"Не допускати москалів у храм та зберегти єдину католицьку віру" закликає у своїх проповідях місцевий уніатський ксьондз (в минулому - секретар Стрийського райкому комсомолу та агроном одного з господарств) Михайло Коцуровський. Така реакція викликана рішенням місцевої влади передати у власність Українській Православній Церкві земельну ділянку, на якій знаходиться єдиний православний храм канонічної УПЦ на чотири райони Львівщини.
БАНЯ ЛИСОВИЦЬКА. НАЙБЛИЖЧОЇ НЕДІЛІ МОЖЛИВЕ ЗАХОПЛЕННЯ ГРЕКО-КАТОЛИКАМИ ОСТАННЬОГО ПРАВОСЛАВНОГО ХРАМА НА ЧОТИРИ РАЙОНИ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Під час проповіді на Успіння Божої Матері у греко-католицькому храмі "отець" Михайло закликав "не віддавати чужинцям землі", виразити неповагу до о. Віктора - "чужинця" (який, до речі, служить на Львівщині понад 28 років). Минулої неділі ксьондз звернувся до віруючих УГКЦ, аби вони у вівторок, 24 вересня, прийшли на збори сільради і наполягли на тому, щоб землю в громади Української Православної Церкви відібрати.
"Миролюбивий" отець Михайло попередив своїх парафіян, аби зброї цього разу вони не приносили. Окрім того, кажуть, що лунали заклики наступної неділі силоміць захопити православний храм. Настоятель православного храму Покрови Божої Матері о. Віктор Путятицький вважає, що церква потрібна уніатській громаді для того, аби позбавити прихожан УПЦ єдиної можливості ходити до православного храму. Адже не маючи, де молитися, люди в селі змушені будуть піти або до розкольників "філаретівського патріархату", або до греко-католиків.
Депутати сільської ради с. Баня Лисовицька Стрийського округу Львівської єпархії надіслали місцевому священнику Української Православної Церкви настоятелю храма Покрови Божої Матері у с. Баня Лисовицька протоієрею Віктору Путятицькому запрошення з'явитися 24 вересня на позачергову сесію сільської ради. Також були запрошені на засідання і члени релігійної громади - "церковної десятки". Очікується, що під час позачергової сесії депутати та місцеві жителі - прихильники унії, спробують скасувати законне рішення виконкому сільради про передачу безоплатно у власність громади Української Православної Церкви земельної ділянки та висловити недовіру теперішньому голові сільради. Ворожнечу між односельцями у с. Баня Лисовицька активно розпалює молодий уніатський ксьондз - колишній секретар Стрийського райкому комсомолу.
СТРИЙ. ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ РОЗПАЛЮЮТЬ НА ЛЬВІВЩИНІ МІЖНАЦІОНАЛЬНУ ТА МІЖКОНФЕСІОНАЛЬНУ ВОРОЖНЕЧУ
Першу половину своєї статті, надрукованої у газеті "Заграва" за вересень 2002 року, мешканець села Баня Лисовицька, що на Львівщині, Мар'ян Магас присвячує поливанню брудом Української Православної Церкви. Другу частину людоненависнецького опусу автор присвячує священнику с.Баня Лисовицька о. Віктору Путятицькому, який вчинив, на думку Магаса, страшну річ - "21 червня ц.р. заніс голові сільської ради народних депутатів Петру РУбльовському "прохання" (два)".
Чим не догодила панові Магасу Українська Православна Церква, можна здогадатися. В усіх революційно налаштованих, охочих до "москальської" крові українських націоналістів до УПЦ одні і ті самі претензії: вона займає "антиукраїнську лінію", "духовно поневолює українців", наносить "шкоду у духовно-церковному, освітньому і культурному житті України". Натомість УПЦ так званого "Київського патріархату" - то, за словами автора, "українська по духу і в натурі УПЦ".
