Новини

Ікона Спасителя, яка в ці дні плаче дивоточним миром в одному із храмів Православної Сербії. Напевно, лише вона здатна відобразити усю глибину болю, відчайдушного сорому та спраги за любов'ю Христовою, у яких перебуває пошматоване тіло Господа – Святе Православ'я в Україні.

Кадр із історії одного з конфліктів

 

РИДАННЯ НАД РОЗБИТИМИ НОЧВАМИ?..
НІ – НАД ЗНЕДОЛЕНИМИ СЕРЦЯМИ.

   Невеличка церковця вщерть переповнена людьми. Уже коло 60 зайшло, а люди ідуть і йдуть.15 хвилин по тому, як розпочалась відправа, коло церковного паркана поміж дощовими калюжами зібрався гурт із 23 літніх жіночок. У храмі вже читали Євангеліє. Знадвору долинав спів колишніх співгромадників... Їм холодно, вони моляться просто неба, але чому?
 

ЩО Ж ДІЛИМО, ПРАВОСЛАВНІ?

"Яке то щастя, коли людям не доводиться нічого ділити": так хотілося сказати після розмови із протоієреєм Романом Петришиним...
 - Біда відбулася рік тому, - оповідає священик, - коли 1 листопада 1998 року групка парафіян захопила церкву.
Далі невесела розповідь про те, що коли 5 років "будував церкву", все було добре, а коли вже побудував, то збунтувалися найнахабніші, яким не подобався контроль за церковною скарбницею, і які робили якісь махінації з бетонними блоками, виділеними на будову церкви...
 - Скажіть, отче, а навіщо був потрібен той перехід від УАПЦ до УПЦ КП.
 - Ну. все було згідно із рішеннями Всеукраїнського собору 1992 р., коли було домовлено, що об'єднання православних можливе довкола УПЦ КП і навіть громад УАПЦ із статутами та старими штампами УАПЦ. Тим більше, що люди підтримали наш перехід на зборах починаючи з жовтня 1997р. до січня 1998 р. От тут і почалося.
 

"ЛЮДЯМ ЩЕ БОГ ПРОСТИТЬ, А ОТ СВЯЩЕНИКАМ... НЕ ЗНАЮ",

 - з такими словами похитала головою парафіянка громади всіх святих УАПЦ. В розмові з парафіянами УАПЦ з'ясувалося, що церкву "захопила" не якась "групка парафіян", а ядро парафії - ті, хто в десятці й закладав підвалини храму.
 - Для кожного з нас. - діляться літні парафіяни Наталія Пецюх та Роман Семен, - шоком було відкриття, що ми вже перереєстровані на УПЦ КП. Не було жодних зборів. Ще 11 січня 1998 р. на празнику в Малехові священик Роман Петришин обіймався з патріархом Димитрієм, а на Йордан ми вже почули, що замість Димитрія поминають Філарета... Тишком-нишком все було так зроблено, що ми навіть не могли добитися від пана Решетила (Керуючого відділом у справах релігій при Львівській облдержадміністрації) повернення наших же документів. А ті списки прізвищ і підписів, що наші парафіяни збирали кілька років тому проти повальної перереєстрації, було підшито до подання від імені нашої громади на перереєстрацію... Ми, звісно, подали в суд, але тримісячний термін уже пройшов. От ми і залишилися з нічим.
 Бідкалися парафіяни Ольга Ваць, Ярослав Недовіз, як на чолі з головою Парафіяльної ради Богданом Дупеличем вони оббивали пороги державних служб, які не хотіли визнавати за громадою права на власність:
 - Отець Роман жодного дня не працював на будові, навіть ніколи не провів молебень на благословення будівельників, а лише то в одного, а то в іншого забирав ключі і проганяв, як п. Романа Семена чи паламаря п.Романа Кебаса.
 - Він вів себе, як тимчасовий користувач, а не, як господар. Та за 5 років питання із земельною ділянкою можна було вирішити чи ні?
 - А нам же не все рівно, - пояснює Наталія Пецюх, - ми ж тут росли. Я ще пам'ятаю, як на місці цих будиночків було торфовище, попри яке я ходила до школи... Нам не все рівно, бо ми чесно засновувались, як УАПЦ і хочемо так само чесно залишатися УАПЦ.

Священик Ігор Берко сумно оповів, як, прибувши на парафію, почав ходити інстанціями з клопотанням про визнання земельної ділянки за громадою. На запитання про переживання конфлікту, відповів:
 - Я лишень про одне прохав о. Романа, щоб він не дозволяв своїм "парафіянам" лаятися на мене і клясти моїх дітей. Це вже зовсім не по-християнськи.
 

