, і тому турбота про тілесне, і відповідно про умови його існування, з погляду християнства, є виправданою і обґрунтованою. Через Боговтілення відкривається також і новий сенс людської свободи. Але ж сама побудова концепції “прав людини” як такої можлива лише за умови визнання гідності та свободи людини, що ґрунтується на тому, що “людина створена за образом та подобою Бога” і наділена свободою Самим Творцем.
Як благодать не скасовує, а доповнює закон, так і релігійне обґрунтування не суперечить основі прав людини, воно актуалізує її, обґрунтовує не в історичному контексті, а в вічності.
І тому важливо відзначити, що православний християнин не повинен відкидати ідею прав людини, але переосмислити її з позиції православної правосвідомості, прийняти права людини і не гребувати життям навколишнього світу, тому що не лише окрема людина, але й увесь світ, усе людське суспільство освячені Богом і покликані до преображення і очищення. Так само і Церква не може і не повинна обмежувати свою участь у суспільному житті, бо ця участь, що заснована на принципах християнської моралі, є переконливим свідченням дієвості християнської віри.
Під кінець, хотілося б зазначити, що роль Української Православної Церкви в розбудові громадянського суспільства і демократії в нашій країні є складною і неоднозначною. Адже демократія визнає джерелом влади і вищим авторитетом волю народу, а релігія, як вже було зазначено, завжди наполягатиме на тому, що вищий авторитет знаходиться поза земними структурами.
В умовах, коли держава не розуміє природи Церкви як Боголюдського організму, вбачає в ній лише “допоміжний” соціальний інститут, а принципом державно-церковних відносин стає інструменталізм, недоречно говорити про роль Церкви в житті та історії держави, дотримання релігійної свободи та прав людини, формування національної свідомості народу, духовності тощо.
Лише тоді, коли держава визнає роль Церкви в окреслених процесах не лише на рівні передвиборчих гасел, а й на рівні законодавчої практики, ми отримаємо можливість відчути реальні зміни як в духовному, так і в суспільно-політичному житті нашого народу, і буде сенс говорити не про потенціал Церкви та держави у служінні народові, а про реальні результати цього служіння.