А от отець Віктор, який вже 28 років не зрадивши Святому Православ'ю несе свій послух у рідному Стрийському районі, завинив авторові в тому, що через 10 років митарств і зневаги, нарешті отримав у селі ділянку і "будівлю", яка насправді є звалищем брухту і сміття, для єдиного (!) на чотири райони Львівщини православного храму канонічної УПЦ. Гнівно картає Магас членів виконкому сільради, що прийняли рішення про передачу землі православній громаді, називаючи їхні імена, які мають увійти в історію, як учасники того "ганебного дійства". "Даючи згоду на приватизацію такій собі, уявній "громаді", ви тим самим погодились на зміни у внутрішньому оформленні (смітника - ред.), виходячи уже з естетичних смаків і уподобань майбутніх "громадівців". І далі "розливається" автор нісенітницями, доходячи у своєму "плачу" до абсурду. Читаючи його статтю і продираючись скрізь нагромадження скорбних вигуків і пафосних закликів ("Знеславили і село нині і вовіки. Аж страшно."), усвідомлюєш нарешті, наскільки сильно людина закомлексована і нажахана "світовою змовою проти України". Питання виникає, чи всі в редакції "Заграви" налаштовані настільки агресивно. Якщо так, то хто довірив їм випускати газету і друкувати в ній подібні, страшні за своєю суттю, статті?
Що ж стосується автора, то можна і не питати, до якої Церкви він належить. Його "твір", гідний "Антології українського жаху", настільки перенасичений образами й примітивно-лайливими епітетами на адресу уявного ворога, позбавлений бодай найменшої краплі поваги до опонентів, сповнений бурхливої й агресивної ненависті до співвітчизників, що зрозуміло стає, наскільки далека ця людина від християнства, а тим більше від Православ'я.
Аби заподіяти розбійницьким діям греко-католицької громади у с. Баня Лисовицька Стрийського р-ну Львівської області настоятель православного храму був змушений звернутися до райдержадміністрації з вимогою захистити конституційні права православних громадян. У заяві на ім'я голови Стрийської районної держадміністрації Є. Кухар зокрема говориться:
"Церковна рада Української Православної Церкви Покрови Божої Матері с. Баня Лисовицька звертається до Вас з цією заявою, в якій повідомляємо Вас, як гаранта дотримання Конституційного закону і районного представника Президента країни про:
1. підбурювальні дії бунтарів, які порушують мир і громадський спокій в с. Баня Лисовицька;
2. зневажливе ставлення до Президента України та його дружини Л.Кучми;
3. зневажливе ставлення до голови села Баня Лисовицика;
4. нанесення морального збитку нашій релігійній громаді Української Православної Церкви.Такими фактами і доказами є:
1. стаття в газеті "Заграва", яку написав Мар'ян Магас 6.09.2002. для того, щоб ця газета ще більше додала ненависті між людьми (до речі в селі вона розповсюджується безкоштовно);
2. скликання позачергової сесії сільських народних депутатів на 24 вересня 2002 року;
3. запрошення священника Української Православної Церкви протоієрея Віктора та церковної десятки на засідання позачергової сесії.Коротко інформуємо Вас, що 11 лютого 1990 року наш Свято-Димитріївський храм в с. Лисовичи було брутально захоплено уніатами. Нам передано у користування приміщення сувенірної майстерні в с.Баня Лисовицька по вул. Курортна, 17 уповноваженим виконкома тоді районної ради народним депутатом Б. Вільшинським від 22.05.1990. Ми своїми силами і коштами привели це приміщення в належний стан, що на сьогодні називають храмом Української Православної Церкви Покрови Божої Матері. Рішенням обласної ради від 31.07.1991. за № 383, релігійній громаді Української Православної Церкви надано юридичний статус, що засвідчено свідоцтвом про реєстрацію за № 383 від 31 липня 1991 року. В тому ж рішенні була винесена постанова передати у безоплатну власність культові будівлі та державне майно, яке знаходиться в них релігійній громаді Української Православної Церкви Покрови Божої Матері с. Баня Лисовицька. Ми регулярно зверталися до влади про виконання цього рішення обласної ради і про закріплення земельної ділянки за релігійною громадою, що знаходиться біля храму. Після виборів 2002 року, землеупорядник села сповістила нас про те, що згідно Закону України, нам необхідно звернутися у райвідділення земельних ресурсів для закріплення за громадою на праві аренди чи викупу. Так 21 червня 2002 року ми звернулися з проханням № 12 про передачу у власність і №13 про надання послуг на інвентаризацію земельної ділянки. 27 червня 2002 року за № 3 видано рішення Стрийської ДКПБЦІ проведено регістрацію згідно закону і видано свідотство серії АА № 01010835 18 липня 2002 року. На прохання № 13, рішення видано 19 липня 2002 року за номером 36, що із проханням № 15 від 31 липня 2002 року та рядом других документів передано до районного відділення земельних ресурсів. В даній історії порушень Закону України не відбулося. Це не сподобалося деяким громадянам села, які є прихильниками уніїи. Вони підбурюють депутатів і людей, щоб безпідставно скасувати рішення і виразити недовіру до голови села Петра Рубльовського. По тій причині появилася і стаття у газеті "Заграва". У третьому абзаці першої колонки читаємо образливе ставлення до Президента України та його дружини, до священника, до голови села, до членів виконкому. Автор статті - колишній комуніст - не скупиться на вирази, відчуваючи, що йому за це нічого не буде.