КАЖУТЬ, "НА ГОРІ ВОНО ВИДНІШЕ", АЛЕ Ж "КРУК КРУКУ ОКА НЕ ВИБЕРЕ"...

Зателефонувавши до єпископа Макарія, з'ясували, що "при переході всіх трьох парафій УАПЦ (Миколая, Параскеви-П'ятниці і Всіх українських святих) до УПЦ КП "були винуваті і патріархія, і братство, і викладачі". А найбільше – на його думку винуваті державні структури, які досі у Яворівському та Сколівському районах не реєструють громади УАПЦ під тиском переходу до УПЦ КП. "Ми проти держави не йдемо, але й іти на поводу у нецерковних сил не будемо".
 На запитання, чи пробували архієреї УАПЦ і УПЦ КП самі узгоджувати між собою становище на парафії Всіх українських святих, єпископ Макарій відповів:
 - Так, ми з Владикою Андрієм говорили про це. Владика Андрій казав мені.що, якщо десятка засновників іде за УАПЦ, він нічого проти не має."

Наступний співрозмовник митрополит Андрій (Горак)
Запитання:
 - Може в разі таких конфліктів, як цей, простіше було би самим єпископам порозумітися між собою?
Відповідь:
 - Нехай суд вирішує, за документами парафія залишається за УПЦ КП. Ані районний, ані обласний суди не дали реєстрації парафіянам УАПЦ.
 - Чи ви відвідували ту парафію, чи були у них на відправі?
 - Вони самі приходили до мене.

А стосовно потвердження того, що о. Роман Петришин є настоятелем парафії Всіх святих, митрополит сказав: "Як він (священик) хоче, щоб я дав указ, я йому дам, але хай він прийде до мене. Бо я казав йому прийти, а він не прийшов".
Не прийшов. Хоча документ-потвердження якимось чином підписаний митрополитом Андрієм у протоієрея Романа є. І датовано цей документ квітнем", а у парафіян УАПЦ є датований 17-им вересня (адресований адвокату Гром'яку) і власноручно підписаний митрополитом Андрієм документ про те, що священик Роман Петришин не є настоятелем, бо не звертався за благословенням бути настоятелем парафії Всіх святих УПЦ КП...
Це вже 5-та парафія з якої доводиться іти священику Роману Петрущаку.
 - При цьому Львівська влада навмисне затягувала нашу справу. – Побивається Ольга Ваць. - Тепер хіба на саму владу і на районний та обласний суди до Верховного суду подавати. Але що з того? "Крук круку ока не вибере".

І гадалося тоді: "Хто ж оті круки?". Звісно, що в розцерковленому, неосвяченому і зневіреному суспільстві годі чекати від владних структур непомильних рішень і запобігливої тактовності. Запам'яталися слова одного літнього парафіянина з цього приводу: “Але, даруйте, до чого тут влада, якщо ми з вами, начебто віруючі люди, розвели в одному місті (Львові) аж чотири юрисдикції з чотирма різними єпископами і самі ж попри усякі церковні закони виборюємо собі право молитися за рахунок свого ближнього? Ми просто клепку загубили собі на кару, а іншим на спокусу. Тепер доки сам Господь нам її не вправить, ми ще довго ходитимемо жебраками і кормитимемо п'ятьох гетьманів"…
 

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

 Повертаючись з храму Всіх українських святих, подумки намацую питання до святих усіх часів і народів: "Чого ж воно так? І як же це все вилікувати?"
 Беру до рук газету "Успенська вежа" (Жовтень 1999 р. Львів УАПЦ). У центральному матеріалі передрук з газети "День". Кидаються у вічі слова: "Для церкви дуже нелегко нести "хрест неканонічності". Повне виключення із світової православної спільноти, невизнання єпископських і священичих свячень, помітне і болюче нехтування з боку інших християнських Церков"...
 "Хрест неканонічності"… Звучить, як нонсенс. Хрест – це святе, почесне, рятівне і благословенне для кожного християнина, а неканонічність – щось облудне і небезпечне, що викрадає і підмінює собою Господній хрест. То може все-таки, тавро неканонічності? І хто ж його поставив, як не ми самі? Гуртом і дружно… Це, напевно чи не єдине, що всім нам, вірникам УПЦ, УАПЦ і УПЦ КП, вже восьмий рік не вдається змити з Українського Православ'я.
 

розслідування вів
кореспондент Тарас Андрусевич

На початок сторінки