Ми переконані, що свобода слова не дає права ображати, зневажати, топтати честь і гідність не тільки Президента, а й звичайної людини.
До Вас звертаємось з вимогою, як до довіреної особи Адміністрації Президента України по Стрийському району захистити честь і повагу Леоніда Даниловича Кучми та його дружини. Не допустити, аби на позачерговій депутатській сессій відбулося порушення Конституції України. В Українскій державі панує закон про свободу віровизнань, а перед законом всі рівні.
До заяви додаємо копію статті газети, копію запрошення священника і церковної десятки на позачергову сесію.
Голова - протоієрей Віктор Путятицький,
Члени релігійної громади і жителі села (всього - біля 20 підписів)"
Газета "Заграва" за вересень 2002 рокуТАК УЖЕ СКЛАЛОСЬ? Нерідко можна почути з різних високих трибун деяких домоплеканих і безвідповідальних перед нацією державних чиновників і явно неотесаних шовіністичних нахаб та пройдисвітів, яких якимось злим вітрогоном занесло до нас, їм до біса добре "знайоме наше сало, а наша мова—темний ліс. Вони ще сміють теревенити, що ніби так склалось історично, замовчуючи злочинні дії своїх попередників перед українським народом, замість впасти на коліна і просити прощення за содіяні біди і понанизувати гріхи в наш час
Таку антиукраїнську лінію, де замасковано (хоч би і в нашому селі) більшості безпардонно і зухвало займають представники так званої УПЦ (Української православної церкви), яким часто ніби духу не вистачає (чи сором щемить) договорити — Московського патріархату, а "ви — наші вірно подані холопи чи навіть "хохли", "малороси".
Так діють окупанти, не рахуючись зі словами, ображаючи представників інших конфесій, захоплюючи навіть зі збройними формуваннями чужі храми, зокрема Української по духу і в натурі УПЦ, але Київського патріархату.
Будемо відверті, таке духовне поневолення українців у наш час почалося, на жаль, з самого ніби і Гаранта наших прав і свобод, який і легковажно чи з чиєїсь намови пообіцяв дати російській мові статус офіційної, а його дружина— Людмила Кучма активно через різні фонди і благодійні організації, на українські таки гривні найперше сприяє, як свідчать газетні публікації, розбудові нових і зміцненню діючих храмів, підвладних Москві, де розмови, Богослужіння, документація ведуться на "общепонятном" і "доступном". І чомусь нікому не спаде на думку запитати: як узгодити неузгоджене, коли Президент ніби України, а його дружина зміцнює антиукраїнські сили і говорить на "общепонятном?". Як тут бути, чим зарадити? 3а всяку ціну активно діяти. Якщо ще вистачає духу і трохи цивільної відваги треба давати заслужену словесну відсіч, хоч би на зразок прибалтійців: "Окупанти, забирайтесь! Схаменіться, бо лихо вам буде! Кари вам не оминути!" і т.д. У противному разі треба хоч би вести детальний облік антиукраїнських дій і злочинів, які творять чужинці і зрощені манкурта (всіх дійових осіб називати поіменно із титулами) на нашій землі в часи уже самостійності, повідомляючи про це повсюдно, щоб при сприятливих обставинах можна виставити рахунки за нанесену шкоду у духовно-церковному, освітньому і культурному житті України. Для годиться нагадаємо. Ця злочинна духовна руйнація українського народу почалась інтенсивніше з 1686 року. Про це дійсно Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України української за духом, покликанням і реальними діями з повним правом і переконливо стверджує:
"Найтрагічнішим моментом в історії Української Церкви є приєднання Київської митрополії до Московської патріархії. Приєднання сталося шляхом підкупу, всупереч церковним канонам УПЦ втратила не тільки свою самостійність, а й була русифікована".
Дехто з необізнаних і обдурених мирян дозволяє собі говорити про неканонічність Київського патріархату, бо так, бачте, наставляють їх батюшки. І нікому не прийде до тями спитати, а хто повинен його канонізувати, себто схвалити, визнати? Москва? Марно надіятись, вона до останньої хвилі буде триматися України, явними і таємними засобами вистоювати свою зверхність над ії паствою, над вами, односельчанами.
Але, якщо вже мова зайшла про канонічність, то нагадаємо і те, що Московський патріархат чекав визнання понад 140 років. Зрештою, кожна тепер діюча національна православна церква проголошувалась в силу сприятливих історичних обставин, а вже згодом приходило визнання. Так є і відбуватиметься в Україні. Пришвидшення відбудеться, коли кожний українець зі свого боку цьому процесові активно сприятиме.
А тепер від тутешніх вірних Московського патріархату можна почути, що вони все ж таки користуються рідною мовою, а священик лише деякі слова в літургії вимовляє на російську манеру. Так то так. Але, не слід забувати, чия в цьому заслуга, якої церкви. Адже духовно-релігійне життя краян переходило в підпорядкування Москви, порівняно зі східними областями, недавно , після відомих трагічних подій березня 1946 року, коли безбожна влада в особі колишнього семінариста, а тоді самого люципера Сталіна, його партійних та енкаведистських поплічників, спершу заарештувала всіх єпископів УГКЦ і уже без них організувала і провела Собор - зі священиками і світськими людьми. Вони якраз на вимогу перших, владних структур і проголосили розрив з Ватиканом і перейшли під зверхність Московської патріархії.
Безпосередні учасники цієї, нечуваної доти в світі оказії (що, зрештою, видно і на кіноплівці) свідчать про те, що той Собор більше спадав на траурний процес заарештованих священнослужителів, ніж на якусь там радість, подавану Москвою. Та це й зрозуміло. Адже тут дійсно були порушені, зневажені церковні канони. Собор мають право скликати лише єпископи, а на бік влади ні один з них не перейшов, не брав участь, хоч були неодноразові улесливі умовляння і обіцянки посісти навіть найвищі щаблі у Московській патріархії — не допомогло. Тому всі вони були відправлені в тюрми, табори і на поселення якнайдалі від рідного народу України. Кожний з тих, що не може не викликати захоплення і приклад наслідування, відійшов на той світ з незламною вірою в торжество історичної справедливості. Коли випала така сприятлива і довгождана година, наші краяни, односельці без особливих роздумів стали повертатись до церкви своїх батьків, попередників, бо як свідчать історичні джерела, потяг до християнської єдності тяжів з давніх-давен. Ще добре знаний і славетний князь і король Данило Галицький погодився під зверхність Папи Римського, зберігаючи все національне у своєму історичному розвитку.
У полоні церковної Московської імперії, — котра іде в одній упряжці зі світською владою, освячуючи зло, насильство, зневагу, в томі числі на адресу одного з найбільших патріотів України гетьмана Івана Мазепи, який "від серця щирого добра" їй бажав, — у нашому районі залишилась лише невелика частина людей, зокрема в селах Верчани, Піщани і Баня Лисовицька. Залишились, може, найперше через недостатню обізнаність з історичною правдою і тому, що їхні батюшки вперто замовчують свою вірну приналежність Московській патріархії, обдурюючи своїх прихожан і тим самим грішать проти істини — і не тільки словесно.
Протоієрею Віктору Путятицькому вдалося, наприклад, таким же чином обвести навколо пальця, доступніше обдурити не лише своїх прихожан, а й саму владу с. Баня Лисовицька.
21 червня ц. р. він заніс голові сільської ради народних (саме так) депутатів Петру Рубльовському "прохання" (два).
Перше. "Громада УПЦ "Покрови Божої Матері" просить ... видати рішення про передачу у власність культової будівлі (бачте, не храму, не церкви) та державного майна, що знаходиться в ній, яка розташована по вул. Курортна с. Баня Лисовицька".
Вступ другого "прохання" такий самий, тільки на "інтеревізацію" (буцімто, хай собі помізкують, що мені потрібно) земельної ділянки без змін цільового призначення, на якій розташована церква".
Перше, важливіше "Прохання" п. голова поспішно виносить на засідання-виконкому чотирьох членів з семи за списком, і тут же його задовільняють.
Для історії, в яку, знаємо, входять світлими і темними тонами і вчинками, назвемо поіменно всіх учасники того ганебного дійства
1. Рубльовський Петро (голова)
2. Кинюк Любов (секретар)
3. Капіта Роман (член виконкому)
4. Галамай Мирон (член виконкому)Жоден з них, як свідчить протокольне завдання, навіть словом не обмовився, не висловив якийсь сумнів щодо розв'язки цього надзвичайно важливого, доленосного питання в історії села. Останні два навіть підкреслили потребу задовольнити прохання і на тому порішили.
А задуматись було над чим. Голова, якщо не відібрало йому пам'ять, міг нагадати і виконкомівцям, що десь чотири роки тому п. Путятицький, як і повинно бути (адже йдеться не про місце виділення під будову хати), з таким проханням з'являвся безпосередньо на завдання депутатської сесії, але тоді його номер не пройшов. Цього разу, міркуємо, врахувавши гіркий досвід минулого, п. голова і п. Путятицький вирішили обійти депутатів, що з боку першого рівноцінно зраді інтересів мешканців села загалом.
Давайте поміркуємо разом.
Що таке "Громада УПЦ?"
Пан Путятицький (переходимо на світську мову звернення) при бажанні і доброму гуморі може про це повідати хоч би випадковому московському прихожанину і таке:
"Понимаешь... Местные прихожане, понимающие, что к чему тянется, потихоньку уходят в свою церковь... А громада есть громада... Допустим, сельские уйдут все, а громада все же останется. Придет несколько человек с Моршина, столько же со Стрыя, подойдут курортники — вот й есть громада. И церковь уже навечно останется за этой «громадой», — в особі Московського осиного гнізда.
Так, за таку винахідливість і відданість, як свідчать історичні приклади, Москва винагороджує щедро, навіть у святі висвячувала — ось як дорого ціниться зрада національних інтересів. А може, і в даному випадку щось і виконкомівцям перепало? Якщо ні, то чим же керувались, здаючи національні інтереси. Чи знову і знову нагадувати Шевченкові: "Раби, підножки, грязь Москви..."
Адже навколо нас все ж таки незалежна самостійна Україна, хоч є намагання з боку багатьох і багатьох, навіть найвищих посадовців її занапастити. А кому ви служите? Чи намірились у тому болоті втопити не тільки свою честь і гідність (а може, їх у вас і не було), а й своїх односельців, зганьбити їх нині і вовіки віків?
Не завадило б поміркувати і над таким. Даючи згоду на приватизацію такій собі, уявній "громаді", ви тим самим погодились на зміни у внутрішньому оформленні, виходячи уже з естетичних смаків і уподобань майбутніх "громадівців". Чи важко уявити той час, коли надбане попередниками і сучасниками, все ж таки українцями і українками нашого села, відійде у небуття, а прийде лише чужинецьке. Ось чим повернеться злочинна байдужість до сьогодення, минулого і майбутнього цього храму і місця
Злегковажили Поспішили І себе ганьбою вкрили І не тільки Знеславили і село нині і вовіки Аж страшно.
І ще одне "Прохання" адресувалось голові сільської ради. Логічно, рада і повинна була його розглядати. Але як подивиться, наприклад, на це суд? Чи спроможуться тепер виконкомівці, депутати виправити становище? Про це дізнаємось згодом.
Надіюсь, не залишаться осторонь порушених питань, роздумів мої близькі і просто знайомі, які уже збирають гроші і хваляться: "Будемо мати нову церкву".
Чи варто підкреслювати, що ви, а через вас чи, вірніше, п. Путятицького — і ми втрачаємо те, що мали, успадковане, а вас чекають додаткові втрати — грошові, матеріальні, трудові і моральні, душевні — чи не найцінніші, і тоді зможете ходити уже в зовсім чужинецьку церкву, хоч, може ще трохи і під замаскованою назвою.
Мені пригадується з болем і розпачем мовлене про долю України Володимиром Сосюрою ще в 20-х роках минулого століття, коли він роздумував над долею України, її людей: "сліпі, обдурені, забиті..."
Коли ж то прозріємо, шановні? Ми ж на своїй землі, в самостійній Україні. Чи вас уже ніщо загальне не турбує і не болить?
До речі, теоретик українського християнства перший український митрополит Іларіон ще за часів Ярослава Мудрого (перша половина XI ст.), розвиваючи думку Творця людини і окремих народів, наголошував, що таким чином кожна свідома людина відповідала перед Всевишнім не тільки за свої помисли, спонуки, дії, а й відповідальна за свій народ і його інтереси.
Ними нехтувати нікому не позволено. Маймося.
Мар'ян МАГАС,
вул.Миру,11, с. Баня Лисовицька.
Тел. 31-70 у Моршині.
6.09.02.